скомандував собі Павло й не зразу зміг ворухнути ногами. Від довгого чекання Павло наче задеревів і тепер ніби по-новому вчився володіти тілом.
Обіруч, наче косар, рвучко повів підсакою, щось ударилося в ній, завирувало, і тоді Павло, втрачаючи рівновагу, підняв тяжкий капшук матули над водою і косо впав головою до берега.
Поруч брьохав ногами Малькольн, рвав з рук Павла підсаку, а той, захлинаючись, намагався стати на коліна.
— Та пустіть же, сер! — крикнув Малькольн, тягнучи до берега підсаку з рибиною і знетямленого Павла.
Острожний звівся на одне коліно й побачив, що Малькольн уже простромив багром підсаку, притис її до землі й вишарпує з кишені білий капроновий кукан.
— Х-хет, ссобака, — дрижакувато, несміливо усміхнувся Павло й зупинився біля Малькольна. — Здоровий ддяддюра, га!
— Вітаю вас, джентльмени! — похвалив обох Малькольн, і виважив за кукан сазана з підсаки.
Сазан несподівано скинувся й з силою хлиснув Павла по руці. Острожний глянув на себе й Малькольна — мокрі, перемазані глеєм, обліплені лускою.
— І все одно жінки нам не повірять, — сказав Павло, збираючи торби і спінінги. — Ніхто не повірить, щоб отакого вивудити.
— У мене фотоапарат з собою, — посміхався Малькольн. — От як нам видертися з рибиною на стрімкуватий берег?
— Головне — що на це скажуть жінки, — повторив Павло, уявляючи Катине здивування, котра напевне ж не знає, що в річці водяться ось такі сазани.
— Будемо нести по черзі, сер, — сказав Малькольн. — Так буде справедливо: кожен відчує вагу своєї удачі.
Біля намету, з-за якого вже змигували віхтики сивого диму, Малькольн і Павло почули чоловічі голоси. Розмовляли по той бік намету.
— Може, хто з рибоохорони? — запитав Павло.
— Це землі Роджерса Оулта.
— Мені це ні про що не говорить.
— А як би поводились ви, коли б прийшли додому й застали у своїй квартирі незнайомих людей, що пригощаються з вашого бара? — запитав Малькольн і додав, усміхаючись: — Правда, про цю поїздку я домовився з розпорядником містера Оулта.
— І більше тут нікому бути?
— У всякому разі, нам є чим відбиватися, — засміявся Малькольн. За його спиною все ще стріпувався метровий сазан.
Павло мовчки здвигнув плечима, обійшов намет. Першою його побачила Катя.
— Що це з тобою? — скрикнула вона.
Катя сиділа навпочіпки перед саморобною кабичкою й підкладала куценько наламаний хмиз у вогонь. Поряд Мері чистила молоду картоплю, куплену в сера Гленда. Просто на землі влаштувалися два молодики з вінчестерами на колінах. Обоє біляві, дуже схожі, як ляльки, що сходять з конвейєра. Вони запам’ятовувалися хіба що одягом і справді різнилися від вояк — одягнуті в темні шкіряні куртки, на ногах — грубі жовтаві черевики. Тільки джинси в одного були дужче потерті на стегнах і колінах. І брови в того, що сидів ближче до кабиці, були ріденькі, забиті мокрим пилом.
Це все одразу впало Павлові в око й, перш ніж відповісти дружині, він кинув вудки, потім, відчуваючи на собі скептичні погляди молодиків, пройшов до машини, добув з-під переднього сидіння револьвер і, тримаючи його в опущеній руці, повернувся до намету.
Той, що мав рідкі брови, пересунув руку по вінчестеру, але Малькольн, все ще стоячи з рибиною за плечима, застеріг молодика:
— Не раджу, сер. Цей містер, — кивнув на Павла, — з того положення за чотири секунди вкладає п’ятьох на відстані тридцяти кроків.
— У такому разі, ви непогано влаштувалися, сер, — пхекнув молодик.
— Хто ви, молоді люди, і що вам потрібно? — запитав Малькольн, відчуваючи, як пече руку від капронової мотузки, що врізалась у тіло.
— Ми сьогодні чергуємо тут, — відповів рідкобровий.
— Тоді ви повинні знати, що сьогодні тут відпочиватиме містер Макларен з своїми колегами.
