мамонтів?
— Якщо мамонти й збереглися, то натрапити на них можна тільки тут, — сказав я Василеві.
— Жодного разу не бачив великого звіра, — відповів він серйозно і, поміркувавши, додав: — Давно- давно їздили на собаках до островів, кістку добували. Нині її лишилося дуже мало.
— Далеко їздили?
— Далеко. До Новосибірських островів. Через протоки.
…Ліс ховається тут у долинах гірських річок. У широких заболочених улоговинах, де викопний лід виступає над урізом води, модрини заввишки як людина. Я зрізав одну з цих страдниць і налічив у стовбурі понад сто річних кілець.
Згори, з еля, добре все видно: довкола мерехтять бліді свічада озер, над ними здіймаються округлі безлісні вершини гірських кряжів.
Дедалі частіше вигравали спалахи.
І не раз світлішало небо на півночі й над рівниною з’являлося м’яке рівне сяйво. Зеленкувато-голубе вогненне проміння розбігалося по всьому небесному склепінню, мовби нашукуючи когось: шайтана, жар- птицю, крилатого огиря… Промені почергово спалахували, розширювалися; крутилися, мов веретено, гублячи вогненне оперення; як із жар-птиці, опадало з них яскраве пір’я і світлий пух. Починався велетенський танок. Виростали й руйнувалися невагомі замки, небесні мости. Мить — і картина змінювалася. Наче з дна моря виринали раптом обриси далеких сопок. Над тундрою спалахувала далека заграва. І довго ще металися довкола її химерні відсвітки.
Вечорами, коли роботу було зроблено і я відчував, як приємно ломить у тілі, мене тягнуло іноді у місто, до людей. Олонгоєв давав мені повну волю і мовчки курив стару юкагирську люльку (вона дісталася йому від батька). Від поїздок він відмовлявся:
— Їдь, я тут, удома, біля вогню посиджу, люльку покурю.
Я брав ель і за п’ятнадцять хвилин діставався до Черська або до Алазейська. Політ над рівниною, що висяювала снігами, додавав свіжості й залишав у пам’яті відчуття незайманої просторіні, яка ще непідвладна людині.
Там, в Алазейську, я зустрів Сіллієме, дівчину з монгольським обличчям, в унтах, російській хустці і білій оленячій накидці: У Палаці книги, де вона працювала, було малолюдно. Вона відвела мені кімнату, в якій я або ж писав, або ж куняв, або ж читав. Так минало дві-три години, потім я проводжав її додому і повертався до Олонгоєва.
Кабінет Сіллієме теж був заставлений книжковими полицями, серед них в’юнилися незнайомі мені ліани з червоними квітами. Вона подовгу слухала про «Гондвану», про океан і чаклувала з газовим пальником та прозорою кавничкою, схожою на колбу алхіміка. Якось вона запитала:
— Чи правда, що у Сонця хочуть взяти якнайбільше світла й тепла?
— Правда. Є такий проект.
— Навіть не віриться… Хіба мало того, що воно дає зараз?
— Поки що вистачає. Тільки ось у вас тут трохи холодно.
— Та ніби нічого. Від тепла земля відтане, і тоді все попливе — будинки, мости, дороги. Багато тепла — погано.
— Багато й не буде. Потрібна енергія. Як людині кров, так і планеті необхідна енергія. Для космічних і місячних станцій. Для селищ на Марсі. Для міжпланетних та міжзоряних кораблів.
— Це станеться не швидко.
— Що — не швидко?
— Сонячний тунель…
— Тунель… теж правильно, і так можна назвати. Раніше по тунелях відводили воду з озер на турбіни. А тепер ось подумують над тим, щоб від самого Сонця світло до Землі підвести.
— Тільки тунель буде прозорий, як із скла. Його утворять частки, атомні ядра. Все це я чула багато разів. Г читала. Пробач, Глібе, я тебе трохи розіграла. Я ж бо давно хочу поїхати на цю будову. Жду не діждуся, коли ж це почнеться. Адже цікаво, так?
