небезпечно. Якщо атомні міни почнуть вибухати раніше, ніж він дістанеться до пагорбів, можна осліпнути і взагалі згоріти… Гай терся то праворуч, то ліворуч, зазирав у лице, шукав наказів.
— Нічого, друже… — бурмотів Максим, відсторонюючи його ліктями. — Це минеться… Усе минеться, все… Потерпи ще трошки…
Гай бачив, що з ним розмовляють, і точив сльозу від жалю, що знову, як тоді, у бомбовозі, не чує жодного слова.
Танк проскочив крізь густий струмінь чорного диму: ліворуч хтось горів. Проскочили, і довелося відразу круто звернути, щоб не наїхати на мертву, розчавлену гусеницями людину. Виринув з диму і щез перехняблений прикордонний знак, за ним почалися розідрані, зім’яті дротяні загородження. З непомітного рівчака вигулькнув на мить чолов’яга у дивній білій касці, шалено замахав здійнятими кулаками і тої ж миті щез, наче розчинився у землі. Курна заволока попереду помалу розсіювалася, і Максим побачив бурі круглі пагорби зовсім близько і заляпану тванюкою корму танка, що повз чомусь навскоси до загального руху, і ще один палаючий танк. Максим відвернув ліворуч, цілячись машиною у глибоке, поросле кущами сідло між двома пагорбами трохи вище. Він був уже близько, коли назустріч приснув вогонь, і весь танк загув від жахливого удару. З несподіванки Максим дав повний газ, кущі і хмара білястого диму над ними стрибнули назустріч, промайнули білі каски, викривлені ненавистю обличчя, здійняті кулаки, відтак під гусеницями щось залізно затріщало, ламаючись. Максим зціпив зуби, взяв круто праворуч і повів машину подалі від цього місця, косогором, небезпечно хилячись, мало не перекидаючись, обходячи пагорб, і в’їхав нарешті у вузький видолинок, порослий молоденькими деревцями. Тут він вирішив зупинитися.
Він розчахнув середній люк, висунувся до пояса і роззирнувся. Місце було підхоже, зусібіч танк оточували високі бурі схили. Максим заглушив двигун, і відразу ж Гай загорлав хрипким фальцетом якусь віддану нісенітницю, щось безглуздо римоване, якусь саморобну оду на честь найвидатнішого і найулюбленішого Мака: таку пісню міг би скласти пес, якби навчився людської мови.
— Замовкни! — наказав Максим. — Витягни цих людей назовні і повкладай біля машини… Стій, я ще не закінчив! Роби це обережно, це мої улюблені друзі, наші улюблені друзі…
— А ти куди? — спитав Гай із жахом.
— Я буду тут, поруч.
— Не залишай мене… — заскімлив Гай. — Або дозволь, я піду з тобою…
— Ти мене не слухаєшся, — суворо сказав Максим. — Роби, що я наказав. І роби обережно, пам’ятай, що це наші друзі…
Гай заголосив, та Максим уже не слухав його. Він вибрався з танка і побіг угору схилом пагорба. Десь неподалік продовжували рухатися танки, надсадно ревли двигуни, брязкотіли гусениці, зрідка бахкали гармати. Високо в небі провищав снаряд. Максим пригинцем вибіг на вершину, присів навпочіпки у кущах і ще раз від усього серця похвалив себе за такий вдалий вибір місця.
Унизу — палицею докинути — виявився широкий прохід поміж пагорбів, і цим проходом, впадаючи з виповненої димом рівнини, збиваючись докупи, гусениця до гусениці, суцільним потоком рухалися танки — низькі, приплюснуті, могутні, з величезними пласкими баштами і довгими гарматами. Це були вже не штрафники, це проходила регулярна армія. Кілька хвилин Максим, оглушений і сторопілий, спостерігав це видовище, моторошне і неправдоподібне, як історичний кінофільм. Повітря хиталося і здригалося від шаленого гуркоту і ревіння, пагорб тремтів під ногами, наче злякана тварина, і все-таки Максимові здавалося, що машини йдуть у похмурому, загрозливому мовчанні. Він чудово знав, що там, під броньованими листами, знаходяться у хрипінні очманілі солдати, проте всі люки були щільно зачинені, і здавалося, що кожна машина — один суцільний зливок бездушного металу… Коли пройшли останні танки, Максим озирнувся назад, вниз, і його танк, нахилений поміж дерев, видався йому жалюгідною жерстяною іграшкою, дряхлою пародією на справжній бойовий механізм. Так, унизу пройшла Сила, щоб зустрітися з другою, ще страшнішою Силою, і, згадавши про цю другу Силу, Максим поквапно скотився вниз, до гаю. Обійшовши танк, він зупинився.
Вони лежали рядком: білий до синяви Фанк, схожий на мерця: скарлючений Зеф, який учепився брудно-білими пальцями в свою руду чуприну і постогнував, і усміхнений Гачок з мертвими очима ляльки. Наказ було виконано точно. Проте Гай, весь обдертий, весь у крові, також лежав віддалеки, відвернувши од неба ображене мертвотне обличчя, розметавши руки, і довкруг нього трава була зім’ята й затолочена, і валялася сплющена біла каска у темних плямах, а з понівечених кущів стирчали ще чиїсь ноги в чоботах.
— Масаракш… — пробурмотів Максим, з жахом уявляючи собі, як тут кілька хвилин тому зійшлися на смерть двоє рикаючих і виючих псів, кожен на славу своєму господареві…
І в цю мить та, друга Сила завдала удару у відповідь.
