нещодавні змовники — тлустий дядько, якому Мак вивернув пальці, і жінка. Масаракш, цього тільки не вистачало! Жінка — це зовсім зайве… Це не для Мака… Він вивів заарештованих на плац і погнав їх до казарми. Чоловік плентався нога за ногу і все колисав свою руку, а жінка йшла пряма, як жердина, засунувши руки глибоко в кишені жакетки, і, здавалося, нічого не бачила і не чула. Масаракш, а чому, власне кажучи, не для Мака? Якого дідька! Ця баба така ж гадина, як і чоловік. Чому ми повинні надавати їй якісь пільги? І чому це, масаракш, слід надавати якісь пільги кандидатові Симу? Нехай звикає, масаракш і масаракш!..
Пан ротмістр і Мак були уже в машині. Пан ротмістр — за кермом. Мак з автоматом межи колін — на задньому сидінні. Він розчинив дверцята, і засуджені залізли всередину. «На підлогу!» — скомандував Гай. Вони слухняно сіли на залізну підлогу, а Гай — на сидіння навпроти Мака. Він спробував зловити його погляд, але Мак дивився на засуджених. Ні, він дивився на цю бабу, котра скорчилася на підлозі, обхопивши коліна.
Пан ротмістр, не обертаючись, сказав: «Готов?» — і машина рушила.
Дорогою не розмрвляли. Пан ротмістр гнав машину на шаленій швидкості — мабуть, хотів усе закінчити до сутінок, та й чого баритися… Мак невідривно дивився на жінку, наче ловив її погляд, а Гай уперто ловив погляд Мака. Засуджені, хапаючись одне за одного, совалися по підлозі; товстун спробував було заговорити з бабою, але Гай прикрикнув на нього. Машина вихопилася за місто, проминула південну заставу й відразу звернула на покинутий путівець, знайомий, дуже знайомий путівець, що вів до Рожевих Печер. Машина підстрибувала усіма чотирма колесами, триматися було важко. Мак не бажав зводити очі, а тут ще ці напівнебіжчики щомиті хапалися за коліна, рятуючись від нещадної хитавиці. Гай нарешті не витримав і копнув тлустого гада чоботом під ребра, однак це не допомогло — той все одно хапався і далі. Пан ротмістр вкотре повернув, різко загальмував, і машина повільно, обережно з’їхала у кар’єр. Пан ротмістр заглушив мотор і скомандував: «Виходь!»
Було вже близько вісімнадцятої години, у кар’єрі збирався легкий вечірній туман, звітрені камінні стіни відсвічували рожевим. Колись тут видобували мармур. А кому він нині потрібний, цей мармур?..
Справа наближалася до розв’язки. Мак і далі тримався, як ідеальний солдат: жодного зайвого руху, обличчя байдужо-дерев’яне, очі в чеканні наказу спрямовані на начальство. Товстун поводився добре, з гідністю. З ним мороки, напевне, не буде. А от баба під кінець розклеїлася. Вона судомливо стискала кулаки, притискала їх до грудей і знову опускала, і Гай вирішив, що буде істерика, проте волочити її на руках до місця страти усе-таки, схоже, не доведеться.
Пан ротмістр закурив, зиркнув на небо і сказав Макові:
— Веди їх по цій стежині. Дійдеш до печер — сам побачиш, де їх ставити. Коли закінчиш, обов’язково перевір і за необхідності добий контрольним пострілом. Що таке контрольний постріл, знаєш?
— Так точно, — проказав Мак дерев’яним голосом.
— Брешеш, не знаєш. Це — в голову. Дій, кандидате. Сюди ти повернешся уже дійсним рядовим.
Жінка раптом сказала:
— Якщо поміж вас є бодай одна людина… повідомте моїй матері… Селище Качки, будинок два… Це поряд… її звати…
— Не принижуйся, — басом сказав товстун.
