— У цьому тісному світі надто великі відстані між серцями друзів. Нам не можна втрачати один одного з обріїв своєї душі.
XVI
Павло сидів біля вікна невеличкого затишного салону гелікоптера. Поруч — Катя, навпроти — Х’ю Вундстон. Він напросився провести Острожних і переконатися на власні очі, що в їхньому котеджі все о’кей. Вундстону дозволили цю подорож. Павло бачив, як Х’ю видав перепустку огрядний джентльмен, який назвав себе Томом Уорреном. Він сидів зараз у кабіні пілота.
Вундстона і Павла розділяв пластиковий столик з тумбою. Вундстон обстежив шафу столу й одразу ж добув звідти дві банки з пивом, солонину, сир, хліб і шоколад. Потім дістав термос. Відкоркував його і багатозначно підморгнув, звертаючись до Каті:
— Доки ваш чоловік вивчає дорогу, якою він думає чкурнути з Ранчо Доута, пропоную вам гарячої кави. Судячи з аромату, ця кава ще не купана.
— Як це — «не купана»? — запитала Катя, відчуваючи, як російська мова, якою розмовляв Х’ю, непомітно зближує з Вундстоном, і він у цій чужині стає чи не першим другом. — Що ви мали на увазі, містер Х’ю?
— Те, що з цієї кави ще не встигли випарити кофеїн і ще дещо, аби одночасно заробити на пігулках і на каві. У нас навчилися з нічого робити гроші. Ви чули про аферу з металобрухтом, який залишився після ремонту Ейфелевої вежі?
— Ви маєте на увазі Жана Курдаса? — підказав Павло.
— Так, — зрадів Х’ю з того, що його співрозмовники пам’ятають навіть такі дрібниці. — Мене беруть заздрощі, коли я думаю, як цей чоловік на смітті заробив дев’ятсот тисяч доларів. Оце справжній пройдисвіт, панове! — вигукнув Х’ю, відкриваючи банку з пивом. — Не бажаєте?
— Якщо можна, то я справді вип’ю кави, — відповів Павло.
— У дорозі все одно доведеться обідати: дорога далека, — розповідав Х’ю, даючи зрозуміти, що він не вперше літає на Ранчо Доута.
— Коли дорога далека, то люди розмовляють або їдять, — погодився Павло й налив собі чашку кави, взяв пластівець свіжого й духмяного сиру.
— Місіс Кет, у такому товаристві не можна ловити гав, — з удаваним панібратством заговорив Х’ю і наповнив чашечку міцною кавою. — Пийте і пам’ятайте, що фірма гарантує дві ночі безсоння.
— Я, напевне, й так не скоро ще звикну там спати, — сумовито осміхнулася Катя. Невизначеність найбільше непокоїла Катю, і вона втішала себе тим, що приїде, побачить — і все зміниться на краще. Було шкода Павла, який здогадувався про причину її кепського настрою, невміло приховував свої страждання, розуміючи, що не мав права так круто міняти Катину долю. Вона була впевнена, що за цією поїздкою ховається щось незрівнянно більше й важливіше за Павлову роботу, яку він міг продовжувати і в Ягелі. Оте «щось», що його Катя відчула серцем, не знаючи ще, чим воно значуще для Павла, для неї, для своєї землі і тієї ж Мері Куант, для Малькольна, для планети, саме те підказувало її жіночому серцю, що в цей час не можна їй залишати Павла, вона мусить звідати й розділити навпіл гіркоту добровільного зречення знайомого світу, який відступив далеким півкружжям від загубленого в пісках Ранчо Доута.
— Там новачку справді заснути важко, — по мовчанці обізвався Х’ю. — Там інше магнітне поле, а в повітрі постійно кружляють піски. Головне — не лякайтеся галюцинацій. Вони минуться. І не підпускати до себе лінощі, щоб у голову не лізли всілякі дурниці. Вам, місіс Кет, я раджу зайнятися варанами. Це дуже симпатичні і не такі вже й кровожерливі звірі. Їх легко вчити. Якщо ж це для вас завеликі звірі, то випустіть на свій манеж скорпіонів. Хитрюще й найдревніше створіння. До того ж ти постійно відчуваєш, що граєшся з вогнем. Це найбільше лоскоче нерви. Або зніміть про це фільм. Ви на цьому зробите бізнес, Кет.