— Я мало не опинився у ролі старого-престарого дивака, який з ученим виглядом намірився виголосити істину.
— Не кокетуй, ти молодий. Дивак… Можливо. Але хіба без цього можна? Диваки ті, хто від інших відрізняється. Ну й що?
— Ні. Жодних дивацтв. Пригадуєш, у Свіфта один прекумедний дідуган вісім років складав проект, як видобути сонячне світло з огірка? Можливо, ми в чомусь на нього схожі.
— Ну, ні.
— Чому ж?
— Треба було бути дуже сміливою людиною, щоб два з половиною століття тому думати про використання сонячного тепла. А сьогодні про це знає кожен школяр. Тому й не схожі.
У неї було багато старовинних книжок.
На просторих дерев’яних полицях стояли сотні томів: серед різнобарв’я прописів на їх щільних корінцях мелькали слова-сонцецвіти. Корона Сонця; сонячні бурі; проміння, що дарує життя, — все це слова із заголовків, все це обіцяло розповіді про Сонце. Навіщо ж їй давні-предавні книжки? (А крім них, були й інші — легенди й оповіді — назви їх забулися.)
Пізніше я запитав її про це. Відповіла вона просто:
— Мої предки називали себе людьми Кюн Еркен.
— Кюн — Сонце! — здогадався я.
— Вгадав. Тепер скажи, що означає Еркен.
— Еркен… Еркен… — повторював я. — Ні, не знаю. Про це ти не казала.
— То й що! — тихо вигукнула Сіллієме. — Загадка така проста!
— Яскраве! — твердо сказав я і в очах її прочитав: «Так!»
— Люди світосяйного Сонця. Ї я так само, — сказала Сіллієме. — Схожа?
— Звичайно, — сказав я. — Інакше нізащо б не додумався до змісту другого слова. Ти схожа на таїтянку.
— Ти бачив таїтянок?
— Ніколи. Хіба що на картинах… Гоген, інші…
— Вони, думаєш, вродливі? Чи… ні?
— Не знаю. Можливо. Ті, що схожі на тебе.
— Не треба, — сказала Сіллієме, — це в тебе погано виходить. І нудно.
— Розкажи про світосяйне Сонце.
— Ти знаєш про нього більше за мене.
— Тепер я не впевнений у цьому.
— Добре, я розповім, — раптом погодилася вона. — Я розповім про людей з поводами за спиною…
І це, за словами Сіллієме, було ще однією поетичною назвою племені сонцепоклонників, легендарних кураканів, що прийшли з півдня. А поводи — це промені, за допомогою яких Сонце ними управляє. Їхні землі — Алтай, Саяни, Забайкалля, можливо, й інші — на південь від Алтаю. Десять столггь тому прийшли вони на Північ. Вони принесли з собою свої легенди, перекази, вміння жити у злагоді з природою. Вже їхній прихід став легендою, мабуть, він усе ж розтягнувся на віки й десятиліття. Кюнгесе — символічне зображення сонячного диска, залізне кружальце, пришите до старовинного шаманського вбрання, яке побачиш хіба що в музеї, — пам’ять про минуле. І маленькі гравійовані срібні пластинки на такому ж срібному кільці нагадували про сонце, про південь. Довге і дзвінке слово «ілінкелін-ке-бісер» (так вони називалися) чимось споріднене з «бісером» і російським «кільцем». Можливо, батьківщина їх була далеко на заході, у розлогих степах, недаремно ж Арал добре відомий їхнім оповідачам казок та співцям під іменем Араат. А ім’я одного з богів долі — Чингіс Хаан — хіба не свідчить про реальну основу їхніх міфів?
…Мені не здавалося винятковим її захоплення, близьке до ідолопоклонства. І я не допитувався, чому вона так палко одухотворювала Сонце, ні зараз, ні пізніше, коли зустрів її далеко звідси. Біля самісінького Тихого океану, де починався невидимий тунель, що вів до Сонця.
…Хоч як дивно, я не бачив справжньої північної весни. Кажуть, вона така бурхлива, що застати її не
