сполучень…
Після революції його примусом поставили під білогвардійські прапори. Він двічі тікав з білої армії. За дезертирство йому загрожувала смертна кара. Отоді, в 1921 році, рідні й передали йому документи покійного Кондратюка. Так Шаргей став… Кондратюком…
Потім почалася напружена винахідницька діяльність, така багата на вражаючі проекти й ідеї. Коли почалась Вітчизняна війна, Олександр Шаргей, записавшись в народне ополчення, добровільно пішов на фронт, де й віддав своє життя за рідну землю, за те, щоб над нашою планетою сяяли мирні зорі і не пломенів кривавими фарбами на небосхилі Марс.
Чимало зусиль для зміцнення віри в існування розумного життя на Марсі доклали письменники- фантасти. Їхня нестримна уява не рахувалася ні з якими об’єктивними даними. Як тільки були відкриті марсіанські «канали», англійський белетрист Персі Грег опублікував двотомний роман «По Зодіаку», в якому описав подорож на Марс. Класикою фантастичної літератури стали «Боротьба світів» Герберта Уеллса, «Аеліта» Олексія Толстого, «Марсіанські хроніки» Рея Бредбері.
Курйозний випадок стався з уеллсівськими «світами». Нещодавно газета «За рубежом» повідомила, що виповнилося 50 років з тієї знаменитої п’ятниці, коли група молодих акторів змусила сотні американців залишити свої домівки і бігти світ за очі. Паніка зчинилася після того, як по радіо Нью-Джерсі люди почули про висадку марсіан. Одним з акторів — авторів передачі — був нині живий, відомий актор Орсон Уеллес. Живі і багато з тих, хто повірив у цей жарт, коли слухали зачитаний драматичним голосом розділ з відомого роману Герберта Уеллса «Війна світів». Мешканці Гроверс-Мілла, де паніка була особливо сильною і масовою, вирішили з нагоди ювілею спорудити пам’ятник. «Ця подія п’ятдесятирічної давності — частка нашої національної гордості», — заявили вони.
«Страх» і «жах» марсіанського неба
Дивовижно! Скільки було мрій, надій, сподівань на зустріч з марсіанами, а як тільки «доблесні» сини Арея заявилися власною персоною, розгублених землян посів панічний страх. А втім, все правильно — чого доброго можна чекати від кривавого бога війни?
Жарти жартами, та коли були відкриті супутники Марса, їм, як ми вже говорили, теж дали досить промовисті назви: Фобос (страх) і Деймос (жах). Що ж, цілком до лиця синам бога війни, дарма що їхньою матір’ю була богиня вроди й кохання Афродіта.
Вся історія відкриття і вивчення супутників Марса сповнена дивовижними подіями і таємничими загадками, котрі й досі не з’ясовані.
Про Існування Фобоса і Деймоса знали задовго до самого їхнього візуального відкриття. Звідки знали? Про це пише в своєму фантастичному романі «Мандри Гуллівера» Джонатан Свіфт. його герої опиняються на гіпотетичній планеті Лапуті. Місцеві астрономи повідали йому, що вони відкрили навколо Марса два маленькі «місяці». Це було на початку XVII століття.
Англійський письменник фантазував, його повідомлення про марсіанські супутники можна було сприйняти за вигадку. І все ж їх шукали. Довго і невтомно. Шукали Вільям Гершель, його сестра Кароліна, син Джон. Шукали Джованні Скіапареллі, Анджело Секкі… Використовувалася найкраща техніка. Даремно. Після протистояння Марса 1862 року, коли його супутників не було виявлено, багато хто з астрономів зневірився, висновивши, що супутників у Марса не було і немає. Свіфт просто безмірно фантазував.
І ось настало протистояння 1877 року. Ті, що ще не втратили надії виявити супутники Марса, знову стали до телескопічних труб. Серед них був і американський астроном Асаф Холл. Колишній сокирник, він не мав спеціальної астрономічної освіти. За наполяганням і допомогою своєї дружини-вчительки опанував вищу математику. Згодом зайнявся астрономічними спостереженнями зоряного неба і цій справі присвятив усе своє життя.
Отож був серпень 1877 року. Асаф Холл кожну ніч пантрує біля 26-дюймового рефрактора, створеного фірмою відомого оптика-шліфувальника Альвана Кларка та його синів. В об’єктиві телескопа — червона планета. Холл пильно тримає в полі зору зірки навколо Марса — чи не рухається якась слідом за планетою? Ні, всі вони непорушно «висять» на своїх місцях.
