тут робимо. Ми маємо платити великі хабарі за цей привілей. Машина часу — це вимогливий бізнес. Випадково вбивши якусь важливу тварину, пташеня, таргана, навіть квітку, можна зруйнувати важливий ланцюг у розвитку видів.
— Незрозуміло, — сказав Екельс.
— Гаразд, — вів своє Трейвіс, — скажімо, випадково ви вбиваєте одну мишу. Це означає, що ви також вбиваєте всіх нащадків цієї окремої миші, так?
— Авжеж.
— І всіх нащадків нащадків нащадків цієї миші! Однією ступою ноги ви знищуєте спочатку одну мишу, потім десяток, потім тисячу, мільйон, врешті мільярд можливих мишей!
— Ну то знищую, — сказав Екельс. — То й що?
— То й що? — стиха форкнув Трейвіс. — Гаразд, а що скажете про лисицю, яка повинна їсти цих мишей, щоб вижити? Якщо вона не з’їсть десяток мишей, вона здохне. Якщо лев не з’їсть десяток лисиць, він помре від голоду. Різні комахи, стерв’ятники загинуть, якщо не з’їдять лева. Незлічимі мільярди форм життя будуть кинуті в хаос і розпад. Цілком можливо, все це призведе ось до чого. П’ятдесят дев’ять мільйонів років потому печерна людина, одна з десятка у всьому світі, піде полювати на кабана чи шаблезубого тигра, щоб прогодувати себе. Але ж ви, друже, розтоптали усіх тигрів у цій місцевості. Наступивши на одну єдину мишу. І печерна люди загине. А печерна людина, прошу пана зважити, то не якась там пересічний тип! То — ціла майбутня нація. З чересел її мало б вийти десять синів. З їх чересел — сотня синів, і так мала утворитися ціла цивілізація. Знищивши одну людину, ви знищуєте расу, нарід, всю історію життя. Це все одно що вразити одного з онуків Адамових. Один відбиток вашого черевика, одна миша, може розпочати землетрус, наслідки якого струснуть нашу землю і наші долі крізь час до самих основ. Зі смертю печерної людини мільярди инших, ненароджених, буде вбито в череві. Можливо, Рим ніколи не здійметься на семи пагорбах. Можливо, Европа назавжди залишиться темними нетрищами, і лише Азія буде здоровою та плодючою. Наступіть на мишу, і ви зруйнуєте піраміди. Розчавіть мишу, і ви залишите в вічності відбиток, схожий на Великий Каньйон. Королева Єлизавета може не народитися, Вашингтон може не перейти Делавер, і ймовірно, що взагалі не буде ніяких Сполучених Штатів. Тому будьте обережні. Залишайтеся на Стежині. Ніколи не сходьте з неї!
— Згода, — погодився Екельс. — Це означає, що не варто навіть торкатися трави?
— Авжеж. Знищення окремих рослин може спричинити лавиноподібне накопичення наслідків. Маленька похибка тут може багатократно, непропорційно зрости протягом шістдесяти мільйонів років. Звісно, наша теорія може бути помилковою. Можливо, ми взагалі не можемо змінювати час. Або ж можемо міняти лише дуже слабо. Тутешня мертва миша викличе дисбаланс у царстві комах в майбутньому, пізніше — диспропорції популяцій, далі — погані врожаї, депресію, голодомор, врешті може змінити суспільний характер у деяких країнах. Або щось дрібніше за це. Можливо, тихе дихання, шепотіння, волосся, підхоплене вітром, дуже мала зміна, яку ви навіть не побачите, допоки не придивлятиметеся. Хто зна? Хто насправді може це знати? Ми не знаємо, ми можемо лише здогадуватися. Але допоки ми не знатимемо напевно, що справді здатне спричинити наше втручання в час — гучне ревіння чи слабкий шурхіт в історії, ми повинні бути обережними. Ця Машина, ця Стежина, ваш одяг і ваші тіла було, як ви знаєте, стерилізовано перед початком подорожі. Ми вдягаємо ці кисневі шоломи, щоб не пустити наші бактерії в цю прадавню атмосферу.
— А як ми дізнаємося, в яку тварину стріляти?
— Їх позначено червоною фарбою, — відповів Трейвіс. — Сьогодні, перед подорожжю, ми відправили Лесперенса сюди в Машині. Він прибув у цю саму еру й простежив за деякими тваринами.
— Вивчав їх?
