водою, і колись на цьому місці, подумав я, здійметься справжній зелений міст.
Ми пройшли по живому дереву, вибралися на берег і довго брели через гущавину папороті, що сягала до пояса. Попереду промайнула руда спина косулі. І знову зарості, зелені паводі…
Перед нами помалу відкрилася долина. Тридцяти-п’ятиметрові розлогі чозенії височіли над нею майже на однаковій відстані одна від одної. Найближче до нас дерево розкинуло столітню крону так привільно, що затулило половину долини. В її листі сховалось і сонце, і світлі хмарини, і близькі лоби сопок. Поряд з чозенією всохле дерево звичайних розмірів видавалося химерним кущем. На сухій вершині його я помітив покинуте гніздо скопи. Десь вистукували дятли.
На схилі першого дня — гроза. У миттєвому спалаху світла під велетенською ламаною блискавкою — гребені лісу, сірі стовпи дощу. Рокіт грому й відлуння, гуркіт води у виярку. Чорна швидка тінь — чи то звір, чи то людина. Я навіть здригнутися не встиг. Стрибок, йде стрибок, хода віддаляється — ось і все.
— Це була вона! — випалив я вранці.
— Аїра? — Янков насторожено подивився на мене.
— Що тут дивного? — сказав я. — Раніше вона слухала нас в ефірі, а тепер сліди наші загублено. І ось вона…
— По-моєму, хтось із нас занедужав, — обірвав він мене.
А ранок! Ясно. Тихо. Забулися тривоги. Починається-розгоряється день. День з великої літери.
На заплавних лугах, де височезні, заввишки як людина, трави, ми з Янковим збирали нашу колекцію особливо старанно. Тут траплялися жовтушник левкойний, пекун-корінь, дев’ясил японський. Знаходили ми й кущі секуринеги і родички батату — діоскореї лікувальної. Розбрідалися серед заростей і вишукували все нові й нові експонати. Однієї лише жимолості ми знайшли кілька видів. Янков діяв так обережно, що рослини, мабуть, навіть не відчували доторків апарата. Навіть сором’язлива мімоза не стулила б свого листя, такий обережний був пошук. Адже потрібна була всього одна жива клітина: потім у лабораторії з неї виросте ціла рослина. Вся колекція вміщалась у невеличкій коробці. У фітотроні з неї підніметься ліс: у маленьких прозорих краплинах смоли, що зберігала життя, вже були і клітини маньчжурського горіха, і амурський оксамит, і горобинолистяник, і важкі ільми з корою сталевого кольору. І нижній поверх: амурський бузок, актинідії, багульник, барбарис амурський.
На болоті ми знаходили білозір, водянику, різнокольоровий мох. Тут росли вереск, журавлина, голубика. Входячи знову в смугу різнотрав’я, ми не могли надивитись на пломеніючі квітки лілій та оранжеві саранки, що світяться у сутінках.
Мовби коштовними камінцями, милувався Янков прозорими шматочками смоли. Ясна річ, законсервованих клітин крізь смолу не було видно, надто вже вони малі. На кожній намистинці ми писали спеціальною фарбою номер, щоб потім можна було розібратись у цих скарбах.
На ніч ми розвели багаття під шатами велетенської тополі. Внизу про щось бурмотіли струмені Кедрової. У нас тут було майже темно, і червоний вогонь в ясному прозорому повітрі був схожий на лампу. Багрові язики легко піднімалися вгору, світло їх було рівне, без іскор та диму. А ген далеко, у тій стороні, де сопки втікали до моря, ще висіли позолочені хмари. Їх пурпурові краї торкалися камінних гребенів і утворювали єдине ціле з хребтом — навдивовижу принадний світ світла, чарівних небесних вогнів, світ, у реальність якого було важко повірити. Обрій повужчав і пригас. Осередком всесвіту одразу стало наше яскраве палаюче багаття, що освітлювало намет, стовбур велетенської тополі і постать мого супутника. Шерехи насторожували. Мене не полишало відчуття, що за нами хтось пильно стежить. Другого дня я помітив сліди на піщаній косі, місце посадки чужого еля, але промовчав.
Ми увійшли в один з лісових заповідників долини Амуру, залишивши за спиною Хабаровськ, мальовничу Уссурі з її привільними берегами, ліві притоки Амуру, і повернули до Амгуні.
