У заповідному селищі, де хати вкриті пальмовим листям, а стіни сплетені з лози й ліан, ми слухали пісні біля вогнища. Нам відвели хижу з кабицею, матами, табуретками. Енно розвів вогонь, щоб уночі було тепло. Вранці ми повинні вирушити назад.
Омахи полум’я були в’юнкими, червоними у прозорому повітрі — від них піднімався легкий теплий стовп, в якому розпливалися контури луків, рушниць, дубців, гарбузових сосудів, мотик, веретен, що прикрашали обмазані глиною стіни. У теплій золі, загорнувши у листя шматочки риби, зловленої на вудочку, Енно приготував вечерю, покликав старого, який перший зустрів нас на березі, і про щось попросив його.
Старий пішов і за чверть години повернувся з глечиком холодної джерельної води. Поки варився чай, він розповідав легенду про заселення острова. Страшенно наївна історія з усіх, які я коли-небудь чув!
Давно-давно земля була ще не заселена: дикі рівнини в обіймах гір, бурхливі, кришталево чисті водоспади, блакитні лагуни. Люди жили на небі. Одного разу, коли чоловіки пішли на полювання, найвродливіша дівчина племені шукала на березі черепашки і ненароком прохромила палицею небесну сферу, що стала зовсім тонкою від одвічного прибою. Зазирнувши у діру, вона побачила далеко внизу землю, яка була так схожа на знайомі їй місця довкола селища. Три дні ходила дівчина на берег моря, аби помилуватися незвичайним видовищем; на четвертий про її таємницю дізналися старійшини, бо все таємне рано чи пізно стає явним. Скликавши жителів селища, старійшини умовили їх сплести з ліан довгий мотузок. Потім усі спустилися по ньому на землю. Від них і почалися земляни. Проте на небі й досі залишилося те кругле вікно-отвір, відкрите дівчиною. Кажуть, його можна побачити, якщо тільки вгадати місцезнаходження і гарненько придивитися. Правда, знайти його поки що не вдавалося нікому.
— Міфи допомагають вивчати майбутнє, — зауважив Енно, коли старий закінчив розповідь. — У них закладене прагнення до пізнання. А легенди — вигадка, та й годі.
— Хіба це не близькі поняття? Чесно кажучи, я не бачу між ними різниці. Міфи й легенди для мене майже одне й те саме.
— Ну ні! У міфі може відбиватись і минуле, і майбутнє. Алегорія і гіпербола лише трохи маскують ідею, зате завдяки їм ця ідея стає для всіх зрозумілою. Еволюція мислення багато в чому зобов’язана міфам. З’явився старий і повідомив нам про небесну ополонку — вона була вчора, її можна знайти завтра. Ось у чому суть міфа. А ось із еддичних пісень:
…Уранці ми відчалили від гостинного берега. Невдовзі завиднівся другий острів архіпелагу. Його вулканічний конус упирався в хмари.
— Висадимося, — запропонував я.
Каное попрямувало в бухту. Ми вийшли на берег. Була така тиша, що ми чули, як біля підніжжя вулкана шелестіла трава, під лагідним подихом мусону.
— Добре б піднятися до самого кратера, — сказав я. Енно запитливо поглянув на мене.
— Це далеко.
— Нічого, якихось три години ходу.
Ми почали сходження, помалу заглиблюючись у справжній тропічний ліс. І як тільки знайшлося йому місце на схилі, що здалеку виглядав таким зеленим і привітним! Уже за годину Енно змушений був узятися за великий ніж, який прихопив із собою. Доводилося прорубуватися через справжні хащі. Лівобіч і правобіч від нас доісторичні джунглі. Нас зустрічали релікти: деревоподібна папороть, велетенські хвощі, гіганти-плауни. Все тут нагадувало про мільйони років, про жарку й вологу колиску дивовижних рослинних форм, що лише де-не-де пережили свою епоху.
Так ми дісталися до вершини пагорба, потім зійшли у долину, прорізану висохлим річищем струмка. По той бік річища я побачив застиглу лаву. До кратера було ще далеко. Лише тепер я завважив, що гора над нами куриться. Енно очікувально поглянув на мене і кивнув головою, показуючи на її вершину.
— Ходімо, — сказав я.
Йти стало важче. Ліс закінчився, траплялися місця, де навіть трава не росла. Ми обидва вже стомилися, проте я поклав собі будь-що добратися до кратера. За півгодини нас огорнув туман. Мрячило.
Іноді ми зупинялися, щоб перепочити. Мені здалося, що під ногами потепліло. Жар земних надр давав про себе знати.
Туман рідшав, розсіювався. Остання сотня метрів — і перед нами круча, прямовисна стіна кратера, що йшла вниз. Крізь клуби диму й пари ми побачили киплячу магму й почули її уривчасте дихання. Земля тут була мертва, випалена, тільки метрів за тридцять від нас поміж камінням нишкли кущики вереску. Я, мов зачарований, дивився вниз.
— Годі, — сказав Енно.
— Почекаємо, куди спішити.
— З такими горами краще не жартувати.
— Встигнемо.
— Ми навряд чи дочекаємося виверження. — Енно пильно дивився на мене. — Воно трапляється тут не частіше, ніж раз на кілька років.
Ось як він заговорив! «А тоді, — подумав я, — коли Валентина… всі вони так само були розважливі й так само обачні?»
— Енно… — сказав я і відчув, що далі не можу говорити: мабуть, давалася взнаки висота і втома.
Солодкувато-млосний дим піднімався з дна кратера. Глибока похмура прірва ніби примарилася. Він мовчав.
Минула хвилина-дві. Його рука лягла на моє плече. Ми почали спускатися, обходячи тріщини, що курілися, кам’яні брили, перечіпаючись у тумані, що клубочив нижче.
Надвечір розпогодилося, визирнуло сонце, відкрився вид на море та бухту, де стояло каное. У призахідному світлі ми розрізняли смуги морських течій, що мчали вздовж берега. Ми добралися до сухого річища, зайшли в ліс. Споночіло. Прямували до берега вже при світлі ліхтарика. Кам’яні брили, порослі мохом і лишайниками, перегороджували шлях, я впав і боляче забив коліно. Ми зупинилися. Над головами — бірюзові зорі, а за спиною у нас височіла гора, застуючи півнеба.
Нарешті ми дісталися до каное. Я несамохіть пригадав легенду, записану на піщинці, яку колись знайшла Валентина. Той острів був зовсім інший — світлий і просторий.
Досить мені було побачити на рейді красуню «Гондвану» — і я знову пригадав прогулянки на «Дельфіні». І Валентину.
Вона не втратила для мене ореолу таємничості і чарів. Мене не полишало відчуття калейдоскопічності подій і зустрічей. Проте в неї був незбагненний дар: вона лишалася сама собою. І в моїй пам’яті теж. Я думав
