«Здається, поранений… Несерйозно, мабуть… Від удару об виступ телефону… Що робити? Чи товстий шар мулу наді мною?.. Треба викликати на допомогу… Сам не виберусь».
Слабість ще дужче охопила тіло, голова опустилася в липку теплу калюжу крові. Горєлов закрив очі і кілька хвилин лежав без сил, без думок…
«Бу-бу-бу… бу-бу-бу… бу-бу-бу…» пролунало звідкись невиразне бурмотіння.
«Треба кликати на допомогу…» повернулася до Горєлова попередня думка, але невистачило сил, щоб промовити бодай одне слово. Він міг тільки прислухатися до цих незрозумілих звуків, які, здавалось, народжувалися в шумі крові, що билася в скронях. Бурмотіння раптом припинилося, але дзвін в голові лишався.
Горєлов спробував заговорити:
— Алло!.. — слабо й глухо пролунало під шоломом! — Алло! Говорить… Горєлов…
Він змовк і прислухався. Відповіді не було.
«Не чують… Надто тихо… Треба голосніше…» подумав Горєлов, намагаючись заспокоїти себе. Помовчавши хвилину і зібравши сили, він крикнув, як йому здавалося, на повну силу:
— Товариші!.. До мене… на допомогу… мене засипало… обвал…
Стомлений цим зусиллям, він знову замовк і з калатаючим серцем довго прислухався.
Німа тиша — безмежна, непорушна — панувала навколо. З заплющеними очима, нерухомо лежав Горєлов. Повільно поверталися думки.
«Не чують… Чому?.. Зіпсувалося радіо?.. Що ж робити?.. Що тепер робити?..» Думка працювала все дужче і настійливіше.
«Бу-бу-бу…» глухо донеслося знову звідкілясь знизу. Горєлов злякано підняв голову, відірвав її від шолома. Незрозумілі звуки припинилися. Горєлов був тепер переконаний, що це не галюцинація, не шум, не стукіт крові в голові, як йому досі здавалося. Ні, звуки йшли звідкись зовні, знизу, наче хтось або щось живе, ворушиться, виконує якусь роботу під ним, Горєловим. Він довго, затамувавши подих, дослухався. Але тиша стояла непорушна.
Горєлов стомлено опустив голову. Що нове обіцяють йому ці звуки? Яка нова небезпека, може, ховається й тут, уже не на дні, а під дном цих невідомих підступних глибин? Перед новою, близькою загрозою, що насувалася, Горєлов забув про свою відірваність від товаришів, про свою самітність. Промайнули спогади про краба… В мулі теж живе, риється, живиться і розмножується багато донних тварин… Різні голотурії, морські їжаки… Це все дрібниця, але хіба не може і тут з'явитися щось грізне і зовсім несподіване для юної, сліпої ще науки про море? Що знала вона, наприклад, про ці гігантські краби?.. «Бу- бу… бу-бу… бу-бу… бу…»
Горєлов не відривав тепер вуха, притуленого щільно до шолома. Звуки долинали глухо, але напевно знизу, з невеликими перервами, то зникаючи, то знову з'являючись. Як тільки Горєлов піднімав голову, вони зникали, але зараз же, як тільки вухо і скроня притулялися до шолома, знову ставали чутними.
Думка Горєлова напружено працювала лише в одному напрямі: як уникнути зустрічі з цією новою, невідомою загрозою? Але чому треба гадати, що це обов'язково небезпека? Може, просто якась невинна тварина свердлить або довбає граніт дна, і зовсім не треба боятися її. Говорив же колись Лорд, що існують якісь молюски, які вигризають для себе поглиблення, навіть цілі нори в найтвердіших прибережних скелях. Може, цей шум — лише відгуки переривчастого тертя зубців черепашки чи якихось інших пристосувань тварини для просвердлювання твердої породи…
До підозрілих звуків, які донеслися в цю мить, Горєлоз поставився вже спокійніше. За весь час, що він їх чує, вони не робилися яснішими, голоснішими… Значить, їх джерело не наближається до нього і не домагається цього. Так, так… Швидше за все, це просто мирна робота якоїсь зайнятої своєю справою тварини. Добре було б переконатися в цьому… Але як?
Горєлов встиг під час роздумів відпочити. Він відчув приплив нових сил і спробував піднятися, але, мабуть, на ньому лежав надто важкий і товстий шар мулу, підняти який у нього невистачало сили. З боків же волога, податлива маса трохи роздалася в сторони.