Давня стежка, прокладена такими ж шукачами лісових скарбів, вела на північний схід. Над нами було ясне холодне небо. Часто траплялися бірюзові озера, на берегах яких юрмилися світлокорі берези та золотаві ялиці. І неодмінно — сопки на видноколі, що хвилями втікали від нас. З еля вони видавалися застиглим голубим морем — особливо рано-вранці, коли від тіней виярки ніби глибшали.
…Я умовив Янкова, і ми частину шляху пройшли на легенькій оморочці. Мені видавався фантастичним і спосіб її спорудження. Треба знайти березу, з якої деревина струхлявіла, залишилася сама кора. Вподовж стовбура прорізається щілина, через яку видаляють порох. У щілину вставляють один або два дерев’яні обручі. Біля кінців човна кора складається і загинається догори. Останній піший перехід — від селища до річки; і ось ми вже йдемо на човні повз гористі береги, на яких височіють столітні дерева.
Теоретично я міг управляти оморочкою, цілий день під час довгого привалу мене навчав цього старий евенк, старожил заповідника. Він же позначив на карті небезпечні місця — перекати й затоплені дерева. Човна жбурляло у вировищах, і від краю борту до води залишалося всього два-три пальці, але я утримував оморочку, входив у стрімку течію, обминав корчі, що стирчали з води, і великі камені.
Коли червоне сонце торкалося вершини сопки, ліс палахкотів. Над нами на камінних осипах, на кручах, на кам’янистих схилах, обличчям своїм звернених до пломеніючого крайнеба, — всюди проступала червона барва заходу. Човен наш нісся по чорній стрімкій воді, і пахощі обіцяли свіжі, ясні, духмяні ночі — час сов, білих метеликів, дивних шерехів у виярках…
На порівняно спокійному місці наше берестяне суденце одного чудового дня вдарилося об щось і його почала заповнювати вода.
Ми опинилися по груди у воді.
— Поглянь-но! — вигукнув Янков. — Ель! Попереду, в заглибині, вибитій у дні річки, лежав потонулий ель. Наша оморочка наштовхнулася на його іонообмінник.
— Аварія сталася недавно, — зробив я висновок.
— Інтуїцш?
— Та ні. Придивися: там ще горять червоні сигнали. — Ми вибралися на берег, переодягнулися, розклали багаття.
— Цю машину я вже раз бачив, — сказав я. — Цікаво!
— Не варто… про те ж саме! — відповів Янков.
Ми лежали на теплому камінні й розмірковували про загублені світи — у космосі й на нашій планеті.
— Пригадуєш западину в Бразілії?.. Чим не модель загубленого світу? Стрімка круча, кратер з прямовисними стінами і на дні, там, куди й сонце зазирає лише на одну годину за добу, таємниче незнаний ліс і перетинчасті крила небачених створінь… Шкода, що відтоді так багато води збігло і нікому з нас не побачити більше нічого такого — ні в Бразілії, ні навіть в Антарктиці. Все. Звершилося. Загублені світи вивчені й занесено до каталогів та географічних атласів. І цей так само.
— Зате ми знайшли справжній загублений світ серед зірок. Точніше, не ми, а наші предки, котрі послали корабель… — І я розповів Янкову про лист Аїри.
— Це близько й далеко. Це майже казка.
— Ми ще повернемося до неї.
— Можливо. Хотілося б.
Над нами здіймалися високі рівні стовбури ялиць. Їх золотаві шапки намагалися перепинити рівномірний плин сонця. І це нібито виходило. Промені пробивалися крізь золото гілля і зігрівали нас.
— Як вона дізналася, що копія запису в тебе? — запитав Янков. — Ну скажи, будь ласка, як їй усе вдалося так спритно?.. Я вас не знайомив одне з одним. Це по-перше. У фітотроні тебе з нами не було. Це по-друге.
— А браслет?
— Що браслет? До чого?..
— Ми ж з тобою говорили про неї! Зв’язок, радіохвилі… Досить будь-якого чутливого телеприймача, щоб дізнатися, навіть побачити нас з тобою, коли ми розмовляємо. І зовсім уже неважко їй було наздогнати «Гондвану».
— Отже, браслет?..
— А чому ти вирішив, що вона така безпорадна? Вона ж не з кам’яного віку до нас завітала. Вміння і знань у них, по-всьому, більше, ніж у нас. Навіщо їй браслет?.. Прикраса? Ні. Біоприймач. Випромінювач. Її електронний помічник, кінець кінцем. Навчитися мови треба? Треба. Призвичаїтися до своєї ролі треба? Треба.
