Відтоді, як у підземеллі Гленда розташувалася лабораторія по розробці зброї, що мала працювати на енергії людського розуму, сюди припинився потік екскурсантів і вся центральна частина ферми перейшла у володіння Хілди Брайнт. На клумбах, як і раніше, буяли квіти, доріжки були дбайливо посилані піском, але під низеньким клепінням електронного неба тепер ходили тихі диваки.
Френк наблизився до чоловіка з рулеткою в руці.
— Сер, ви тренуєте око чи хочете точно знати довжину свого кроку?
Чоловік міряв щось на доріжці й пильно придивлявся до позначки на металевій стрічці рулетки. Почувши голос Френка, він підвів голову.
— Я зробив відкриття, сер, — повідомив маленький чоловічок у поношеній нейлоновій куртці з прапором Штатів на грудях. Чорні великі очі дивилися вже підозріливо: чи можна довіритися в найголовнішому? — Ви знаєте, про що я хочу сказати, сер?
— Так, здогадуюся, — кивнув Френк.
— Тоді я відкриюся вам, бо ви вгадали мою таємницю. А можливо, ви це теж зрозуміли, коли виміряли крок своєї тіні?
— Ні, до цього я ще не дійшов.
— І нікому не розповідайте, — зашепотів чоловік. — Я ніколи не знав, хто довідується про мої думки, і завжди нарікав на своїх сусідів, а виявляється, це роблять чужі тіні. Кожен, хто хоче вивідати вашу таємницю, підміняє вашу тінь, від якої ви вже нікуди не сховаєтесь. Але у чужої тіні завжди більший або менший крок, ніж у вашої власної. Ви зрозуміли? Треба завжди носити з собою рулетку й міряти кроки тіні. Тільки так ви зможете позбутися небезпечних свідків ваших думок.
— Справді цікаво, сер, — погодився Френк, зрозумівши, що перед ним один з тих, хто вже побував у лабораторії Хілди Брайнт.
— Це державна таємниця, сер, — прошепотів незнайомець і висмикнув з коробочки вузеньку стрічку рулетки. — Дозвольте, я зміряю ваш крок.
— Не клопочіться, сер. Я прийшов з власною тінню.
— Ваше щастя, сер. Але, щоб перевірити, чи своя з вами тінь, ви непомітно наступіть їй на ногу. Якщо ви не відчуєте, що вам хтось наступив на ногу, біля вас чужа тінь. Тоді треба негайно повернутися до неї спиною і втекти на якесь світло. Тінь не може дивитися на світло й тому ніколи не поженеться за вами. Тільки не кажіть про це своїм ворогам, сер, інакше вони начеплять своїй тіні темні окуляри, і тоді вже вам не порятуватися.
— Я так і зроблю, сер, — подякував Френк і дав сердезі монетку, що знайшов у кишені.
— Ви дуже щедрі, сер, — подякував чоловічок і сховав монетку в кишеню синіх штанів. — Я куплю за них нову рулетку, бо з часом дюйми зношуються і меншають.
Френк звернув на широку алею, в кінці якої виднілися білі з червоним ворота головного двору лабораторії.
Хілда сиділа біля світлового екрана й роздивлялася імпульсну схему нейрострумів піддослідних, оброблених шоковим радіозондом. Коли ввійшов Френк, вона лише на мить озирнулася й попросила почекати в опочивальні, куди гостя провів один з вартових, що супроводжував його ще від воріт лабораторії.
— Ви вільні, сер, — махнув вартовому Френк, як тільки вони з’явилися в просторій кімнаті Хілди Брайнт.
Френк тут був не вперше, але кожного разу його дивувало, що речі постійно мандрують по кімнаті й від того створюється враження новизни. Секційний диван, на якому спала Хілда, то вигинався затишним кутком, то розкочувався по кімнаті м’якими кріслами, а тепер був витягнутий уздовж стіни м’якою лавою. В кімнаті стало просторіше, і Френк підійшов до вікна з об’ємним слайдом квітучих яблунь. Навіть бджола все ще летіла з квітки на квітку, і осипалися рожеві пелюстки, і листя тремтіло від прохолодної роси, і кожна гілка була такою реальною, що навіть не хотілося вірити в оману. По той бік великої шибки ніби справді квітував сад.
