автомат; на секунду його занудило від думки, що зараз, можливо, доведеться стріляти в людей, але він прогнав цю думку — це були не люди, це були тварини, гірші від вусатого Щуролова, гірші від плямистих мавп. Мерзенне болото під ногами, каламутне світло, захаркані стіни підтверджували і підтверджували це відчуття.
Другий поверх. Кухонні аромати, у шпарині прочинених дверей перепуджене баб’яче лице. З нявкотом вихоплюється з-під ніг знавісніла кішка. Третій поверх. Якийсь йолоп залишив на середині площадки відро з помиями. Ротмістр звалює відро, помиї летять у проліт. «Масаракш!..» — гарчить знизу Панді. Хлопець і дівчина, обійнявшись, притиснулися в темному кутку, обличчя у них злякано-радісні. «Геть, униз!» — каркає на бігу ротмістр. Четвертий поверх. Неоковирні коричневі двері з облізлою олійною фарбою, подряпана бляшана дощечка з написом «Гоббі, зубний лікар. Прийом будь-якої пори». За дверима хтось протягло кричить. Ротмістр зупиняється і хрипить: «Замок!» По його чорному обличчю котиться піт. Максим не розуміє. Панді відштовхує його, приставляє дуло автомата до дверей нижче ручки і дає чергу. Сипляться іскри, летять куски дерева, і тої ж миті, ніби у відповідь, за дверима глухо, крізь протяглий крик, бахкають постріли, знову з хрускотом летять тріски, щось гаряче, туге з огидливим вищанням проноситься у Максима над головою. Ротмістр розчахує двері — там темно, жовті спалахи пострілів висвітлюють клуби диму. «За мною!» — хрипить ротмістр і пірнає головою вперед назустріч спалахам. Максим і Панді кидаються слідом за ним; двері вузькі, притиснутий Панді коротко скімлить. Коридор, задуха, пороховий дим. Загроза зліва. Максим викидає руку, ловить гарячий ствол, шарпає зброю від себе і вгору. Тихо, але страхітливо виразно хрускають чиїсь викручені суглоби, велике м’яке тіло заклякає у безвладному падінні. Попереду, в диму, ротмістр каркає: «Не стріляти! Брати живцем!» Максим кидає автомат і удирається до великої освітленої кімнати. Тут безліч книжок і картин, і стріляти тут нема в кого. На підлозі корчаться двоє чоловіків. Один з них без угаву кричить, вже захрип, але продовжує кричати. У кріслі, відкинувши голову, лежить зомліла жінка — біла, аж прозора. Кімната переповнена болем. Ротмістр стоїть над крикуном і озирається, запихаючи пістолет у кобуру. Відчутно штовхнувши Максима, до кімнати увалюється Панді, за ним легіонери волочать важке тіло того, хто стріляв. Кандидат Зойза, мокрий і схвильований, без усмішки простягує Максимові кинутий автомат. Ротмістр повертає до них своє страшне чорне обличчя. «А де ще один?» — каркає він, і тої ж миті падає синя портьєра, з підвіконня важко сплигує довготелесий худий чолов’яга у білому заплямованому халаті. Він, як сліпий, суне на ротмістра, повільно здіймаючи два величезних пістолети на рівень скляних від болю очей. «Ай!» — кричить Зойза…
Максим стояв боком, і в нього не залишалося часу, щоб повернутися. Він стрибнув щосили, проте чолов’яга усе-таки встиг один раз натиснути на спускові гачки. Максимові обпалило обличчя, пороховий гар забив рот, а пальці його вже зімкнулися на зап’ястках білого халата, і пістолети зі стукотом впали на підлогу. Чолов’яга опустився на коліна, похилив голову і, коли Максим відпустив його, м’яко впав долілиць.
— Ну-ну-ну, — сказав ротмістр із незрозумілою інтонацією. — Кладіть і цього сюди, — наказав він Панді. — А ти, — сказав він блідому і мокрому Зойзі, — біжи вниз і сповісти командирів секцій, де я перебуваю. Нехай повідомлять, як у них справи. (Зойза клацнув підборами і кинувся до дверей.) До речі! Перекажи Гаалу, нехай піднімається сюди… Замовкни, нікчемо! — гаркнув він на чолов’ягу і злегенька копнув його носком чобота у бік. — Ет, марна справа. Хирява погань, сміття… Обшукати! — наказав він Панді. — І покладіть їх усіх в ряд. Отут, на підлозі. І цю також, а то розсілася в єдиному кріслі.,.
Максим підійшов до жінки, обережно підняв її і переніс на ліжко. У нього було тривожно на душі. Не цього він чекав. Тепер він і сам не знав, чого чекав — жовтих, вискалених од ненависті іклів, злобного виття, лютої сутички не на життя, а на смерть?.. Йому не було з чим порівняти свої відчуття, але він чомусь згадав, як одного разу підстрілив тахорга і як ця величезна, грізна з виду і нещадна, за чутками, тварина, провалившись з перебитим хребтом у глибочезну яму, тихо, жалісливо плакала і щось бурмотіла у смертельній тузі, майже розбірливо…
— Кандидате Сим! — гаркнув ротмістр. — Я наказав — на підлогу!
Він дивився на Максима своїми моторошними прозорими очима, губи йому ніби зсудомило, і Максим збагнув: не йому судити тут і визначати, що правильно і що неправильно. Він іще чужинець, він іще не знає їхньої ненависті і їхньої любові… Він підняв жінку і поклав її поруч з гладким чолов’ягою, який стріляв у коридорі. Панді і другий легіонер, сопучи, старанно вивертали кишені заарештованих. А заарештовані були непритомні. Усі п’ятеро.