Так спливає одна ніч за іншою. Нарешті 11 серпня астроном помітив зірочку, що невідступно тягнулася за Марсом, немов була прив’язана до нього. Що це — матеріальне тіло чи ілюзія зору? Не встиг Холл зафіксувати координати виявленого тіла, як з річки Потомак піднявся густий туман, який швидко затягнув небо. Погода на кілька днів зіпсувалася.
Холл нервував. Він почав уже сумніватися в тому, що побачив. На допомогу, як завжди, прийшла дружина. Як тільки небо прояснилося, вона вмовила чоловіка знову стати за рефрактор. Ледь Холл наладнав апарат, як небо над Вашінгтоном знову затягнули хмари, закресали блискавиді і зашаленіла гроза…
16 серпня Холл навіть не подумав про спостереження. Коли настала ніч і на небі знову заясніли зорі, невпокійлива дружина переконує песимістично настроєного чоловіка відновити пошуки. Той без всякого ентузіазму піднімається на горішній поверх обсерваторії, ловить в об’єктив сусідню планету і — о диво! — помічає біля неї рухливу цятку, схожу на ту, що вже одного разу бачив. Тепер уже він її не випустить з поля зору!
Наступної ночі Холл поспішив на побачення з виявленим марсіанським супутником і… відкрив ще один. Яка удача! Яке відкриття! Супутники в Марса є! Передбачення Свіфта справдилося. Пізніше нововідкритим супутникам дали за традицією імена стародавніх божеств, що завше супроводжували грізного бога війни.
Тепер повернемося до автора феноменальних «Мандрів Гуллівера». Як міг Свіфт за 150 років до відкриття марсіанських супутників так безпомильно, ніби точно знав, почув від когось чи бачив на власні очі, передбачити Існування супутників Марса? Ця загадка, яка не з’ясована й сьогодні.
Останнім часом унікальне передбачення англійського письменника пояснюють впливом так званої ПЦ, позаземної цивілізації.
Українські вчені, кандидати фізико-математичних наук Олександр Пугач і Клим Чурюмов у книжці «Небо без чудес», що вийшла у 1987 році, пишуть: «Як вважає англійський вчений Дж. Діардорф, така «тактовна» ПЦ могла б посіяти в інтелектуальній сфері нашої планети думку про своє можливе існування шляхом імплантації «чуда», просочування інформації про містичні, фантастичні чи штучно створені історичні загадки. В галузі астрономії до числа останніх можуть, наприклад, відноситись знання африканського плем’я догонів про потрійний Сіріус, записи на шумерських глиняних табличках про параметри десятої планети Сонячної системи, передбачення Дж. Свіфта характеристик двох супутників Марса і т. п. У дусі такого пояснення дуже вдалим прикладом імплантированого «чуда» є непояснимі і невловимі НЛО з їхнім дивовижним умінням бути «у всіх на виду, але не даватися в руки».
Та хоч би там що, марсіанські супутники відкрились землянам, відкрились і мало не потрапили… до розряду горезвісних НЛО. Приводом до цього, як не дивно, став сам факт їхнього відкриття, надто запізнілого відкриття. «Чому раніше вони не були помічені? — запитували прихильники існування розумного життя на Марсі і тут же самі відповідали: — Та тому що їх просто не існувало. Вони з’явилися у марсіанському небі у період між великими протистояннями 1862 і 1877 років. Їх запустили самі марсіани».
Попри всю абсурдність такої заяви, вона була далеко не абсурдною. Аргументи, які наводились на користь цієї гіпотези, мали під собою вагомий грунт. По-перше, розміри марсіанських супутників (близько двадцяти кілометрів у поперечнику) не такі вже великі, щоб високорозвинена цивілізація не могла побудувати такі споруди. По-друге, обидва супутники обертаються навколо планети по низьких орбітах і до того ж — у районі екватора, найзручнішого для запуску штучних тіл з поверхні планети. По-третє, сам рух марсіанських супутників суперечив законам небесної механіки і, навпаки, цілком відповідав рухові штучно створених тіл.
Останній аргумент особливо набрав ваги, коли в 1945 році американський астроном Б. Шарплес заново
