збутися його із своїх плечей? Хіба знала Василина наперед, як Доця буде обходитися з її нещасним сином?
Але відтоді, як Доцька навмисне обходила Дмитрика, наче рідного, дужче не злюбила старшу невістку.
А Оксентієва Єлена ще більше жару свекрусі за душу засипала. Та курва. Бо до чужого чоловіка буйну кров має. І коли їй приходить хіть, лишає господарку, діти й валандається з тими, що плоти-дараби по Черемошу гонять. Валандається доти, доки не виловить її Оксентій десь у корчмі чи в такої самої, як вона, ґаздиньки, та не порахує їй добре ребра батогом, наче норовистій худобині.
Щоправда, видно, всідається в жилах на дно і Єленина кров, бо ондечки за два роки вчинила Оксентієві троє дітей нарешті. А тепер позирає, чи Кирило не обдумається додати їм до волів та коней букових лісів та ґрунту. Ага! Розбіглися тато з мамою переписувати на пусте насіння своє добро, нажите тяжким мозолем. Най ще чекають! Василині самій ґрунтів треба.
Та й найкращі ґрунти вже Павлові. Кирилові з Василиною в Павла та Доцьки дні свої доживати, хоч і псяча то кістка та Доцька.
А про Андрійчикову молодицю можна би й не говорити. Прийшла мало не з голою задницею на все його багатство. Що? З подушок і ліжників та двох телиць з п'ятьма кітними вівцями, що привела з собою Андрієва Настуня, складешся на ґаздівство таке, як у людських дітей?!
Але Василина таки вмовила Кирила відписати Андрійчикові те майно, що мало належати Дмитрикові, земля йому пером.
Андрійчик — Василинине коко. Писанка великодня. Він — дитя дурної крові Василининої.
Павло, Оксентій і Дмитрик родилися — як робилися: звично. Шлюбній жінці що треба? Добре спати з чоловіком і дітей родити треба. А що ще?
Але ж бо ні!
Щось найшло на Василину, як мав зачатися в ній Андрійчик. Бігала, мов непочата дівка, за Кирилом. Уже після двох дітей мала затуманену голову, як одного разу в молодості мала від маковиння, коли кількаденний зубний біль загасила молочком макових початків.
О, свою тодішню нетерплячку за чоловіком зганяла, де могла: в пастівнику, в овечій кошарі, в кукурудзинні, на сіні. Дрижала листом і стелилася скошеною травою, аби лише Кирило подав їй знак — стиснув лікоть і пошукав очима місце, де би притиснутися одне до одного. Тоді могла западатися земля й міг починатися кінець світу: Василина того й не вчула б.
А після пологів перейшло. Ніби й не було тої солодкої й дурної сверблячки-кортячки. Ляже, було, коло чоловіка. Без поспіху зроблять свою звичну багаторічну справу, поперевертаються одне до одного плечима — та й до ранку ніби вмруть обоє. І навіть не ворухнуться до схід сонця.
Але Андрія Василина любила за всіх. Ні одного сина не плекала грудьми до трьох років, як плекала Андрія. Або ходить по хаті й ні-ні — та й мовчки погладить хлопця по голові, то цмокне у вухо, аби ніхто не видів.
Як робота яка важка, то швидше Дмитрикові перепаде, а Андрієві як не картоплю скаже чистити, то пошле бурячиння свиням рвати. Щоб не переробилася дитина. Аби потому син силу чоловічу й хіть, як його тато, мав до жінки.
Ото й допестила. Настуня тепер обходить та облюбовує Андрійчика замість мами. Загладжує милуваннями-любуваннями своє ріденьке віно, з яким прийшла в невістки. Нібито не було в Тисовій Рівні для Андрія багачки, то привів з Підзахаричів таке діряве добро. Всього, що пазуха, як у породіллі — годувальниці та коса до кісточок теліпалася.
А тепер теліпаються лиш виссані дітьми груди. Відрізана коса лежить у коморі в скрині. Нема коли набуватися коло коси — ґаздувати треба. А то й не дуже є коло чого.
Тепер, щоправда, побільшає в Андрія статків.