— її звати Іллі Тадер…
— Не принижуйся, — повторив товстун, підвищивши голос, і пан ротмістр, не розмахуючись, ткнув його кулаком в лице. Товстун замовк, схопившись за щоку, і з ненавистю подивився на пана ротмістра.
— Дій, кандидате, — повторив пан ротмістр.
Мак повернувся до засуджених і ворухнув автоматом. Засуджені попленталися по стежині. Жінка обернулася і ще раз крикнула:
— Селище Качки, будинок два, Іллі Тадер!
Мак, виставивши перед себе автомат, повільно крокував за ними. Пан ротмістр розчинив дверцята, боком сів за кермо, випростав ноги і сказав:
— Ну от, чверть години почекаємо.
— Так точно, пане ротмістр, — машинально відповів Гай.
Він дивився услід Макові, дивився доти, поки уся група не зникла за рожевим виступом. «На зворотному шляху необхідно буде купити пляшку, — подумав він. — Нехай нап’ється. Кажуть, це допомагає».
— Можеш курити, капрале, — сказав пан ротмістр.
— Дякую, пане ротмістр, я не курю.
Пан ротмістр далеко чвиркнув крізь зуби.
— Не боїшся розчаруватися у своєму приятелі?
— Аж ніяк… — нерішуче сказав Гай. — Хоча, з вашого дозволу, мені дуже шкода, що йому дісталася жінка. Він горець, а в них там…
— Він такий самий горець, як ми з тобою, — сказав пан ротмістр. — І справа тут не в жінках… Утім, подивимося. Чим ви займалися, коли вас викликали?
— Співали хором, пане ротмістр.
— І що ж ви співали?
— Гірські пісні, пане ротмістр. Він знає дуже багато пісень.
Пан ротмістр вийшов з машини і став прогулюватися взад-вперед по стежині. Більше він не розмовляв, а хвилин за десять почав насвистувати «Марш». Гай чекав пострілів, але пострілів не було, і він почав непокоїтися. Втекти від Мака неможливо. Обеззброїти його — ще неможливіше. Але тоді чому він не стріляє? Може, він повів їх далі звичного місця?.. На звичному місці занадто сильно пахне, гробарі закопують неглибоко, а в Мака надто розвинений нюх… Він через саму лише власну гидливість зайвих кілометрів з п’ять пройти здатний…
— Н-ну, так… — сказав пан ротмістр, зупиняючись. — От і все, капрале Гаал. Боюсь, що ми не дочекаємося твого товаришочка. І боюсь, що тебе сьогодні востаннє називають капралом.
Гай із зачудуванням глипнув на нього. Пан ротмістр ошкірявся.
— Ну, чого дивишся? Чого ти витріщився, як свиня на шинку? Твій приятель накивав п’ятами, дезертирував, він боягуз і зрадник! Зрозуміло, рядовий Гаале?
Гай був приголомшений. І не стільки словами пана ротмістра, скільки його тоном. Пан ротмістр був у захваті. Пан ротмістр торжествував. У пана ротмістра був такий вигляд, ніби він виграв великий заклад. Гай машинально зиркнув у глиб кар’єру і раптом угледів Мака. Мак повертався сам, автомат він ніс у руці за ремінь.
— Масаракш! — прохрипів пан ротмістр.
Він також побачив Мака і отетерів.
Більше вони не розмовляли, вони тільки дивилися, як Мак неквапливо наближається до них, легко ступаючи по кам’яних кришках, дивилися на його спокійне добре обличчя з дивними очима, і в голові у Гая панувало сум’яття: пострілів усе-таки не було… Невже він задушив їх… чи забив прикладом… він, Мак, жінку? Та ні, пусте… Але ж пострілів таки не було…
За п’ять кроків від них Мак зупинився і, дивлячись панові ротмістру в обличчя, кинув автомат йому під ноги.