Максимові цей удар прийшовся на очі. Він закричав від болю, щосили замружився і впав на Гая, вже збагнувши, що той мертвий, однак намагаючись затулити його своїм тілом. Це було суто рефлекторне — він ні про що не встиг подумати і нічого не встиг відчути, крім болю в очах, — він був ще в падінні, коли його мозок замкнув себе.
Коли довколишній світ знову зробився можливим для людського сприйняття, свідомість відімкнулася. Збігло, певно, дуже мало часу, кілька секунд, проте Максим отямився, весь покритий рясним потом, з пересохлим горлом, і голова у нього дзвеніла, мовби його вдарили дошкою у вухо. Все довкола змінилося, світ став багряним, світ був закиданий листям і обламаними гілками, світ був сповнений розжареного повітря, з червоного неба дощем падали вирвані з корінням кущі, палаючий хмиз, грудки гарячої сухої землі. І стояла хворобливо-дзвеняча тиша. Живих і мертвих розкидало вусебіч. Гай, засипаний листям, лежав ницьма кроків за десять. Поруч з ним сидів Зеф: однією рукою він продовжував триматися за голову, а другою затуляв очі. Фанк скотився вниз, застряв у водориї і тепер куйовдився там, терся обличчям об землю. Танк також знесло нижче і розвернуло. Зіпершись на гусеницю спиною, мертвий Гачок весело усміхався.,.
Максим підхопився, розкидавши навалене гілляччя. Він підбіг до Гая, схопив його, підняв, глянув у скляні очі, притулився щокою до щоки, прокляв і тричі прокляв цей світ, в якому він такий самотній і безпорадний, де мертві стають мертвими назавжди, тому що нічого немає, тому що немає чим зробити їх живими… Здається, він плакав, гатив кулаками по землі, топтав білу каску, а потім Зеф заходився протяжливо кричати від болю, і тоді він отямився і, не дивлячись навколо, не відчуваючи вже нічого, крім ненависті й жадоби вбивати, почвалав знову нагору, на свій спостережний пункт…
Тут також усе змінилося. Кущів уже не було, спечена глина диміла і потріскувала, звернений на північ схил пагорба горів. На півночі багряне небо зливалося з суцільною стіною чорно-коричневого диму, і над цією стіною виростали, розпухаючи на очах, яскраво-помаранчеві, якісь маслянисто-жирні хмари. І туди, де зносилися під небесну твердінь, що розскочилася від удару, тисячі тисяч тонн розжареного пороху, спопелілі до атомів надії вижити і жити, в цю пекельну топку, улаштовану безщасними дурнями для безщасних дурнів, тяг з півдня, наче у піддувало, легкий воложистий вітер.
Максим глянув униз, на прохід поміж пагорбів. Там було порожньо, зрита гусеницями і обпалена атомним ударом глина курілася, тисячі вогників танцювали на ній — жевріло листя і догоряв хмиз. А рівнина на півдні здавалася дуже широкою і дуже порожньою: її вже не огортали порохові гази, вона була червона під червоним небом, на ній нерухомо чорніли поодинокі коробочки — зіпсовані та понівечені танки штрафників, і по ній уже наближався до пагорбів рідкий ламаний ланцюжок дивних машин.
Вони були схожі на танки, лише замість артилерійської башти на кожній був високий решітчастий конус з тьмяним округлим предметом на верхівці. Вони йшли шпарко, м’яко перевалюючись на нерівностях грунту, і вони були не чорні, як танки нещасливих бліцтрегерів, не сіро-зелені, як армійські танки прориву, — вони були жовті, яскраво-весело-жовті, як жандармські патрульні авто… Правого флангу шеренги вже не було видно за пагорбами, і Максим устиг нарахувати лише вісім випромінювачів. В них увижалося якесь нахабство господарів становища: вони йшли у бій, проте не вважали за потрібне ні ховатися, ні маскуватися: вони зумисне виставлялися напоказ і своїм забарвленням, і своїм потворним п’ятиметровим горбом, і відсутністю звичайного озброєння. Ті, що вели ці машини і управляли ними, вважали себе, мабуть, у повній безпеці. Втім, навряд чи вони про це думали: вони просто поспішали, підстьобуючи променевими батогами залізну череду, що котилася зараз через пекло, і вони напевне нічого не знали про ці батоги, як не відали й того, що батоги ці шмагають їх самих… Максим завважив, що лівофланговий випромінювач суне у виярок, і попрямував йому назустріч, униз по схилу пагорба.
Він ішов на повний зріст. Він знав, що йому доведеться силою виколупувати чорних погоничів із залізної шкаралущі, і він хотів цього. Ніколи у житті він нічого так не хотів, як хотілося йому зараз відчути під пальцями живу плоть…
Частина п’ята
ЗЕМЛЯНИН
РОЗДІЛ ВІСІМНАДЦЯТИЙ
Державний прокурор спав сторожко, отож вуркотіння телефону вмить розбудило його. Не розплющуючи очей, він узяв навушник і хрипко зронив:
— Слухаю.
Нявкітливий голос референта ніби вибачався:
— Сьома година, ваше превосходительство…
— Ага, — сказав прокурор, усе ще не розплющуючи очей. — Ага. Дякую.
Він увімкнув світло, відгорнув ковдру і сів. Певний час він роздивлявся свої худі бліді
