повідомлення.
Органи Управління державної безпеки встановили, що одна іноземна держава, зацікавлена в послабленні оборони наших далекосхідних берегів, невідомо як дізналася про маршрут «Піонера», і її таємні агенти намагаються знищити підводний човен під час його зупинки в Гібралтарській протоці чи в іншому пункті його маршруту. Тому Головний штаб пропонує капітану Воронцову іти до Владивостока, не зупиняючись у Гібралтарській протоці, і не через Індійський океан, а навколо миса Горн і через Тихий океан, триматися протягом всього шляху на великих глибинах, зберігаючи цілковиту секретність і нічим себе не виявляючи. Ця зміна маршруту повинна була потягти за собою і перебудову плану наукових робіт експедиції. Однак Головний штаб підтверджує, що за всіх обставин строк прибуття корабля до Владивостока лишається незмінним — двадцять третє серпня.
Не могло бути сумніву, що коли б капітан Воронцов одержав цю радіограму трохи раніше, він навіть не наблизився б до місця загибелі «Діогена». Не важко собі уявити, яка доля чекала б Павлика в цьому випадку…
Командир підводного човна стояв у коридорі і уважно перечитував аркуш паперу з розшифрованою радіограмою. Радист Плетньов, маленький, сухий, з темним, зморщеним, як сушена груша, обличчям, стояв перед командиром. На лівій руці у нього невистачало двох пальців — пам'ять про тривалу зимівлю на одному з далеких островів Радянської Арктики і про трагічну зустріч там з білою ведмедицею і двома ведмежатами, — зрештою, трагічнішою для ведмежої родини, ніж для Плетньова.
Радист терпеливо чекав розпоряджень командира. Стіни коридора і двері з обох його боків під м'яким світ-ло'м електричних ламп матово вилискували лаком темно-червоної поліровки. Узорчата каучукова доріжка тяглася по підлозі. З кількох круглих люків, вирізаних в підлозі і огороджених легким півколом поручнів, виривалися стовпи яскравого світла і доносився тихий шелестячий шум працюючих машин.
Командир повернув нарешті до Плетньова стурбоване обличчя.
— Розпорядіться, будь ласка, негайно скликати до мене командний склад човна і запросіть начальника наукової частини. І самі, звичайно, приходьте.
– Єсть, товаришу командир, скликати командний склад, начальника наукової частики і самому прийти!
Через кілька хвилин, викликані умовними сигналами з своїх кают, диспетчерських і з різних відсіків підводного човна, один за одним квапливо проходили в двері командирської каюти перший помічник капітана старшин лейтенант Богров, головний електрик воєнний інженер другого рангу Корнєєв, начальник акустичної частини лейтенант Чижов, начальник наукової частини професор Лорд-кіпанідзе, комісар Сьомін, старшина водолазів Скворешня і, нарешті, Плетньов.
Каюта командира складалася з двох частин. Ліва, відгороджена портьєрою, була спальнею. В правій частині, просторішій, посередині стояв робочий стіл. В кутку на невеликому столику розміщалися кілька найголовніших навігаційних приладів, які автоматично показували те саме, що й прилади в центральному посту управління. В іншому кутку — шафочка з акумулятором для автономної сітки освітлення. Тут же стояла шафа, наповнена книжками. Стіни були завішані великими картами рельєфів дна Атлантичного, Тихого та Індійського океанів. На менших картах були показані горизонтальні і вертикальні розрізи океанів з лініями однакових температур, солоності, щільності вертикальних і горизонтальних течій, пануючих вітрів.
Всі вже усілися навколо стола на легких зручних стільцях, але капітан, не приступаючи до справи, продовжував з нетерпінням поглядати на двері.
— Де ж головний механік? — звернувся він, нарешті, до Плетньова.
— Сказав, що йде негайно.
Двері відсунулися вбік, і в каюту увійшов, трохи зігнувшись під вхідною аркою, високий, ширококостий, сутулуватий головний механік Горєлов. Його велика голова і довге, худе, з запалими щоками обличчя були гладко поголені. Це робило особливо помітними виступаючі гострі вилиці і кутасті щелепи. Під густими бровами глибоко заховалися чорні блискучі очі. Великі вуха, немов крила летючої миші, стовбурчились по боках гладенького черепа.
