оглядаючи ту гору первобутніх тельбухів, пагорок кошмару й жаху. Лиш після тривалої паузи він наче сновида почовгав по Стежині.
За п’ять хвилин він повернувся, тремтячи, з руками мокрими й червоними до ліктів. Руки його були стиснуті і в кожній він тримав по декілька куль. Потім він упав, і лежав там, де впав, не ворушачись.
— Не треба було таке з ним робити, — сказав Лесперенс.
— Не треба? Про це ще зарано казати, — Трейвіс штовхнув нерухоме тіло. — Живий.
Наступного разу він не схоче грати в мисливця. Добре, — він втомлено показав Лесперенсу великого пальця, — вмикай. Поїхали додому.
1492. 1776. 1812.
Вони вмили руки й обличчя. Перевдягли задубілі сорочки й штани. Екельс вже був на ногах, але не розмовляв. Трейвіс розлючено споглядав за ним хвилин зо десять.
— Не дивіться на мене, — скрикував Екельс. — Я нічого не зробив!
— Хто зна, хто зна…
— Лише зійшов зі Стежини, це й усе, вступив у якусь багнюку. Чи ви хочете, щоб я впав навколішки й покаявся?
— Може, це було б доречно. Попереджаю, Екельсе, я міг би тебе убити. Рушниця в мене завжди напоготові.
— Я невинний! Я нічого не зробив!
1999. 2000. 2055.
Машина зупинилася.
— Вилазьмо, — сказав Трейвіс.
Це була та сама кімната, яку вони полишили. Але… не така, як того разу. Той самий чоловік сидів за тим самим столом. Але… той самий чоловік сидів за тим самим столом якось не так. Трейвис швидко роздивився навкруги.
— Все нормально? — різко спитав він.
— Чудово! Ласкаво просимо додому!
Але Трейвіс не розслаблявся. Він наче дивився кудись крізь високо розташоване вікно.
— Окей, Екельсе, іди геть і більше не повертайся.
Екельс не рухався.
— Чуєш? — сказав Трейвіс. — На що вирячився?
Екельс стояв і нюхав повітря. В повітрі було щось таке, якась хімічна домішка, надто тонка, така слабка, що годі й помітити, якби слабкий зойк підсвідомого відчуття не попередив його. Кольори — білий, сірий, синій, помаранчевий, на стінах, не меблях, у небесах за вікном, де… де… І ось відчуття окреслилось, і тіло охопила судома. Руки затремтіли. Він стояв, усмоктуючи цю незвичність всіма порами тіла. Десь хтось наче кричав таких високим свистом, який хіба що собака почує. І тіло кричало тишею у відповідь. За межами кімнати, за стіною, за тим чоловіком, який вже не був тим самим чоловіком, що сидів колись за столом, і вже певно, що не за тим самим столом… там був цілий світ з вулицями й людьми. Що це тепер був за світ, ніхто не міг би сказати. Він майже відчував, як всі вони рухаються там, за стінами, немов численні шахові фігури під сухим вітром.
Але перед очима перед усе був напис, намальований на стіні офісу, той самий, що він його прочитав сьогодні, коли вперше ввійшов до кімнати. І цей напис дещо змінився:
«ВРЕМ’ЯНЕ САФАРІ ІНК.»
САФАРІ ЛЮБОГО ГОДУ В ПРОШЛОМУ.
ВИБЕРІТЬ ЖИВОТНЕ.
МИ ДОСТАВИМО ВАС ДО ЙОГО.
І ВИ НАТИСНЕТЕ НА КРЮЧОК.
Екельс відчув, як осідає в крісло. Ніби навіжений, він намацав рукою отой товстий слиз на підошві. Тремтячи, підніс він до очей грудку бруду.
— Ні, цього не може бути… Такий маленький, він би не міг цього зробити. Ні!
З багна виблискував зеленим і золотим метелик, дуже гарний і зовсім мертвий.
— Такий маленький не міг цього зробити! Це ж просто метелик! — скричав Екельс.
Метелик, ця витончена маленька істота, що порушила рівновагу, зачепивши рядок маленьких кісточок доміно, які в свою чергу зачепили великі кісточки доміно, а потім — велетенські кісточки доміно, і всі вони падали й падали довгі роки протягом усього часу. Екельсів розум заметушився.
— Це ж не могло все змінити. Невже один мертвий метелик — це така важлива річ?
Невже?
Його обличчя застигло. Тремтячими губами він запитав:
— Хто… Хто переміг на президентських виборах вчора?
Чоловік за столом засміявся.
— Жартуєте? Ви ж добре знаєте, що Дойчер, хто ж іще? Звісно, не цей дурнуватий слинько Кейт. Тепер у нас — залізний хазяїн, справжній конкретний пацан! — Службовець раптом замовк. — А що таке?
Екельс застогнав. Він впав навколішки. Він став згрібати золотого метелика трепетливими пальцями.
— Чи не можна, — заблагав він у світу, в себе, у працівників фірми, у Машини, — чи не можна повернути його назад, так, щоб воно було знову живе? Чи не можна почати спочатку? Чи не можна…
Він не рухався. Із заплющеними очима він тремтів і чекав. Він почув, як у кімнаті шумно видохнув Трейвіс, як Трейвіс пересмикнув затвор, зняв із запобіжника, підняв рушницю.
І це був удар грому.
1
