Старі Чев'юки живуть через дорогу від Павла. І Доці зараз добре видно, як свекровим бляшаним дахом раптово скочується вогонь під Дмитрикові ноги. І так само раптово вогонь охоплює білі патли його відрослого за роки небуття волосся. Дмитрик весь білий, мов старець з-під великодньої церкви. І весь вогнистий, палахкий, гарячий. Він зводить руки до неба — і здається, до неї долітає шурхіт вогню з-під його палаючої одежі.
Доця як стоїть — так падає перед образом Божим у покуті, міцно заплющує очі й майже вголос виказує одну за одною молитви за мертвих і живих, і ненарожденних;
і тих, кого ніхто не згадує;
і тих, що згинули від грому чи тучі;
кого взяли води чи блуд;
хто оступився, украв, збрехав, не пробачив…
Але Дмитрик не зникає навіть при заплющених очах. Тепер він уже показує на вогонь навкруг батькової хати. І кличе на поміч Доцю.
Доця ясно чує Дмитриків голос, але не розуміє слів. А він уже сердиться на неї, майже тягне за руку до вогню. Та із сердитого полум'я батькової хати чомусь вибігають живі-здорові, неушкоджені, до того ж радісні Андрій з Оксентієм і йдуть навприсядки колом довкіл охопленого вогнем Дмитрика.
І все воно якесь таке живе, таке явне, ніби справді відбувається перед її очима — лише простягни руку.
Доця знову хапливо хреститься, стримуючи дрижаки в колінах, і зо страху шуськає під ліжник, міцно заплющивши очі. А там блудна зі сну Павлова рука залазить їй у запалену страхом пазуху.
…Коли закукурікав другий півень, Доця якраз ловила руками мальки форелі в загаті, зробленій Павловими руками десь чи не в їхньому саду, повному надокучливих бджіл і білого вишневого цвіту.
Спершу вона й не втямила, що півень їй каже вставати, нагадуючи: Доці пора до роботи.
Увесь день Доцька так банувала за тим недодивленим сном, що рибка приснилася їй і наступної ночі.
Та вона вже не боялася.
Ні вогню, ні Дмитрика.
Знала, що скоро понесе.
Риба жінці в сні — до дитинки.
Але четверта за рахунком її тяж була христовою мукою: крім води і яблук, Доцька не могла їсти нічого. Її млоїло, навіть коли дивилася на людей.
Таке диво з не вперше тяжкою жінкою мало хто в Тисовій Рівні й пригадає.
В селі з досвітку плентаються такі ґаздиньки, які тільки й чекають, щоб напоперек перейти людині дорогу, коли в людини гризота. Та ще з порожніми відрами. Та в спідниці навиворіт.
Коли б ото Василині зараз зустрілася Маринька-богодуха, можна б і не журитися невістчиною тяжбою.
Маринька — свята душа. Два рази вмирала на рівному місці — а Бог не захотів її душу взяти до себе. Чи то хотіла що собі зробити, чи лиш брехали довгоязикі…
Але ходить Маринька-черниця по світу зі складеними до молитви долонями — нікому жити не заважає. І як кому жити — не розказує. Так і до сивого волосу доходилася.
А люди тішаться чи й заздрять, що й таке диво в Бога трапляється. Тому й богодухою зветься — Богові душа її поки що не угодна.
Але на перехід Маринька добра. Часом навіть стереже, щоб хто поганий не перейшов ранішньому пішому дорогу. А вже як слово яке добре про людину навздогін скаже — гарант, що тобі буде файно.
— Як спали, Василинко?! — чи то заспівала, чи запитала Чев'ючку Крива Качка, зненацька перервавши її ліниве думання.
І Чев'ючці навіть у потемках зробилося так, якби в очі їй сипнули жменю солі.
— Гаразд. А ви… Цютко? — Василина з несподіванки й злості ледь стрималася, щоб не назвати свою тезку Качкою. Проте назвала її так, як замолоду називають в селі кожну Васюту. Цютка. Тобто зменшеним від «Васютка».
Про себе Чев'ючка лиш сплюнула через ліве плече: «Най його шляк трафить! І сьогодні не пощастило! Можна вертатися!»
В селі знали: від народження кривонога Василина, якій, не криючись, призвішкувалися Кривою Качкою, володіє чимось більшим, ніж простим ворожбитством. Ото й намагалися на язик, а тим паче на очі їй не втрапляти. Нічого доброго з Каччиних знань ніхто й ніколи ще не чув.
Тимчасом Цютка порівнялася в темряві з Чев'ючкою й ухопила її правий лікоть лівою долонею:
— Не знати, якої чуми ви тут собі нічкуєте, Василинко, як коло вашої хати вже крутиться вогонь?! Не будьте такі безпечні. То байка, що ви великі багачі! Але ні один багач Бога за бороду ще не тримав.
Та й пішла в темінь, наче привид, без «будь здоров», фойдаючи на всі боки широкою — майже циганською — спідницею.
— Щезла би'сь у болото, яке дурне вигадала! — сплюнула навздогін Чев'ючка… але додому повернулася.
А Доцька того дня почула в череві перший поштовх дитинки. І їй нарешті відпустило. Без ворожки.
…У
Це означало, що вдосвіта з четверга на п'ятницю Чев'юк із синами рушає на полювання.
Після такої команди Василина свою роботу знала напам'ять:
на п'ятницю — пісний день — клала до грубого шкіряного рюкзака-заплечника дерев'яний ґарчик- бочечку із різьбленим оленем на ручці. А в ґарчик — квашену капусту з опеньками;
тоді вже пекла пісний малай — круглий кукурудзяний хлібець,
варила бандулі — білу квасолю завбільшки з півмізинного пальця й заправляла її смаженою на олії цибулею.
А на суботу за їжу гризоти не мала ніколи:
величкий кус пожовклої торішньої солонини,
дві-три головки літнього часнику,
два кулаки полонинської бринзи,
бараболяна кулеша,
десяток-два бараболі сирої.
Та й буде.
Полювання — штука прибутна. Чев'юки ніколи не знають біди за м'ясо. В селі дехто лише на Різдво та на Великдень того скорому бачить, а Василинині внуки буженину хіба що тільки в найдовший піст не пробують. Бо то таке: не на зайця ж ходять чоловіки до лісу. А все на дичину велику: як підріжуть дорогу та вкоротять кулею рило дикому кабанові — вистачає того твердого свинського м'яса-сала не на один місяць.
Із дикими свинями Чев'ючка має свою потаємну історію. Бо найбільше любить, особливо лютої зими, снувати перед сном по вистеленій грубими свинськими шкірами підлозі кімнати-спальні.
Любить слухати, як у печі потріскують дрова.
Дивитися, як язики стриноженого вогню вириваються між кілець плити.
Вдихати смачний буковий димок.
Василина м'яко, майже навшпиньки, подовгу затримуючи крок, ступає до розстеленого ліжка—й жорстка непідстрижена щетина свинської шкіри твердо коле босі її підошви.
А вона на хвильку заплющить очі — й уже їй ввижається, що то молодий неголений Кирило вернув
