просто. За якихось кілька днів ліс вбирається у світлу свіжу глицю, над тундрою пролітає сила-силенна птахів: гуси, качки, лебеді, кулики, стерхи, чайки…
Завдяки розповідям Сіллієме та її книжкам я мовби вочевидь побачив цю швидкоплинність природи на Крайній Півночі. Весна тут показувала приклад, що було б, якби додати не так уже й багато тепла та світла. Я вбачав у цьому своєрідну модель майбутнього. Проект «Берег Сонця» найперше потрібен півночі — Вершині Планети. Аби назавжди утримати весну, яка, коли вірити у розповіді, виповнена незвичайним гамором, рухом, рокотанням швидких потоків, співом та гомоном перелітних птахів, життєдайними подихами південного вітру.
«…Земля, немов розкошуючи, з вигуками радості та відчуттям солодкої знемоги поспішає скинути із себе снігове покривало. Неймовірно швидко тануть, розриваються, злітають сніги, оголюються чорні набряклі груди горбів, ковзькі схили круч, миси та острови. Виринають з-під снігу чорні ліси, напоєні теплою вологою і духмяністю деревної смоли. Там і тут яріють голубі затоки живої води. Хмари пернатих гостей — білих як сніг лебедів, сірих качок та гусей, дрібних і незліченних, мов бджолині рої, куликів-плавунців, польових півників — сідають на таловину, хлюпочуться у воді, ґелґочуть, шастають у торішньому татар-зіллі. Голоси їхні розчиняються у загальному гаморі життя, як звуки окремих інструментів у музиці оркестру. Він гримить безперервно у променях сонця, яке не заходить, ніхто не спить, не спочиває, всі поспішають навтішатися теплом, любов’ю, рухом, усіх ніби поймає острах, коли поглядають на скуте ще кригою озеро: гляди, зима, яка тільки-но щезла, ось-ось повернеться. Пробуджуються нарешті великі водоймища. У них набралося вже чимало води, заколивались і піднялися їхні водяні щити. Довкола, вздовж берегів, утворилися широкі забережні, де хвилі, здиблюючись, трощать і об’їдають краї криги.
Риби весело заплюскотілись у великих ополонках. Нерідко після жаркого дня, коли вечірня заграва клала на темні спокійні води свої червоні відблиски, у стовпах світла можна побачити вервечки незрушних чорних цяток: це величезні риби висунули назовні кінчики морд і лінькувато спочивають у літеплі. Їхні зябра, натомившись дихати у зимових тінистих чорториях, спрагло вбирали тепер із вологою запашне повітря. Вдень риб’ячі зграї безперервно скаламучували воду».
Здається, цитата із Сірошевського. Початок двадцятого століття. Краще з того, що написано про північну весну.
Та ось посеред тайги і тундри мовби зарокоче раптом море, і залунають далекі голоси, і серед них — голос Аїри. Всього кількох слів, які я почув від неї, вистачило, щоб добре запам’ятати тембр: її мова звучала так, ніби дуже повільна хвиля перекочувала по дну округлі камені. Низький, красивий співучий голос.
Але зовнішність її поки що неможливо було відділити від Сооллі. Що мені лишалося робити? Я потроху прозрівав. Аїра не хотіла стати об’єктом вивчення. Ось у чому річ. І збагнути це було не так уже й важко. Яких тільки не докладали ми з Янковим зусиль, справа не просунулася ані на крок. Недосяжне, заплутане завдання. Над вирішенням його можна битися і десять і двадцять років, і навряд чи доберешся до його суті.
Ніхто, окрім нас з Янковим, не сприймав того, що сталося, всерйоз, врешті йому довелося вигадати якусь фантастичну історію хоча б для того, аби пояснити пропажу у фітотроні. Йому допоміг Нельга. Тоді всі повірили. Я чекав його з дня на день. По-перше, ми умовилися зустрітись після мого повернення. По-друге, у нього були справи на узбережжі: ось уже кілька місяців він відкладав поїздку в район східних субтропіків.
Через два тижні я повернувся з Крайньої Півночі. Часом видавалося, що «Гондвана» лише примарилася в редакційній суєті. Хтось ніби нашептав мені про підводні світи, про далекі острови, про дні пригод, коли я, не залишаючи палуби, переймався близькістю іншого життя. Пізно ввечері, підходячи до вікна, зупинявся у подиві: ось воно, море, за п’ятсот метрів, поряд, але ж тут воно зовсім не таке! Тут дивився на нього щодня, багато років поспіль. Але чи переживав той самий щоденний перебіг змін? Мені цей рейс знову — і вкотре? — нагадував про проблеми океану. В океані можна вбачати хаос — і нічого більше. Проте є й інший погляд. Стихія? Нехай. Однак неодмінно має бути і щось таке, що слугує за ковальський міх, серце або годинниковий механізм — немає значення, як це назвати. Тайфуни, смерчі, вихори, хвилі, течії — не лише хаос. Колись розрахують усе так точно, що на десять, двадцять років наперед буде ясно, якого дня та о якій порі чекати тягуна, цунамі або виверження підводного вулкана. Безперечно, зрушення в галузі прогнозу незначні. І все ж. Колись…
ЛИСТ
Вдома на мене чекав лист. Я ніколи й нізащо не відгадав би, від кого він, якби за давнім звичаєм мене запитали про це перш, ніж вручити. Ось він, цей лист.