— Прощавайте, пане ротмістр, — сказав він. — Тих нещасних я відпустив і тепер хочу піти сам. Ось ваша зброя, ось одежа… — Він повернувся до Гая і, розстібуючи пасок, сказав йому: — Гаю, це нечиста справа. Вони нас обдурили, Гаю…
Він стягнув з себе чоботи і комбінезон, скрутив все у вузол і залишився таким, яким Гай побачив його вперше на південному кордоні — майже голим, у самих лише сріблястих трусах і тепер навіть без взуття. Він підійшов до машини і поклав вузол на радіатор. Гай вжахнувся. Він глянув на пана ротмістра і вжахнувся ще більше.
— Пане ротмістр! — заволав він. — Не треба! Він збожеволів! Він знову…
— Кандидате Сим! — каркнув пан ротмістр, тримаючи руку на кобурі. — Негайно сідайте в машину! Ви заарештовані.
— Ні, — сказав Мак. — Це вам лише здається. Я вільний. Я прийшов за Гаєм. Гаю, ходімо! Вони тебе ошукали. Вони — брудні людці. Раніше я сумнівався, тепер я переконаний. Ходімо.
Гай похитав головою. Він хотів щось сказати, щось пояснити, але не було часу і не було слів. Пан ротмістр витягнув пістолет.
— Кандидате Сим! У машину! — каркнув він.
— Ти йдеш? — спитав Мак.
Гай знову похитав головою. Він дивився на пістолет у руці пана ротмістра, і думав тільки про одне, і знав тільки одне: Мака зараз уб’ють. І він не розумів, що потрібно чинити.
— Гаразд, — сказав Мак. — Я тебе знайду. Я про все дізнаюсь і знайду тебе. Тобі тут не місце… Поцілуй Раду.
Він повернувся і рушив, так само легко ступаючи по кам’яних кришках босими ногами, як і в чоботах, а Гай, тіпаючись мов у лихоманці, німо дивився на його широку трикутну спину і чекав пострілу і чорної дірки під лівою лопаткою.
— Кандидате Сим, — сказав пан ротмістр, не підвищуючи голосу. — Наказую повернутися. Буду стріляти.
Мак зупинився і знову обернувся до нього.
— Стріляти? — сказав він. — У мене? За що? Втім, це не має значення… Дайте сюди пістолет.
Пан ротмістр, тримаючи пістолет біля стегна,, навів дуло на Мака.
— Я рахую до трьох, — сказав він. — Сідай у машину, кандидате. Раз!
— Ану, дайте сюди пістолет, — сказав Мак, простягаючи руку і прямуючи до пана ротмістра.
— Два! — сказав пан ротмістр.
— Не треба! — крикнув Гай.
Пан ротмістр вистрілив. Мак був уже близько. Гай бачив, як куля влучила йому в плече і як він сахнувся, ніби налетів на перепону.
— Дурень! — сказав Мак. — Дайте сюди зброю, злобливий дурню!
Він не зупинився, він і далі йшов на пана ротмістра, простягнув руку за зброєю, і з дірки у плечі зненацька цівкою вихлюпнула кров. А пан ротмістр з дивним, скрипучим звуком позадкував і дуже швидко вистрілив тричі підряд просто у широкі коричневі груди. Мака відкинуло, він упав на спину, миттю підхопився, знову впав, трохи піднявся, і пан ротмістр, присівши від напруження, випустив у нього ще три кулі. Мак перевалився на живіт і застиг.
У Гая все попливло перед очима, і він опустився на підніжок машини. Ноги його не тримали. У вухах його усе ще лунав огидний густий хрускіт, з яким кулі впиналися у тіло цієї дивної і безмежно любої людини. Відтак він отямився, проте ще якийсь час сидів, не ризикуючи звестися на ноги.
Коричневе тіло Мака лежало поміж біло-рожевого каміння і саме було нерухоме, як камінь. Пан ротмістр стояв на попередньому місці і, тримаючи пістолет напоготові, курив,