Ротмістр всівся у крісло, кинув на стіл кашкета, закурив і пальцем поманив до себе Максима. Максим підійшов, хвацько клацнув підборами.
— Чому кинув автомат? — неголосно спитав ротмістр.
— Ви наказали не стріляти.
— Пане ротмістр.
— Так точно. Ви наказали не стріляти, пане ротмістр. Ротмістр, прищулившись, пускав дим у стелю.
— Отже, якби я наказав не розмовляти, ти б відкусив собі язика?
Максим змовчав. Розмова йому не подобалася, але він добре пам’ятав настанови Гая.
— Хто батько? — спитав ротмістр.
— Вчений, пане ротмістр.
— Живий?
— Так точно, пане ротмістр.
Ротмістр вийняв з рота сигарету і подивився на Максима.
— Де він?
Максим збагнув, що бовкнув зайве. Треба було викручуватися.
— Не знаю, пане ротмістр. Точніше, не пам’ятаю.
— Але те, що він вчений, ти пам’ятаєш… А що ти ще пам’ятаєш?
— Не знаю, пане ротмістр. Пам’ятаю багато що, проте капрал Гаал вважає, що це несправжня пам’ять.
У коридорі пролунали квапливі кроки, до кімнати зайшов Гай і виструнчився перед ротмістром.
— Займись цими напівтрупами, капрале, — сказав ротмістр. — Наручників вистачить?
Гай зиркнув через плече на заарештованих.
— З вашого дозволу, пане ротмістр, одну пару доведеться взяти у другій секції.
— Дій.
Гай вибіг, а у коридорі вже знову гупали чоботи, з’явилися командири секцій і доповіли, що операція здійснюється успішно, двоє підозрілих уже схоплені, пожильці, як завжди, надають активну допомогу. Ротмістр наказав їм поквапитися, а після закінчення передати до штабу парольне слово «Тамба». Коли командири секцій вийшли, він закурив нову сигарету і якийсь час мовчав, дивлячись, як легіонери знімають зі стелажів книжки, перегортають їх і жбурляють на ліжко.
— Панді, — проказав він неголосно, — займись картинами. От тільки з цією обережніше, не ушкодь, я візьму її собі… — Відтак він знову повернувся до Максима. — Якої ти думки про неї? — спитав він.
Максим подивився. На картині був морський берег, висока водна далина без виднокраю, сутінки і жінка, що виходила з моря. Вітер. Холоднувато. Жінка змерзла.
— Гарна картина, пане ротмістр, — сказав Максим.
— Впізнаєш місця?
— Аж ніяк. Цього моря я ніколи не бачив.
— А яке бачив?
— Зовсім інше, пане ротмістр. Але це несправжня пам’ять.
— Дурниці. Саме це. Але ти дивився не з берега, а з містка, і під тобою була біла палуба, а позаду, на кормі, був ще один місток, тільки трохи нижче. А на березі була не ця молодиця, а танк, і ти наводив під башту… Знаєш ти, щеня, що це означає, коли болванка поціляє під башту? Масаракш… — просичав він і роздавив недокурок об стіл.
— Не розумію, — сказав Максим холодно. — Ніколи в житті нічого нікуди не наводив.
— Як же ти можеш знати? Ти ж нічого не пам’ятаєш, кандидате Сим!
— Я пам’ятаю, що не наводив.
— Пане ротмістр!
— Пам’ятаю, що не наводив, пане ротмістр. 1 я не розумію, про що ви говорите.
Зайшов Гай у супроводі двох кандидатів. Вони заходилися надівати на затриманих важкі наручники.
— І вони люди, — зненацька сказав ротмістр. — У них дружини, у них діти. Вони когось любили, їх хтось любив…
Він неприховано знущався, проте Максим сказав те, що думав:
— Так, пане ротмістр. Вони, виявляється, також люди.
— Не сподівався?
— Так, пане ротмістр. Я сподівався на інше. — Краєчком ока він бачив, що Гай злякано дивиться на нього. Але йому вже остогидло брехати, і він додав: — Я гадав, що це справді виродки. Щось на зразок голих плямистих… тварин.
— Голий плямистий дурень, — ваговито сказав ротмістр. — Село. Ти не в лісі… Тут вони як люди. Добрі люб’язні люди, у яких при сильному хвилюванні жахливо болить голівка. А у тебе не болить голівка при хвилюванні? — спитав він несподівано.
— У мене ніколи нічого не болить, пане ротмістр, — відповів Максим. — А у вас?
— Що-о?
— У вас такий роздратований тон, — сказав Максим, — що я подумав…
— Пане ротмістр! — якимсь деренчливим голосом вигукнув Гай. — Дозвольте доповісти… Заарештовані прийшли до тями.
Ротмістр глянув на нього і всміхнувся.
— Не хвилюйся, капрале. Твій дружок показав себе сьогодні справжнім легіонером. Якби не він, ротмістр Чачу валявся б зараз з кулею у довбешці… — Він закурив третю сигарету, звів очі до стелі і випустив товстий струмінь диму. — У тебе надійний нюх, капрале. Я б хоч зараз надав цьому молодчику звання дійсного рядового… Масаракш, я б зробив його офіцером! У нього бригадирські нахили, він дуже любить ставити запитання перед офіцерами… Але я тепер дуже добре тебе розумію, капрале. Твій рапорт мав усі підстави. Отож… не будемо поки що підвищувати його… — Ротмістр підвівся, важко ступаючи, обійшов стіл і зупинився перед Максимом. — Не будемо навіть робити його дійсним рядовим. Він справжній боєць, але він ще молокосос… Ми займемось його вихованням… Увага! — загорлав він зненацька. — Капрале Гаал, виведіть заарештованих! Рядовий Панді і кандидате Сим, забрати мою
