Вона пізнавала таємниці однієї із стихій — землі. Однак найперші враження її були від озер, річок, моря; вони нестримно вабили, і любов до води була незбагненною. Так, трапилося одного разу озерце у хвойному пралісі. Вода чорна, але прозора. Дно темне, вкрите коричневими голками. Вона довго вдивлялась у воду. Побачила там себе, нахилилася зовсім низько. Біле лице, великі очі й темні брови. Волосся впало в воду, а вона дивилася і дивилася.
Вона роздягнулася, склала вбрання і зайшла у воду. Ніби зачарована. Було холодно, але приємно.
Вона попливла повільно, без бризок. Лягла на спину й заплющила очі. Щось привиділося зненацька. Уявила: під нею бездонна прірва — і вона падає, падає… і вода вже взяла її в свої лабета і затягує вниз, у чорний морок і довічну в’язницю. З грудей вихопилося нестямне:
— Ні! Ні!
Боячись розплющити очі, повернула до берега. Там омана розвіялася: все було на своїх місцях. Як і досі. І всюди — світлінь. Високе небо. Здригнулася з остраху. І прийшов спокій. Тіло взялося сиротами; ступила на траву. Галузки, голочки поколювали в ноги. Руки пахли старим деревом, смолою, глицею.
Обхопила долонями щоки — і зайшлася плачем. Далі, пересилюючи себе, знову побрела у воду. Як до причастя. Страх пропав…
Вийшла якось до річки. На косі, всіяній галькою, — багаття. Трохи далі — ель. Біля багаття гомонять люди. П’ятеро… ні, шестеро. Підходила так, що не тріснула жодна суха галузка. Причаїлася за кущем. Дивилася, дивилася — і самій захотілося погрітись біля вогню. Та зненацька стрепенулася: біля багаття чоловік нібито знайомий. Нібито вже знала його. І знову ворухнувся острах. Кинулася геть — і нараз повернулася. Невдовзі вони полетіли.
Читала, розмовляла з іншими, зрозуміла: вода — стихія рідна. Колись, віки й віки тому, на палях, забитих у дно, ставилися хижі, курені, пізніше — справжні будинки. Двісті споруд на палях розкопали на березі одного із швейцарських озер. У єгипетському храмі збереглися на стінах малюнки: цариця Хатшепсут у країні Пунт; на кольоровому барельєфі — оселі на палях. Шлях багатьох цивілізацій пролягає через морські береги… Легендарний капітан Немо казав: «Вітер над морем чистий і життєдайний. У безконечній самоті на морі людина все ж відчуває довкола трепетання мільйонів життів. Море зберігає у своєму лоні дивовижні, невичерпні скарби, все воно — рух і любов».
Напрочуд знайомі слова, подумала вона, ніби хтось їй нашептав їх уві сні. «Море зберігає у своєму лоні…»
Кілька бедуїнів з Африки завітали до Європи. Їх повезли до водоспаду. Кришталевий стовп, бризки розсіюються на пил, веселка. Ось де можна погамувати спрагу донесхочу і знову дивитися на чудо, незнане мешканцями спекотної пустелі. Скільки переходів треба зробити на конях чи на верблюдах, аби нарешті дістатися до колодязя! А бувало, й глибокі колодязі пересихали. І тоді треба копати пісок та потріскану глину, щоб добутися бодай до рідкої грязюки. Кожна краплина води — на вагу золота. Щоб побачити, як росте трава, бедуїни готові здолати сотні кілометрів. І раптом…
Мовби прорвався бурдюк, в якому вода для всього світу. Водоспад! Бедуїнів покликали далі. Але вони не зрушили з місця. «Побудемо ще трохи», — просили вони і знову поринали у споглядання. Вода, питна вода.
— Ходімо далі, тут більше немає на що дивитися.
— Підождемо трохи…
— Чого ж іще ждати?
— Підождемо, поки вода закінчиться.
…Щось перешкоджало, коли намагалася пригадати все до кінця: як жила раніше й про що вела розмови із сестрою, як зустрічала в дитинстві зиму й не могла навтішатися весні. І де загубився цей північний край? Як тепер знайти дорогу додому? Чи впізнають її? Й озвалося з гіркотою: ні! Не впізнають. Часом зринав здогад: місця ці вона вигадала сама і людей — теж.