«Бідолашна… — Френк зловив себе на тому, що навіть думає він нещиро і змушений зустрічатися з своєю жертвою у її в’язниці, щоразу обманювати її, приховуючи докори совісті. — Якби вона була лише багатою і її можна було відпустити в море на власній яхті, знаючи, що міна спрацює в потрібний момент, тоді я не мав би гріха на душі, а так колись доведеться замурувати в цій затишній кімнаті з примарним вікном, де на кожен день приготовлено інший слайд — цілий рік на екрані неіснуючий сад. Це буде останній притулок для великої Хілди, що таємно замахнулася на трон всепланетної цариці. Ні, жінкам не можна довіряти влади. Дурні й нещасні англійці. Вони досі, як діти, граються в королев. Дайте тій невинній жіночці віжки та загнуздайте увесь світ, тоді самі відчуєте, як уміє бити тендітна рука. Хілда здається вже зараз найжорстокішою відьмою, яку навіть важко уявити найсміливішим дітям. Це, напевне, одна з тих, кого породила кров Горгони або трутизна її гаддя. Жінка, котра погоджується вбити розум, народжений жінкою, — остання гріховодниця, яку вже не простить ні бог, ні природа. Тому Хілді вготована така доля. — Френк намагався притлумити голос власної совісті. — Якби вона тільки обмежилася грішми, як я, а не думала про владу, вона б купалася в розкошах».
До кімнати ввійшла Хілда Брайнт. Френк зауважив, що вона стала надміру нервова, рухи її були різкими, говорила голосно й насуплювала брови, ніби звинувачувала співрозмовника в тому, що він зіпсував їй настрій.
— Сідайте, — звеліла Френку. — Пообідаємо разом. Я давно не була за столом у такому товаристві, Джім. І не вигадуйте, що прийшли провідати, що за ворітьми вас чекає ревнива довгозуба Мері. Невже ви ЇЇ любите, Френк? Може, вона відьма? Такі зуби мають тільки нечестивці. Не лягайте з нею спати в одне ліжко, інакше вона колись уночі виссе з вас кров. Он ви який рожевий на щічках! 1 очі блакитні й невинні, як у дитини. Ви необачно довірливі, Джім. Дивуюся, як ви досі не занапастили ні себе, ні президента. — Хілда добула з дерев’яної скриньки сигару. Френк вирішив помовчати й дати Хілді виговоритися.
— Дякуючи Гленду, ми завжди маємо змогу їсти свіжу городину. На огірках ще тремтить ранкова роса.
— Тут справді випадає роса? — здивувався Френк. — Може, огірки просто кроплять з поливальниці?
— Ні, випадає роса. Це не важко зробити: тут значно нижче небо, і роса падає набагато важча.
— Це добре.
— Так, непогано. І робота посувається швидко. Правда, матеріал не завжди однаковий, тому Джою доводиться щодня вивозити чимало браку із нашої комфортабельної нори.
— Я зустрів одного на головному майдані. Він міряв кроки своєї тіні.
— Завтра він побачить світ. Я навіть заздрю йому, Джім. Цей чоловік свято вірить у своє відкриття. Його завжди пригріє чиясь добра душа: він став людиною, чий голос доходить до бога. Таких людей люблять, вірять у їхні пророцтва, їм не потрібні гроші, їх не гризе сумління, не лякає майбутнє — ці люди здобули земний рай. Ще за життя. Я майже щодня ощасливлюю якогось жебрака, і він мандрує світом, вигадуючи нечувані химери. А що чекає мене, Джім? Старість і жахливі примари, які неодмінно породжує старечий розум, пам’ятаючи свої гріхи. Це природно, Джім. Ми тоді готуємося до зустрічі з богом і, уповаючи на його милість, хочемо вимолити прощення.
— Усі ми грішні, одначе ж хтось потрапляє в рай.
— Це ви говорите для мене, бо не вірите самі собі. Я хочу похвалитися першим успіхом і випити за це, Джім.
Френк відмовився від напою й дивився лише, як чорнюща, наче мара, Хілда піднесла до своїх губ важкий келих з густим червоним вином.
«Коли вона закінчить свій експеримент, на ній теж треба буде випробувати схему „вічного блазня“ — нехай раює за життя, — подумав Френк, відчуваючи внутрішній страх перед цією жінкою. — І це буде справедливо, — виправдав себе Джім. — Лікар і вчений повинні випробувати на собі те, що має зцілити чи вбити людину».
— Ви дивитесь на мене так, ніби жалієте. Не треба, Джім. Я не люблю страдницьких очей і не шукаю в них співчуття. Людина — це робот, якого колись створили й на радощах спалили схему машини, здатної думати й гоїти себе, не потребуючи ремонту. Біда в тому, що думаючі блоки надто недосконалі й завжди стоять на межі збою, який ми називаємо безумом. Знаєте, Джім, я відкрила одну маленьку таємницю. Ви про неї не чули, — весело сповістила Хілда й згадала про обід. — Гадаю, ви не гидливі, сер, і дивитесь на речі
