послужила першим вагомим І, як здавалося спочатку, вельми незаперечним доказом наявності життя на Марсі. Та ще й якого — розумного, високоорганізованого, здатного на створення колосальних споруд, яким земні будови негодні й у слід ступити.
Після «відкриття» позаземної цивілізації почалися інтенсивні пошуки додаткових і, дай бог, ще вагоміших доказів існування високоорганізованого життя на червоній планеті. І ці докази, зрозуміло, знайшлися — вони не могли не знайтися. Про це свого часу досить цікаво сказала письменниця Валентина Журавльова, котра взяла і порівняла історичні події на Землі з сенсаційними відкриттями на Марсі: «…пізніше з’ясувалося, що майже за сто років до СкІапареллі різні спостерігачі нанесли на карти Марса близько 60 «каналів». Але ніхто не промовив самого слова «канали» і ніхто не висловив гіпотези про їх штучне походження. Довелося чекати, поки на Землі розпочнеться епоха спорудження великих каналів. Тільки тоді в темних прямих лініях, що перетинають марсіанські материки, вчені побачили «канали».
Наприкінці минулого століття на Землі з’явилися потужні освітлювальні прилади, почала набувати розвитку світлова сигналізація. І що ж ви думали? Яскраві спалахи, що їх помічали на сусідній планеті земляни, стали… світловими сигналами марсіан.
У двадцятих роках нашого століття на Землі запанував радіозв’язок. І ось нова сенсація — 1924 року кілька радіостанцій світу прийняли таємничі радіосигнали з Марса! Тільки пізніше з’ясувалося, що це містифікація, легкий жарт радіоаматорів.
Наступна аналогія, що з’явилася після вандалістського акту найтемніших сил людської цивілізації, була вже далека від жартів. В серпні 1945 року над Хіросімою і Нагасакі виросли «гриби» американських атомних бомб. Через кілька років японські астрономи побачили на Марсі гігантські спалахи і кваліфікували їх як атомні вибухи…
Одним словом, тривалий час, аж до початку космічної ери, над Марсом висіла підозра, що він є носієм високоорганізованої цивілізації, котра давно сягнула апогея свого розвитку і не від того, щоб перебратися на сусідні планети, поближче до Сонця.
У 1900 році в Франції була встановлена премія імені П’єра Гузмана. Основний її зміст відображався одним реченням: «Сто тисяч золотих франків за встановлення зв’язку з будь-яким небесним тілом, крім Марса!» Червона планета до уваги вже не бралася. Вона була, так би мовити, вже в кишені землян. Марс — пройдений етап. Подавайте Юпітер, Сатурн тощо…
Навіть знаменитий популяризатор астрономії Каміль Фламмаріон не втримався від загальної спокуси. У своїй книзі «Планета Марс і умови життя на ній» він писав: «Значні зміни, що спостерігаються в мережі водних шляхів, свідчать про те, що ця планета є енергетично життєздатним місцем. Ці зміни здаються нам повільними, оскільки нас розділяє величезна відстань. Коли ми спокійно дивимося на ці континенти і моря і запитуємо в себе, на якому з цих берегів було б приємніше жити, там, можливо, в цю мить лютують шторми і грози, вулкани, чума, соціальні перевороти і всілякі види боротьби за життя. Все ж ми можемо надіятися на те, що людство там розвинутіше і мудріше, бо світ Марса старіший від нашого. Безсумнівно, що вже протягом багатьох століть ця сусідня з нами планета виповнена шумом мирної праці».
Це писав один з найвідоміших популяризаторів науки свого часу, авторитет якого був незаперечний. Фламмаріон заснував Французьке астрономічне товариство, був директором обсерваторії поблизу Парижа, видавав науково-популярний журнал «Астрономія», котрий виходить і нині. Це йому належать слова: «Немає нічого прекраснішого від зоряного неба!» Це він запевняв, що астрономія — найточніша з наук. І ось така легковажна віра в життя на Марсі!
Палким прихильником існування розумних істот на червоній планеті був, як ми вже зазначали, американський астроном Персиваль Ловелл. Виходець з багатої сім’ї, він закінчив Гарвардський університет, багато мандрував, жив у Японії. Потім під впливом СкІапареллі зайнявся астрономією, і вона стала його і святом, і горем, і радістю, і прокляттям.
Під час кількох великих протистоянь Марса Ловелл виконав багато візуальних спостережень планети. Висновок, як і слід було чекати, зробив оптимістичний: на Марсі існує розумне життя. Цю животрепетну ідею гаряче обстоював у книгах «Марс», «Марс і його канали», «Марс як пристановище життя». На жаль, у цих книгах було більше віри, ніж знань. Кінчилось все тим, що колись знаменита Арізонська обсерваторія Ловелла, де він працював все своє життя і помер, перетворилась у храм забутої ідеї.