— Авжеж, — сказав Лесперенс. — Я прослідкував за ними протягом усього їхнього існування, занотовуючи, які з них жили якнайдовше. Таких дуже небагато. Як часто вони парувалися. Не часто. Життя коротке. Коли я бачу, що одне з них гине під падаючим деревом, а друге тоне в смоляній ямі, я занотовую точну годину, хвилину й секунду. Стріляю фарбовим зарядом. Він залишає червону пляму на боці тварини. Не побачити її неможливо. Потім я узгоджую наше прибуття до минулого так, щоб зустріти страховисько не пізніше ніж за дві хвилини до того, як воно загине саме по собі. Таким чином, ми вбиваємо лише тих тварин, в яких і так не було шансів, і які не мали б паруватися знову. Бачите, які ми обережні?
— Але якщо цього ранку ви поверталися в часі, — жваво запитав Екельс, — ви мали наштовхнутися на нас, на наше сафарі! Як все воно скінчилося? Вдало? Чи всі ми залишилися живими?
Трейвіс і Лесперенс перезирнулися.
— Це був би парадокс, — відповів останній. — Час не дозволяє такого безладу, щоб людина зустріла сама себе. Якщо таке трапляється, час відступає. Як літак, який потрапляє в повітряну яму. Ви відчули, як Машина підскочила перед тим, як ми зупинилися? Це ми проходили повз нас самих, які вже були на шляху в майбутнє. Ми нічого не побачили. Неможливо сказати, чи була експедиція вдалою, чи вполювали ми те страховисько, чи всі ми, включно з вами, пане Екельсе, залишилися живими.
Екельс мляво посміхнувся.
— Все, годі, — різко сказав Трейвіс. — Підіймаймося!
Вони приготувалися залишити Машину.
Джунглі були високі, джунглі були просторі, і джунглями був увесь цей світ завжди й назавжди. Чи то звуки музики, чи то звуки літаючих наметів наповнювали небеса: то були птеродактилі, що парили, простягши схожі на тенти сірі крила — велетенські кажани з якогось марення, нічної гарячки.
Екельс, балансуючи на вузькій Стежині, жартома навів рушницю.
— Припиніть! — сказав Трейвіс. — Щоб вас… Навіть задля розваги не наводьте! Якщо рушниця вистрілить…
Екельс почервонів.
— Ну, і де ж наш тиранозавр?
Лесперенс подивився на годинника.
— Просто попереду. Ми перетнемо його шлях за шістдесят секунд. Роздивляйтеся, доки не побачите червону фарбу! Не стріляйте, поки ми не скажемо. І залишайтеся на Стежині. Чуєте? Залишайтеся на Стежині!
Вони рушили вперед назустріч ранковому вітрові.
— Дивно, — промурмотів Екельс. — Десь там у майбутньому, за шістдесят мільйонів років, день виборів уже позаду. Кейт — президент. Усі святкують. І ось, наче втрачено ці мільйони років, і нічого цього немає. Ті речі, про які ми хвилювалися протягом місяців, ба навіть ціле життя, ще не розпочалися, і про них ніхто навіть гадки не має.
— Усім зняти запобіжники! — Наказав Трейвіс. — Екельсе, ви стріляєте першим. Другий — Біллінґс, третій — Крамер.
— Я полював тигра, вепра, буйвола, слона, але тепер… — сказав Екельс, — Хвилююся наче дитя.
— Ша! — Сказав Трейвіс.
Всі зупинилися.
Трейвіс підняв руку.
— Там, попереду, — прошепотів він, — в тумані. Він там. Його Величність.
Джунглі були просторі й повні щебетання, шурхоту, мурмотання й зітхання.
Раптом усе це вщухло, немовбито хтось зачинив двері.
Тиша.
Удар грому.
За сотню ярдів від них із туману вийшов Тиранозавр Рекс.
— Це, — прошепотів Екельс, — це…
— Ш-ш-ш!
Воно рухалося, переставляючи велетенські, наче змащені олією, лапи. Воно здіймалося на добрі тридцять футів над більшістю дерев, велике злостиве божество, делікатно притуливши свої маленькі, субтильні ручки часового майстра до маслянистих панцерних грудей. Його задні лапи були як поршні — тисяча фунтів білої кістки, обтягнутої товстими линвами м’язів, у чохлі з блискучої шагреневої шкіри, запаковані в броні мов ноги якогось грізного воїна. Кожне стегно мало тонну м’яса, слонової кістки й сталевої сітки. А з величезної дихаючої клітини торсу звисали оті дві делікатні ручки, які могли б підхопити людину і дослідити її, мов ляльку, поки навколо навивалася зміїна шия. І сама голова, ціла тонна скульптурного