— Прошу пробачити, Миколо Борисовичу, — промовив він глухим голосом, підходячи до вільного стільця біля стіни. — Мене затримали по дорозі до вас.
Капітан кивнув головою.
— Так ось, товариші, яка справа, — почав він. — Я одержав зараз наказ Головного штабу. Згідно з цим наказом маршрут підводного човна значно змінюється. Через Гібралтар він не піде.
Всі мовчки і здивовано дивилися на капітана.
— Не підемо до Гібралтара? — здивовано запитав зоолог.
— Що таке? — з подивом і трохи розгублено запитав Горєлов.
— Ви щось хотіли сказати, Федоре Михайловичу? — звернувся до нього капітан.
— Нічого особливого, Миколо Борисовичу… я просто вражений такою несподіванкою.
— Так, звичайно, — промовив капітан і продовжував: — Справа однак не обмежується зміною курсу. Наказ вимагає дотримання максимальної секретності походу. Тому попереджаю вас, товариші, що підводний човен не тільки не заходитиме в будь-які порти, але буде уникати всіляких зустрічей з суднами, наближення до берегів, підйомів на поверхню. Підводний човен буде весь час перебувати в бойовому підводному стані. В зв'язку з цим я суворо забороняю будь-які дії, що можуть викрити підводний човен. Глибина ходу буде весь час не менше як триста метрів. У нічні години забороняється користуватися світловими прожекторами і відкривати щити ілюмінаторів.
— А як же з науковими роботами? — стурбовано запитав зоолог.
— Вони не постраждають, Арсене ДаЕидовичу. Навпаки, якщо хочете, можна збільшити число глибоководних станцій і обслідувати також екваторіальну і південну Атлантику, частину Антарктики, південну і тропічну частини Тихого океану. Від Гібралтарської протоки і Гвінейської затоки доведеться відмовитись.
— Виходить, ми підемо Магеллановою протокою? — повільно запитав Горєлов.
— Можливо, — відповів капітан. — У нашому розпорядженні є, крім того, і шлях навколо Африки. Деяка різниця у відстані не має значення.
Зоолог зібрав бороду в кулак.
— Шкода, — зітхнув він. — Підводний гібралтарський хребет, дві зустрічних течії в протоці — верхня з Атлантичного океану і нижня із Середземного моря — дуже важливі теми в нашій океанографічній програмі. А втім, сподіваюсь, вони з лихвою будуть перевершені проблемами нових областей. Я зараз же розпочну, Миколо Борисовичу, складати план експедиції за новим маршрутом. Не відмовте повідомити його мені.
І зоолог, витягши з кишені блокнот та олівець, приготувався записувати.
— Я вам потім передам його, Арсене Давидовичу, — відповів йому капітан після хвилинного вагання.
— Слухаю, — погодився учений і тут же злякано запитав: — Але ж перша наша станція, в Саргассовому морі, лишається в програмі?
В каюті почувся легкий сміх.
— О, так! — усміхнувся капітан. — При будь-якому маршруті «Піонера» її не доведеться виключати.
Всім було відоме нетерпіння, з яким достойний зоолог ждав прибуття в це своєрідне, мало вивчене, з майже невідомою фауною море. З перших же днів походу зоолог не переставав уголос мріяти про ту щасливу хвилину, коли він зможе, нарешті, дорватися до роботи в прозорих водах Саргассового моря, де повинні були особливо широко розгорнутися зоологічні і біологічні дослідження.
— Чудово! — задоволено кивнув головою учений. — Коли ж ми прибудемо туди, Миколо Борисовичу?
— Годин через десять. Але треба не тільки прибути туди — необхідно також відшукати зручні місця для ваших робіт на різних глибинах, щось на зразок підводного плато чи підводної гори. А це не так просто для Саргассового моря, яке на всіх картах показане з величезними глибинами, — понад шість тисяч метрів. На цьому, товариші, ми закінчимо.
— У всякому разі, завтра ми уже зможемо розпочати роботу, — потираючи руки, говорив зоолог, направляючись до дверей разом з рештою учасників наради.