Скільки сходжено стежок: призвичаювалася до роздолля, розмірковувала про себе й поки що у своїх блуканнях уникала людей. Слухала, як гомонить вода на перекатах, сплески, видзвонювання бризок, ловила поглядом лелітки променів на пістрявому камінні. Старалась збагнути, чому покинуте гніздо скопи на сухій модрині, і звідки це невимовне надвечірнє світло від оранжевих квітів, розкиданих по лугах. У заплавних лісах, де багато всихаючих дерев, прислухувалася до перестуку білоспинних дятлів, що шукали личинок, вусачів, златок, короїдів. Там розбила ель. Знайшла інший…
Почувалась іноді просто, вільно з людьми, однак щось перешкоджало ступити останній крок. Раптом наче розвиднілося: браслет. Ось що стримує її.
Рано-вранці полетіла до річки, де камені й шелюга, падини й висячий міст. Ступила на міст. Дійшла до середини, обхопила голову руками, проказала голосно: «Хочу бути як усі! Не треба мені більше нічого! Втомилася, змучилася, годі». І зняла браслет. Сперлася ліктями на поруччя, нахилилася: під мостом нуртував білопінний потік. Опустила руку вниз: браслет випав з пальців… «От і все», — сказала подумки. І з цього дня почалося нове життя. Дивовижний і неповторний її талант— обживати новий образ. Можна сказати про грацію, пластику душі й тіла, однак те, що відбувалося, вразило б кого завгодно.
Зовсім викреслила вона з пам’яті те давнє, що так лякало її. Голова проясніла, і відтепер забула про незлагоду із власним серцем. Бо не мала іншого способу приховати від самої себе: невпинні роздуми, вагання, тривоги, минувшину, обличчя друзів, колишню любов.
Світлий її розум: вона спізнала багато чого й зуміла б тепер оселитися в цьому світі, як їй хотілось. Адже тільки ось так і можна увійти в це життя. Адже тільки ось так і не інакше, можна осягнути і гармонію, і пропорції, сам сенс буття на чужій планеті. Та якби раптом їй видалося, що настав час розбудити пам’ять — і допомогти, розповісти, упевнити й добитися свого, вона знову стала б Аїрою. Така вже вона. На жаль, бар’єр у десятки світлових років здатні подолати лише сотня-дві астронавтів. Це не втішає. І так триватиме ще довго.
Хай же тут, на Землі, розважливість наштовхне їх на пошуки іншого шляху. Вона сприятиме цьому. Коли тільки настане цей день і ця година.
Я бачив її на мосту. Круті схили, порослі рідкими чагарями, спускалися до води. Біля берега громадилися гранітні брили, піняві струмені облизували їх шорсткі червонуваті боки, піднімалися по каменю вгору й відступали, зривались у своє ложе, вимощене валунами.
Я бачив її. Сонце засліплювало очі, проте я помітив, як вона нахилилася над потоком і як рука її звісилася вниз. Вона щось стиснула в долоні — певно ж, браслет, хоча тоді я і не здогадувався про це. Стояв чудовий день. Полотно туристського мосту на дві дошки похитувалося під її ногами, і вирувала вода, у світлій габі якої ледь вигравала веселка. Місце було дуже мальовниче, глухе, дике — центр заповідника.
Вона стояла на мосту, який я так добре знаю. Сталеві канати, на яких він тримається, вже давно вкрились іржею, дошки посіріли від дощів. Я йшов саме туди, де стояла вона… і нічого не помітив. Вона повернулась і рушила геть, не швидко і не повільно; тільки набагато пізніше хвиля її темного волосся пробудила в мені спогад про зустріч на «Гондвані». Навіть малиновий ель, що невдовзі злетів неподалік від нашого табору, не наштовхнув на щось таке, Про що я здогадався, про що дізнався кілька місяців перегодом.
Вона втопила браслет.
Я добре запам’ятав той день — і те, як вона йшла. І як чутливо здригався і погойдувався міст від її ходи!
На поріг ступила весна, коли я дізнався, кого мені випало зустріти тоді, того дня, який не повториться. Тоді, тієї весни, і почала мені відкриватися вся ця історія…