Дмитриковий пай допоможе.
— А Павло? Що, під спідницю Доці буде зазирати? Ішов би з вами разом. Більше би вполювали.
— Дурна жінка! Та чи то від Павла залежить, скільки вполюємо?! Павло має роботу. Ондечки як мало лісу зрубали. А то ж якраз пора! Зима на носі. Того року в цей час зрубане дерево вже сохнуло під навісом, а тепер ще буки ся розвивають там, де зруб має бути.
— А нащо тобі тепер Німого? Узяв би Оксентія.
— Казав тобі не пхати носа там, де не знаєш! У Німого нюх на звірину ліпший, як у пса, тобі кажу.
Той, кого в Тисовій Рівні називали Німим, був Олекса Говдя по метриці. Німим вернувся з цісарської війни. Контузія відібрала йому мову, але дала якийсь нелюдський нюх. Німий міг на відстані зачути запах пожежі ще до того, як закучерявляться перші пасма диму.
Звіра ж умів унюхати не слабше, ніж самець самицю.
Кирило Німого любив і жалів, ото й брав завжди на полювання: усе ж якийсь заробок і поміч самотньому. Іноді наймав його замість жандарма: вислідити злодія в своїх лісових угіддях.
Проте подеколи Кирило побоювався Німого. Та ні, не побоювався, а таки боявся його лютого, коли той упирався перед себе червоними, як у бика, очима, роздував ніздрі й сопів ковальським міхом. Здавалося, міг би тоді знести все на своїй дорозі.
Кирило ставав каменем, коли на Німого нападали корчі — і той качався по землі чи від болю, чи від миттєвого безпам'ятства, випускаючи з рота біле шумовиння. Одні казали, що то чорна хвороба кидає Німим об землю, інші — що з нього виходять воєнні страхи й, мовляв, скоро чоловік заговорить. А треті шептали, що мучить Німого нечиста сила і не годна вийти з нього.
Проте Кирило знав точно: Німого не треба сердити чи лякати.
Але коли Кирило брав із собою Олексу на полювання, вони обидва були щасливі: бо тільки там Німий почував себе повноцінною людиною — жодного разу в лісі його не ловили корчі.
…З четверга на п'ятницю Василина прокинулася раніше від Кирила. Чомусь довго не хотіла його будити. А розбурхувала — дивувалася сама собі. Бо не казала ні слова, як звично, лиш, о, диво, забуто торкнулася губами чоловікового чола.
Та навіщось — як ніколи — вийшла аж за хвіртку, проводжаючи його в холодний осінній ранок.
Кирило танув в імлі з очей, а Василині хотілося гукнути його назад. Так, ніби мала сказати що важливе. Та лиш махнула рукою й повернулася в іще теплу хату.
А далі Василина вже лише слухала чорну біду.
Андрій — без лиця — влетів у хату й без «добридень» продихнув:
— Мамо, пропав тато.
— Як пропав?! — Василина одною рукою нервово шукала спідницю, а другою притримувала пазуху, ніби ховалася від когось чужого. — Де пропав? — трясла Андрія за груди й зазирала одночасно в очі.
— Мамо, тато пропав у лісі! — Андрій зачерпнув горня води й, захлинаючись, випив до дна, ніби від великої спраги. — Ми розійшлися в три боки й перекрикувалися між собою. А тоді перестали, бо Німий уже гнав оленя в засідку. А коли олень упав у капкан, у западню, тата ніде не було. Ми з Німим шукали його півдня й цілу ніч. Я голос стратив, кричучи, але тата не було.
— Де ви його загубили? — запитала Василина, не надто добре чуючи свій голос, і до кінця не розуміючи, що відбулося з її Кирилом.
— У Бозні.
— А де Німий?
— Шукає. Я прийшов за хлопцями. Будемо шукати далі.
— Ти мені всю правду кажеш, Андрію? — подивилася синові в очі.
— А чого б не казав, мамо? — запитав, знову черпаючи горням воду з відра.
…Третій день три брати, перемерзлі й змучені, місили лісові стежки й нетрі.