— На місці завжди видніше, — сказала Катя й добула з торбинки недокінчену мережку, яку в’язала гачком.
Вундстон зрозумів, що з Катею говорити йому ні про що, й звернувся до Павла, котрий знову задивився в кругле вікно салону:
— Ще години дві льоту. Раджу спробувати солонини. Справжня ведмежатина. Правда, трохи перепечена, але це не шкодить. Після неї дуже добре смакує пиво. Місіс Кет, напевне, як кожній балерині, бридко дивитися на людей, які багато їдять. Що поробиш, місіс! Доведеться вам змиритися з думкою, що всі чоловіки люблять попоїсти. Інакше де взяти лою на те, щоб у голові світилося?
— Ви маєте рацію, — підтримав розмову Павло. — Але я, напевне, виняток з чоловічого роду: коли працюю, то майже нічого не їм. Голодному найкраще думається. Ви не пробували?
— Пробував, — з сміхом сказав Х’ю, — але тоді мені заважає музика: кишки марш грають. Цей каламбур я позичив у росіян. Адже це у вас так люблять казати, коли живіт присмоктується до хребта.
— Ми підлітаємо, сер? — поцікавився Павло після недовгої мовчанки.
— Уже недалеко, — кивнув головою Х’ю й попросив Павла: — Сядьте подалі від вікна. Тут не люблять, коли за ними стежать з повітря. Я певен, з наших вікон уже не зводять очей.
— О, це вже ділова розмова, — хмикнув Павло. — Це мені починає подобатися: тут немає фальші.
— Звичайно, нічого не станеться, — байдуже мовив Х’ю. — Але згори далеко видно, а знизу важко розгледіти, чи є в ваших руках фотоапарат, чи вас просто цікавлять місцеві пейзажі.
Х’ю знав, що кожної хвилини в його голові можуть пролунати слова Джоя Блеклі, яких не почують ні Павло, ні Катя. Відсунувся в куток салону й непомітно поглядав на підвіску в Каті на грудях, втішав себе: «Якщо Острожний щось запідозрить і надумає перевірити вже не потрібну для настроювання підвіску, то нічого не знайде, бо все, що живило рубіни й настроювало на імпульс нейроструму, відгоріло й розсипалося порохом. Тепер там справжні рубіни. А Хілда все ж відчайдушна жінка. Вона стане великим убивцею або неймовірною багачкою, якщо її вчасно не зупинить куля того ж Пітера Гоулда. Кат», — з ненавистю подумав про Пітера, і в цей час пролунав тихий голос Блеклі: «Все гаразд. Запис іде чисто. Символіка бездоганна. Я вас вітаю, сер».
XVII
Дейвід Рассел у своєму кабінеті розбирав ранкову пошту. З передчуттям приємних новин узяв до рук довгастий конверт з позначкою на зворотній адресі «ХМ-2000». В цей час гримнула гармата, якою донечка Дейвіда, довгонога Кандіс, сповіщала про чийсь візит. Рассел здригнувся від того пострілу й встиг лише прочитати підпис на листі: «Пастор дітей божих».
«Хто б це міг приїхати без попередження?» — занепокоївся Рассел, ховаючи листа до шухляди. Натиснув кнопку і, почувши голос службовця, наказав:
— Дізнайтеся, кого там вітає Кандіс.
— Судячи з того, де зупинилася машина, — зразу ж відповів службовець, — до вас приїхав містер Френк.
— Ви не помилились?
— Ні, сер, його машина ніколи не повертає за ріг будинку, де є спеціальний майданчик, а стає навпроти головного входу. Переднє скло в машині завжди підняте, сер.
— Ви гадаєте, містер Френк робить це зумисне?
— Так зручніше стріляти, сер.
— Дякую, Джіммі, за спостережливість.
— Куди накажете просити містера Френка, сер?
— Я чекатиму на Аього в кабінеті. Накажіть подати сюди обід.
— Слухаю, сер.
Рассел чув, як Джіммі привітався до Френка. Сумніву не було.
