Новела третя. Гойданка життя
Сміливе ранкове сонечко крізь лист пробивається в затінок прохолодного зночі саду. На повен голос гудуть бджоли й гостро пахне молодою м'ятою.
А в сусідському обійсті заклично ігагікає збуджений чиїмось запахом лошак, ніби змагається з тонким і надокучливим блеянням овечки, випущеної до схід сонця на пашу.
«Хі-та-а-а… хі-та-а-а…» — муркоче собі під ніс Маринька й щосили розгойдує хітанку під самий верх груші.
Маринька звично погойдалася б на гойданці сама, поки ще Тисова Рівня порається коло худоби та, не розв'язуючи язиків, аби не тратити часу, сапає городи.
Для Мариньки щоденне гойдання — корисніше, ніж вранішнє вмивання-снідання. Зірветься на ноги до схід сонця а хоч улітку, а хоч узимку, плесне непочатої води в заспане обличчя, пожує зірваний вишневий лист, стебельце м'яти чи роздушить у роті примерзлі ягоди калини — та й тихо всядеться на гойданку, незмінно застеливши її перед тим старою вовняною хусткою.
Цю хустку, що лишилася Мариньці від материної бабці Федори, вона би не проміняла на жодне інше віно. Бо Федорина хустка жива. Маринька отак бере її в руки — і за маленьку хвильку чує, як хустка починає з нею говорити. Ні-ні, вона говорить не словами: хустка передає свій жар через Мариньчині долоні. Через долоні перетікають чиїсь віщі слова з хустки, щоб робити потім у Мариньчиній невинній голові колотнечу.
Брешуть люди, що її прабабця Федора знала мольфарство {{ Мольфарство (діал.) — ворожба, примовляння. }} — ото й передалося воно через кілька колін. Маринька з того сміється. Яке мольфарство?
Ворожба — це коли чарівне зілля збираєш точно в одному місці й в один час;
коли змішуєш-колотиш та на вогні його припікаєш;
коли з мерця знаки крадеш,
пиття з них робиш,
а потім людям голову дуриш.
Оце є мольфарство.
А вона не знає примівництва.
У Мариньки знаття, а не ворожба.
І тільки в час гойдання на хітанці,
і тільки, коли з нею прабабусина хустка.
Тільки тоді Бог їй відкриває.
Скільки в неї було хітанок по всіх їхніх безмежних горах — а говорить з нею одна, оця, що тепер коло хати.
Колись Кирило робив Мариньці гойданки в Бочкові мало не коло кожної стежки. Стеше три-чотири яворові чи ясенові стовбурці, зв'яже їх між собою, тоді з двох боків приладнає мотуззя чи пагони дикого винограду, зачепить у смерічку чи бучок — і гойдає свою Мариньку попід небеса, аж дух їй затинає: лячно! А тоді всядеться на землю, припаде до Мариньчиних колін обличчям — і щось шепче їй… шепче… а далі пестить коліна… та примовляє чудними словами… ніби ворожить.
Вона тоді глухне начисто. Лиш чує, як бухкає кров у скроні та в серце. А те, дурне, калатає — чимдуж штовхає Мариньку в Кирилові обійми. І вона, майже безтямна, ніби напоєна матриганом, {{ Матриган (діал.) — золотий корінь. }} і собі зсувається на землю — та так і падають, обоє, в мох чи зіпріле листя. Губи їм шурхотять від спеки, сухо ковзаючи по губах та обличчі; квапливі руки переймають одна одну, наче змагаються, хто перший встигне перехопити іншого та міцніше притиснути до себе; очі їм сліпнуть від небачених розкошів звуків і запахів, та ще безсоромної наготи молодого тіла.
А коли вже награються обоє до змори, коли віддихаються та трішки подрімають у тіні, Кирило, як іще має час, — плете їй хітанку з самого дикого винограду. Сидить, спершись плечима до дерева, насвистує весільну співанку та радісно пальцями орудує.
І дивися — за мить літає гойданка з Маринькою понад дерева,
та гойкає подобріла дівка в довколишню тишу,
та тішиться несказанному своєму щастю.
«Так само будеш плести нашим дітям колиску?» — питає тоді Маринька, заважаючи Кириловій роботі своїм цілуванням-обніманням.
«Ти моя цісарівна… — тепер уже поважно відповідає на те Кирило. — Цісарівні будуть плести колиску найкращі плетінники. А я тобі буду плести самі гойданки. І сам буду тебе колисати в них. Бо цісарівну ніхто не може колисати, крім цісаря».
Ой, колисати… Він її перевертає горілиць у сіно в Іванцевій колибі, ніби й справді крутить на хітанці, — а під нею розступається земля. Лиш тільки що не поглинає в себе, бо й земля, певно, жаліє Мариньчине серце, що знову тріскає зараз від радості й млості. Агов! Де тота гойданка, що розгойдала-розкалатала серце, як дзвін, і не спиняє, і не притишує — лиш тільки розпалює, як ондечки Кирило розпалює посеред колиби пахучу ватерку, а між ґонтами даху шаленіє літня гроза.
Та пугач пугиче десь у кроні бука.
Та чиясь непримиренна й по смерті душка шастає попід стінами колиби.
Ніби підглядає.
Чи застерігає.
Чи погрожує потайним коханчикам.
Проте надливає в їхню кров хіба що гостроти небезпеки й шалу.
А більш нічого.
Гріх?!
Або Мариньці не однаково, що ні дружечки, ні весільного батька не мали вони з Кирилом коло себе, коли зносило їм двом голови в Іванцевому сіні?!
Коли вона зараз хапається за бороду самого Бога?
Бо осьдечки Кирилова рука тягне до себе, як дідьча {{ Дідько (діал.) — чорт. }} сила, — ні відмовити, ні спротивити не годна.
І навіть, коли б її завтра мали на смерть закидати камінням чи спалити на вогні — вона перед тим попросить відпустити її на гойданку. Оцю, за Іванцевою колибою, де зараз Кирило розпинає її гарячими руками, ніби й справді хоче вийняти з грудей серце, як не раз виймає із гнізд тремтливих сліпих пташенят.
Ох-о-о-хох… На тій гойданці в Бочкові Маринька й вішалася. Підрізала ножичком виноградну мотузку, обвила-обв'язала один її бік круг шиї й почепилася за другий, той, що був прив'язаний до бука.
Але сказано: що дано на життя — те не буде на смерть. Не захотів Бог прийняти Мариньчину душу до себе — обірвалася виноградна мотузка.
Хіба то важно, що після того казав їй Кирило?! Неважно! Важно, що сказав правду. Що жениться на Василининих ґрунтах і полонинах, повних овець.
А решта… бац… не має сили.
А за тиждень до свого весілля Кирило позрубував — постинав — поспалював по горах усі до одної Мариньчині хітанки, зроблені своїми руками.
Вона тоді оббігала ті страшні лісові пожарища — так ніби обійшла живих погорільців.
Припадала до чорної землі.
Билася в голову.
Кричала.
Обвивала руками буки.