— Про це ми й хотіли довідатись, — мовив рідкобровий. — Нас тільки це й цікавить, сер, — доводив він Малькольну. — Але поважні місіс не захотіли’з нами розмовляти й відмовилися сказати, куди подалися ви на риболовлю.
— Мері, покажіть цим джентльменам мої документи, — попросив Малькольн.
— Не треба, сер. Ми віримо вам на слово. Містер Оулт просив передати, що бажає вам приємного відпочинку. Якщо ви не проти, то він завтра провідає вас і одночасно побуває на фермі містера Гленда.
— Бачу, ви справжні джентльмени, — підбадьорив молодиків Малькольн і нарешті показав свій трофей.
— Вам пощастило, сер! — не стримався рідкобровий і легко звівся на ноги, вішаючи вінчестер на плече.
— Запрошуємо на юшку, — сказав Макларен, хоча не мав найменшої охоти сидіти у товаристві хвацьких вояк з ніде не зареєстрованої армії Оулта.
— Дякуємо і просимо вибачення за непорозуміння, — тихим і напрочуд приємним голосом заговорив товариш рідкобрового. Тепер Павло помітив, що в нього сірі, лагідні очі й тендітніші риси обличчя. — Ми будемо неподалік. Раптом що, то дайте сигнал, — сказав і зупинив погляд на револьвері в руці Острожного. Пом’явся, зважуючись, а потім таки запитав: — Невже справді, сер, ви так стріляєте?
— Іноді й краще, — відповів Павло й раптом відчув, як зникає недовіра до цього ще зовсім молодого парубка в грубезних черевиках десантника і тіснуватій сорочці американського піхотинця. — Мій рекорд, молодий чоловіче, три і дві десятих секунди. І в п’яти мішенях — одні десятки.
— Ви, мабуть часто тренуєтесь?
— Мені це зайве, — усміхнувся Павло й сховав револьвер до мокрої кишені. — По-моєму, краще ніколи не хапатися за зброю. Чи не так, сер?
— Звичайно, але у нас така служба, сер, — відповів за товариша рідкобровий, ще раз вибачаючись перед Малькольном.
— Передайте містеру Оулту, що я його чекаю, — гукнув уже навздогін Малькольн.
— Панове, я страшенно голодна й не здатна зараз на найменше захоплення. Я хвалитиму вас, коли спробую справжньої рибальської юшки, — діловим тоном заговорила Мері й розпорядилася: — Негайно переодягніться в сухе й беріться за ножі. Кет уже закип’ятила воду, а в мене готова картопля.
Коли повсідалися біля политої тузлуком риби, Катя, тримаючи в руці піалу з приперченою юшкою, торкнулася ліктем Павлового плеча й мовила тихо:
— Можна, я тост скажу? Хоч і без вина, але ж ми не на офіційному обіді.
— Просимо, — закивали Мері й Малькольн, урочисто беручи піали із золотавою юшкою.
— Сьогодні, панове, я відчула теплу приязнь Малькольна й Мері, по-своєму сприйняла їхню щедрість і повагу до нас, людей з іншого світу, на який по-різному дивляться добрі, веселі й злі американці. І здається мені, зло йде від того, що ось зараз ми з вами сидимо не просто на американській землі, на березі американської річки, а топчемо траву, їмо рибу, бачимо ліс і дихаємо повітрям містера Оулта. Напевне, я таки з іншого світу, бо ніколи вже не зможу збагнути, щоб земля, вода і небо над нами належали комусь одному. Я вірю, що світ колись порозумнішає, і тоді ціла планета належатиме кожній дитині, чиї очі вперше розпізнали небо, землю і людей на тій землі. Я пропоную тост за добру планету.
— О, це вже пропаганда, місіс Кет, — повертів головою Макларен. — Це пропаганда, але я підтримую вашу ідею, бо мені справді не сподобалось, як ті молоді джентльмени з вінчестерами вимагали від нас права з’їсти ось цю юшку на землі Оулта. Я вірю, місіс Кет, що ваші слова дійдуть 5цо вух американського бога, якому ще важко себе уявити без власного капіталу. Я, чесно кажучи, не хотів би і сам і не бажаю своїм дітям дочекатися революції в Штатах, — з дипломатичною поштивістю посміхнувся Макларен. — Але я підтримую ідею про планету добрих людей, місіс Кет.