Черговий спалах інтересу до загадкової червоної планети викликали праці радянського астронома Гаврила Андрійовича Тихова, засновника нової науки астроботаніки. Понад сорок років учений вивчав фізичну природу Марса, шукаючи докази існування рослинності на цій планеті. І він її «побачив» у так званих «хвилях оживлення», котрі щовесни розходяться від полярних шапок зі швидкістю 30 кілометрів за добу.
Якою ж бачилась Тихову гіпотетична марсіанська флора? «Напевно, — писав учений, — там живуть вічнозелені рослини типу наших мохів, плавунів і цупких приземистих рослин на зразок брусниці, журавлини, морошки. Можуть жити низькорослі деревця, схожі на земні карликові берізки чи верби». А який їхній колір? Учений вважав, що марсіанські рослини мають голубий, синій і навіть фіолетовий колір. До такого висновку він дійшов, спостерігаючи за життям рослин на Памірі, тобто у високогірних районах, де рослини справді мають синювате забарвлення. «Якщо зважити на те, — говорив астроботанік, — що у кліматі Марса і Паміру є багато спільного, то схожість між кольором рослинних покривів на Марсі і кольором рослинності на Памірі вже не можна вважати випадковістю».
Якою ж великою і неперебутньою була віра землян в існування житя на інших планетах! Фундамент цієї віри закладали математики, астрономи, біологи, інженери…
«Марсіанським послом» називали Фрідріха Артуровича Цандера, радянського вченого і винахідника в галузі ракетної техніки.
…Січень 1918 року. Широке, приземкувате приміщення заводської їдальні. За довгим столом сидять робітники, солдати, діти. Вони жадібно слухають молодого білявого чоловіка. Дивлячись на запнуті морозом вікна, лектор говорить про дивовижні речі:
— Звертаючи в ясну осінню ніч погляд у небо, спостерігаючи мерехтливий блиск зірок, хто не думав про те, що там, на далеких планетах, можливо, живуть схожі на нас розумні істоти, які випередили землян на багато тисяч років? Які б незліченні культурні цінності могла здобути Земля, наша наука, коли б пощастило туди перелетіти! І які незначні витрати потрібні на таку велику справу порівняно з тим, що марно витрачається людством!
По цих словах лектор-інженер підходить до столу, бере до рук фантастичний апарат і показує його слухачам.
— Це модель міжпланетного корабля, — говорить він. — Такий корабель зможе розвивати швидкість у п’ятнадцять разів більшу за політ артилерійського снаряда. До Марса на ньому можна дістатися за кілька місяців…
Небо вабило Цандера з юних літ. Навчаючись у Ризькому реальному училищі, він познайомився з працями калузького законодавця зоряного неба — Костянтина Едуардовича Ціолковського. Польоти до зоряних світів, до омріяного Марса стали мрією його життя. Пізніше, переїхавши до Москви, тридцятирічний інженер береться за її втілення. Ось так, не більше, не менше — втілення мрії в життя!
Коли створювалися перші ракетні двигуни, доля мудро звела Цандера з молодим Сергієм Корольовим. Їхні шляхи не могли не перетнутися, вони не могли не зустрітися, бо обидва йшли на вістрі наукового поступу, обидва були залюблені в зоряний світ.
Яскравий слід на палітрі зоряного неба залишив Юрій Васильович Кондратюк, український радянський вчений-винахідник, один із перших творців і дослідників ракетної техніки. Він розробив ряд схем ракет для міжпланетних подорожей. У книзі «Завоювання міжпланетних просторів» виклав теорію багатоступінчастих ракет, розглядав будову космічного корабля, умови його польоту і склад палива. З вражаючою передбачливістю він розробив схему польотів на інші планети: летять три члени екіпажу, один залишається в базовому кораблі на орбіті, двоє опускаються на поверхню планети (пізніше американці при польоті на Місяць «слово в слово» скопіювали розробку українського вченого).
Багато ідей Кондратюка ще чекають свого втілення, як чекає правдивого висвітлення драматична доля цього геніального вченого. Нещодавно стало відомо, що під прізвищем Кондратюка жила і творила зовсім інша людина — Олександр Гнатович Шаргей. Життя так круто повелося з ним, що він, аби вижити, мав узяти прізвище рано померлого від сухот вінничанина Юрія Кондратюка. А сам він народився в Полтаві. Успішно закінчив гімназію, навчався в Петербурзькому політехнічному інституті, захопився проблемами міжпланетних