Горєлов вирішив пробиватися крізь товщу мулу, який лежав на ньому, але не вгору, а вбік, туди, де мул здавався йому найподатливішим. Почуваючи себе значно свіжішим і бадьорішим, — наскільки можна було бути бадьорим в такому становищі, — він уже не думав про звуки, які часом долітали до нього. Вони його більше не турбували. Він почав посилено рухати руками, підтягаючи, стискуючи і підминаючи під себе своїми широкими металевими долонями грудки мокрого, як грязюка, мулу. Перші ж кілька хвилин роботи надзвичайно порадували його своїми наслідками. Перед ним утворилося невелике, тьмяно освітлене забрудненим ліхтарем поглиблення, куди він з новою енергією почав просуватися. Через півгодини впертої роботи Горєлов проповз таким чином майже півметра. Він навіть ухитрився відкрити на поясі патронташ з щитком управління і, натиснувши кнопку з щитком «харчування», дістав змогу зробити кілька ковтків гарячого какао. Який він був тепер вдячний Скворешні за його передбачливість і турботу! Повітря в скафандрі було чудове, і рідкого кисню повинно було вистачити ще надовго.
Зробивши невелику перерву і відпочивши, він з новою енергією взявся до роботи, але ледве встиг просунутися на кілька сантиметрів, як несподівано його металеві пальці заскреготіли, зустрівши тверду, кам'яну перепону. В першу мить він обімлів, але, вирішивши, що це невеликий, засипаний мулом уламок скелі, заходився прокладати свій хід вгору, вздовж уламка. Він старанно працював, роблячи лише короткі перерви для відпочинку, але кам'яна перепона не зникала, продовжуючи рівно, без виступів підійматися вгору. Тоді йому стало зрозуміло, що перед ним гранітна стіна тунелю. Вся його робота виявилася марною!
Відчай охопив Горєлова. Він опустив голову з шоломом на мул і безсило лежав, часом здригаючись всім тілом, ніби у беззвучних риданнях.
Раптом він стрепенувся. Скільки в нього лишилося кисню? Адже йому навіть невідомо, скільки часу він лежав непритомним після обвалу… Десять хвилин чи десять годин? І так поступово зникали лічені хвилини шматочка життя, яке йому ще лишалося! Він не має права бути бездіяльним. Він повинен боротися до кінця!
«Бу-бу-бу… бу-бу-бу…» долетіло знизу знайоме бурмотіння.
З енергією відчаю Горєлов знову взявся до роботи. Але чомусь тепер він рив донизу. Чому? Він сам собі не міг відповісти. Лише через кілька хвилин він ясно уявив собі якийсь підземний хід, проритий невідомим створінням, який повинен був вивести його назовні. Він проб'ється до цього ходу, хоч би йому довелося вступити в бій не на життя, а на смерть з будь-яким страховиськом. Все одно: що буде, те й буде!
Він уже опустився головою вниз, у зроблену нору, майже до пояса. Заліплений грязюкою ліхтар ледве освітлював крихітний простір попереду. Руки ламало. Піт заливав обличчя, засліплюючи очі. Ще кілька рухів — і треба відпочити. Раптом пальці Горєлова сковзнули по чомусь гладенькому, і під ними почувся тонкий, ледве чутний скрип. Пальці згрібають мул з перепони… І серце Горєлова зненацька, немов зірвавшись з місця, забилося з шаленою силою. Що це? Що це таке? Лопатка?! Не може бути! Раніше ніж він спромігся щось усвідомити, несподівано і зовсім близько почулися знизу знайомі, буркотливі звуки, і серед них глухо, але досить виразно:
— Чорт!..
Неначе підкинутий ударом, Горєлов відхитнувся назад і закричав з усіх сил:
— Шелавін!.. Шелавін!., Це ви?
— А хто ж ще, дозвольте запитати? Хто там?
— Це я! Це я… Горєлов. Боже мій! Ми шукаємо вас… Мене завалило…
— Як і мене?! Чудово!
Слова Шелавіна передавалися через метал скафандрів хоч і глухо, але цілком розбірливо і свідчили про його заздрісний спокій і навіть присутність певної дози гумору. Мабуть, доблесний учений був далекий від одчаю і зовсім не втрачав самовладання навіть б настільки безвихідному становищі. Горєлов пригадав звичку океанографа вголос говорити з самим собою в захопленні якоюсь цікавою роботою, вголос обурюватись при невдачах і захоплюватися успіхами. Очевидно, ця звичка не залишила Шелавіна і тепер, коли він опинився під величезною масою мулу, що обрушився на нього, і порпався під нею, шукаючи порятунку. Безсумнівно, що це його монолог долітав до Горєлова бурмотінням, яке його так налякало спочатку. Горєлов навіть розсміявся.
