Та не вборонить інших.
Але, о диво! Перед її помутнілим зором майнула вся Кирилова родина. Шугнула — як блискавка. І зникла. Лиш довгий вогненний хвіст тонко потягнувся за Чев'юками — та й розтанув чи то над Бозною, чи над Бочковом, повившись у небо тонким білим пасмом туману.
До чого б то?!
Тричі по два рази.
Так зазвичай у кожному тутешньому селі повідомляли про пожежу, а отже, необхідність господарям- чоловікам брати порожні відра та лопати й чимдуж бігти туди, звідки валить дим.
Грицько Кейван, зачувши несподівані дзвони, легко, мало не по-парубочому, видряпався в горіх поза стайнею, звідки проглядалася вся рівнинна частина села ще й густо всіяні довколишні верхи з видолинками.
То тут, то там паслася людська худоба, раз по раз весело подзвонюючи дзвіночками- колокільцями.
То тут, то там — на посвітлілих від скошеної трави горбах — люди громадили сіно, вйокаючи на коней, що ліниво тягли до стогів круглі копиці; а то й просто гейкали, розгарячілі, з горба на горб, подаючи голос таким самим розімлілим від роботи косарям та громадільникам.
Чоловіки, голосно перегукуючись, клепали коси.
Жінки віджартовувались на чоловічі жарти.
І тільки луна ліниво відбивала людські голоси у сиву мряку далеких шпилів і вершин.
Але одночасно з негучною луною тривожний дзвін з долини колов довколишню літню тишу — й голови людей з верхів і низин спантеличено розверталися в село, в бік ураз ожилої церкви.
Крутив головою в горісі й Грицько Кейван: шукав над сільськими дахами диму. Проте диму не було ні над одною хатою. Лиш поволі вставала курява на сільському гостинцеві від квапливих людських ніг, покликаних несподіваним дзвоном до церкви.
Тимчасом дзвін забемкав без упину — й Кейван, якусь хвильку повагавшись, чи брати відра чи ні, все ж перекинув на плече лопату і, не причиняючи хвіртки, й собі дав ногам поля.
Незвичний гамір стояв посередині села — бо на цей раз із чоловіками прибігли чомусь і жінки, полишавши напризволяще роботи й малих дітей, добре не запнувши навіть голови хустками. Перше збудження, викликане раптовістю тривоги, поволі вщухало — і нараз круг церкви стало тихо, нібито звідти мали винести покійника.
Притихлі люди чекали на війта. {{ Війт — за часів Австро-Угорської монархії сільський голова. }}
Рівнянський війт, ґречний ґазда Василь Крильчук, прийшов до церкви в супроводі начальника рівнянського поста крайової жандармерії Ганса Крюгера. Обидва були дещо стривожені, хоча намагалися особливо того не показувати.
Сільські чоловіки без команди обступили їх тісним півколом, повідсувавши бабів поодалік та тихцем перешіптуючись між собою.
Нарешті заговорив Крюгер. Мова його була тихою. Для людей малозрозумілою. Але перші слова — явно не словами військового:
— Люди! Не маю нічого доброго вам сказати. А казати мушу: до нас близиться війна.
Начальник місцевих жандармів зітхнув на повні груди й заговорив коротко й тривожно, а від того — ще більш незрозуміло:
— Мирні політичні стосунки між австрійською короною й Сербією доходять краю. Цісарський уряд змушений був виставити Сербії ультиматум. На нашому з Росією кордоні також спостерігається напруження. З боку Росії можливі недружні, в тому числі, воєнні дії. У різних повітах краю зафіксовані випадки диверсії. У разі найменшої підозри про сприяння цивільного населення противникові такі дії розглядатимуться виключно військовими трибуналами.
Тому наш ясний Цісар і я, як представник його військової адміністрації, в цей небезпечний для краю час застерігаємо кожного з вас від необдуманих висловлювань та необачних вчинків, які можуть бути розцінені як підрив корони.
Крюгер прокашлявся, знову передихнув, обводячи притихлих людей втомленим поглядом, і продовжив:
— Даною мені владою доводжу до вашого відома, що з цього дня Цісар оголошує загальну мобілізацію. На випадок оборони. Всі чоловіки, народжені від 1 січня 1872 по 31 грудня 1895 років зобов'язані виконати свій цивільний обов'язок і записатися в ландштурм. {{ Ландштурм — австрійські військові формування часів Першої світової війни, покликані нести оборону краю на час воєнних дій. }} Ландштурмісти сьогодні ж відбудуть у призначене місце, про яке їм буде повідомлено додатково.
А цивільному населенню доведеться жити, зберігаючи пильність і спокій. Незаконне збереження зброї карається розстрілом на місці. Затримані зі зброєю в руках — відповідно.
…Був 1914 рік — три дні
— Чули'сте, Фільо? Декотрі чоловіки вертають із войни. Кажуть, ваш також уже на підході. Виділи у Вашківцях його сьогодні. Абисьте були готові. — Сусідка на якусь мить замовкла, а далі дещо змовницьким тоном порадила: — Але перед тим відведіть, срібна Фільо, дітей до мами. — Та й чомусь заломила руки, так, ніби мала намір заголосити.
Заламувати руки слід було Теофілі: було від чого. Проте вона цього не зробила. Лиш повільно поклала рештки головастого часнику на край грядки та ще повільніше обтрусила руки від землі. І лише тоді вчула, як гостро кольнуло зліва під цицькою, а далі зрадлива млість розлилася по всьому тілові.
— Слава Христові-Богові, що вертають живі-здорові, — запізніло відповіла Василащучці та й подалася в хату, не бажаючи продовжувати розмову.
Сусідка стиснула на те плечима. Мовчки перехрестилася. І собі задріботіла через вулицю.
А Теофіла, щойно переступивши поріг, заметалася від стіни до стіни, як мечеться звірина, що необачно потрапила в мисливську пастку.
То вона бралася рвати на собі волосся.
То билася кулаками в голову.
Намагалася витиснути з грудей ридання.
А далі сіла на лавку під стіною — й нараз голова її вивільнилася од розпуки. Що тепер битися? Що голосити? Їй би встигнути зібратися до смерті, поки не прийшов із війни чоловік.
І з тієї хвилини все запалало в руках нещасної жінки, що окрім, як про скору свою кончину, не могла думати ні про що інше: ні дітей, ні людський осуд, ні про гріх, ні про совість.
Теофіла гарячково підкладала дрова у вогонь. Тоді навіщось помішувала патиком воду в казані, ніби намагалася швидше її нагріти. За тим внесла в хороми дерев'яну балію, наповнила її паруючою водою, всипала жменю солі й жменю просіяної й відкладеної сливової золи для прання — й замкнула сінешні двері на два засуви.
Жіноче білля недбало падало на підлогу,
розплетене волосся плуталося між тремтячими пальцями,
і шкіра, всіяна дрібними сіянцями пропасниці, зіщулювалася, як равлик під людськими руками.
Теофіла несміливо осідала в гарячу воду — й повільні, але рясні сльози стікали по її білому обличчі. Недавня сила й рішучість покинули її начисто. Тепер тіло було схоже на віхоть. Якби хто цієї хвилини взяв його в руки — воно б розсипалося чи переломилося, таке було безсиле й зів'яле. Теофіла сиділа, прикута руками до країв балії, як сидить галерник-бранець, прикутий до борту галери. Хіба лише ворушила пальцями ніг. Наче хотіла пересвідчитися, що ще жива.
Далі вона розтирала сухою золою шкіру рук. Грудей. Стегон.
Ніби купалася вперше в житті.
