Я набрав код команди для автоводія і відкинувся у крісло. Ель шугнув униз, в темно-зелений просвіток між хмарами. Сонце зникало за лісистим берегом сопки. Внизу розкинулося місто.
Ель приземлився поряд з домом. Тут усе було, як і досі, я повільно піднявся по сходах, відкрив двері, запалив світло. Радісно проверещала ручна білка. Я зайшов у спальню, не роздягаючись ліг і проспав до ранку.
Потім був метушливий день у редакції, і надвечір другого дня я очужів майже до всього, що пов’язане з Сонцеградом, ніби був там давно-предавно. Метеосупутники обіцяли несприятливу погоду.
— Можливий тайфун, — сказав мені Нікітін. — Але це, думаю, не страшно.
— Це погано, — сказав я. — Рефлектор цієї сонячної машини схожий на вітрило. Знесе його. Звідки прогноз?
— Прогнозу поки що немає. Буде завтра.
— Інтуїція?
— Телефонував один синоптик… сам розв’язує рівняння, на машини не покладається.
— Побачимо. Коли так — Берегові Сонця загрожує небезпека. Новини є?
— Метеорит упав. Знайшли в ньому сто дев’ять алмазів.
— Природно. Тиск. Температура. Якщо графіт відбуксирувати спочатку на орбіту, а потім скидати вниз, встигай тільки збирати алмази! Був такий проект. Потрібні капсули, трохи пального, ну й сам графіт, ясна річ, тільки дуже чистий.
— А я й не чув про таке.
— Ні, Андрію, не шануєш ти жанру наукового передбачення. Тобі у фізики ненадовго податися б. Освіту поповнити.
— Смієшся?
— Ні. Хотів, але передумав. Який мені від цього зиск?
— Отож-бо. Інакше не сказав би…
— Не втримався б!
— Їй-богу, не сказав би! Змовчав.
— Усе залежить від того, що ти хотів сказати. Якщо про «Гондвану», то пізно, я сам знаю. Мовчи собі на здоров’я.
— Знаєш, та не все. Тут до тебе приходили.
— Хто?
— Дідуган один.
— Енно, значить. Куди вони тепер?
— Поки що стоять тут. Каже, невдовзі до Берега Сонця.
— Подамся з ними. Поклопочися, щоб відпустили.
— Ти вже перебирайся туди назовсім, чи як.
— Це ідея. Ти іноді міркуєш, як дорослий.
— Це переконливіше для таких, як ти.
— Ти на справжньому кораблі плавав?
— Навіщо? Є елі, є зв’язок.
— Так, про смаки не сперечаються… Я пішов.
— На «Гондвану»?
— Ні. Сьогодні на ніч забіжу додому, а завтра — в редакцію.
— Тоді до зустрічі!
— До завтра.
Було тихо, гарно, сонячно. Вечоріло. Я пригадав тогорічні прогулянки і полетів у тайгу. За тридев’ять земель. На це пішло півгодини. Знайшов незнайому місцину, викупався в озері. Дозрівали ягоди. Багато було грибів, плюскотілася риба. На піщаному плесі по щоках м’яко били плюшеві верхівки рогози. В широкий ручай зайшла зграя форелі, я ганявся за рибою. Стало весело. Втому наче рукою зняло. Задля того тепер і жити, аби забувати, що було раніше, — і від цієї думки мене не покоробило. Пам’ять — це слід вогню на склі еля, проте не самий вогонь.
Під рими віршів і дзвінкий вітер я побіг на вершину пагорба. Рядки плуталися в голові, я захлинався ними і починав інші, нові, щоб і їх за хвилину відкинути.
Ніколи не забудеш про сонце, якщо воно висить над пагорбом — велика червона куля. Тепла-тепла. Краще, щоб на вершині була зелена трава, суха земля, щоб снували мурахи та сюрчали сірі коники. Тоді одна година важить за цілий день.
Цього разу моє бажання здійснилося. Пагорб був саме таким.
Я дивився, як опускалася жовта промениста куля, підставляв їй долоні і відчував, як тепло пронизує мене. Довкола сяєво, навіть під ногами. Золоті й срібні нитки павутиння та сухої трави, вдалині свічадо води, волога гранітна скеля біля струмка, бризки.
Я лежав на спині. Трава не закривала мені проміння. Воно все одно гріло обличчя й руки. Іноді тишу невимовного вечора тривожило зім’яте крильми птиць повітря — чулося: ніби швидко скрадається звір, раз у раз хижо зітхаючи — це крила стрімких стрижів на поворотах краяли надвечірню блакить. Я заснув.
Пробудився я від якоїсь тривоги. І схаменувся: чи не загубив я приймач, який подарувала мені Валентина, — річ зовсім крихітна, я носив її замість брелока.
Прямо переді мною, над самим обрієм, світилося червоне сонце. Палахкотлива тривожна заграва. Від сонця йшло останнє слабке тепло, вперше я бачив його таким великим… наче відстань до нього зменшилась, і тому навіть вистигаюча куля ще гріла. Я став навколішки і нишпорив у траві. Сутеніло. Тривога не полишала мене. «Шкода, — думав я, — як же так вийшло?»
Я розворушив мурашник біля старого пенька, де мурахи прорили ходи серед сухого коріння… Марно.
Я безпорадно роззирався навсібіч. Спустився у видолинок, намагаючись іти тією ж дорогою, якою йшов сюди. Перебирав дзвінкі трубочки очерету біля студеного струмка, різав руки осокою. Подарунок Валентини пропав. Сонце зайшло. Я вмився. Пагорб став похмурим, я ще розрізняв те місце з прим’ятою травою, де лежав. Побрів до еля широкою просікою, що відкрилася серед дерев. Знайшов ель, дістався додому. На столі побачив брелок, який подарувала Валентина. Вранці я забув його взяти з собою.
ЗДРАСТУЙ, «ГОНДВАНО»!
Полудень. Сонце. За кілометр від мене погойдувалася «Гондвана». Але так лише здавалося — ліниві невисокі хвилі обтікали її борти, тепле марево заколисувало її, й очі мої безпомічно нашукували точку опори біля хисткого небокраю.
Я ждав Енно. Ми домовилися зустрітися опівдні, проте він запізнювався, і я поглянув у той бік, де над водою височів корабель. Нарешті чорна цятка… Човен, шлюпка, каное, проа, пліт, індіанська пірога чи довбанка. Тільки не ель. Я заспокоївся: все було гаразд. Зайшов у воду і ліг на спину. У мене ще був час.
Пасажирський терраплан з випуклими вікнами мчав над морським берегом на тлі сосон та ялиць. І цієї миті запам’яталося: спокійні хвилі, духмяність смол, сіра галька, тиша.
…Ми обнялися. Я вдягнувся і заліз у каное. Традиційна морська прогулянка, і ось — «Гондвана».
Біля самого борту стоїть і усміхається Сооллі.
Торік на Байкалі вона зустріла Янкова. І тепер він прилітав сюди на елі, як колись я. Вона вірила, що невдовзі він перебереться на корабель. Назавжди. Я не став її розчаровувати.
Що вона робила на Байкалі? О, це цікаво. Що я знаю про живу воду? Все. Хай повірить мені або перевірить. Останнє? Ну що ж, я можу правдиво, без перебільшень розповісти, як усе відбулося…