«Дорогий Глібе! Настав час написати Вам — і я пишу. Зовсім не для того, аби розповісти про себе — головне Ви вже знаєте, про решту здогадуєтесь.
Намір написати Вам виник тоді, коли я уявила Вашу майбутню статтю про проект «Берег Сонця». Адже Ви хочете написати її? Ще б пак, що може бути цікавішим і важливішим? Я знаю, багато хто вважає так само, і знаю також ось що: Ви мовчатимете доти, доки не збагнете подій по-своєму, не обміркуєте їх до найменших деталей. А тоді напишете. Неодмінно напишете.
Однак спробуйте на хвилину замислитись: чому ж це на жодній, яку можна огледіти, околиці галактики не діє така космічна машина? І як це жодній з мислячих істот, про яких на вашій планеті написано так багато творів з гіпотезами та фантастичними теоріями, не спало на думку всерйоз удатися до таких дослідів? Цікаво було б узнати вашу відповідь. А може, таку зоряну станцію важко помітити здалеку? І лише в цьому річ?
Ні, Глібе. Був час, наші астрономи стежили за зірками, і від їхніх приладів не сховалося б світло, упольоване розумом. Повірте, Глібе, вони знали свою справу. Ми не прагнули вийти в космос, ми не поспішали: місця було цілком досить. Наш шлях склався інакше: хвилі та промені давали нам знання, ми читали книгу зірок, ми на дотик відчували подих туманностей і галактик, і ми багато дізналися про життя. (Ваша правда: це загадкова стихія).
І тоді сталося те лихо, про яке Вам розповіли письмена на камені. Ми не дісталися б своєчасно до іншого сонця та іншої планети. У нас було обмаль часу. І тоді ми облаштували собі схованку в озері, що залишилося на нашій планеті. Ми наперед подбали про нове помешкання… ми самі його створили й оберігали. Ви знаєте: ми готувалися до тисячолітнього сну з моторошної казки. Що ми могли вдіяти?..
Ах, як це було б здорово: спрямувати ваш промінь у сузір’я Близнят і відібрати у нашого надто яскравого сонця проміння саме стільки, скільки потрібно, щоб повернути планеті життя! Усіх, хто там лишився (їх мільйони!), вирятувати з підводної в’язниці. Пізніми вечорами я іноді замислювалася над цим. І мрія переносила мене раптом туди, до них. Потім я здригалась — і пробуджувалася. Це було тяжке, болісне пробудження. Коли б Ви знали, як хотілося повірити у мрію! Я казала собі: вони зроблять це, у них конус, тунель, по якому можна відводити промені світла, наче воду з озера. І потім думала й пригадувала… тих, хто там. Але сон закінчувався. Ви хочете оволодіти енергією зорі, управляти нею? Зважте: сонце світило вже тоді, коли й планет не було. Хіба дано проникнути у той давній час, коли не було ні нас самих, ні навіть тверді, яка нас утримує? Оволодіти енергією сонця — це означає частково погасити його. Погодьтеся, це схоже на те, коли б змінити зоряну структуру галактики. Для того, щоб наважитися на таке, треба знати значно більше, ніж ми, або ж зовсім нічого не знати про всесвіт.
Проте життя, розум швидко змінюють усе, до чого доторкаються. Трави і квіти застелили долини, і стовбури підвели зелені голови навстріч світилу. Далі первісну синяву джунглів і роздолля тайги заступають інші відтінки — жовтіють ниви, чорніє рілля, смарагдові вруна зустрічають спечне літо. Постали міста, здійнявши сліпі перископи башт. Бузкові шосе прокреслили межиріччя. Бетон і залізо нестримно наступають на ліси й навіть на океан. І ось, коли здається, що планету охоплено сталевим кільцем, яке безжально стискається, вростає углиб і вшир, починається нове перетворення. Бетонні лещата розмикаються. Знову зелене царство, і співи птахів, і жеботіння струмків принаймні у заповідниках, що розростаються. Знайдено наосліп, навпомацки витоки життя. Сірувата пухирчаста маса дає дедалі більше того, що раніше називали
