розговорився і висловив свої уявлення про причини війни.
Таких можливих причин було, на його думку, принаймні три. Можливо, вони діяли усі разом, а можливо, переважала якась одна. А можливо, існувала четверта, яка йому, Зефові, поки що не спала на думку. Передовсім економіка. Всякому зрозуміло: коли економіка у паршивому стані, найкраще затіяти війну, щоб одразу всім заткнути пельки. Вепр, який зуби з’їв на питанні впливу економіки на політику, завбачав цю війну ще кілька років тому. Башти баштами, а злидні злиднями. Навіювати голодній людині, що вона сита, довго не можна, не витримує психіка, а правити божевільним народом — втіха невелика, особливо якщо врахувати, що божевільні випромінюванню не піддаються… Інша можлива причина — колоніальне питання. Ринки збуту, дешеві раби, сировина — все, у що можуть вкласти особисті капітали Вогненосні Творці. Нарешті слід мати на увазі, що вже багато років гризуться між собою Департамент громадського здоров’я і військові. Тут уже хто кого з’їсть. Департамент громадського здоров’я — організація моторошна і ненажерлива, але якщо військові дії розвиватимуться бодай скільки-небудь успішно, пани генерали візьмуть цю організацію в шори. Проте, якщо з війни нічого путнього не вийде, в шори будуть узяті пани генерали, і тому не слід виключати, що уся ця затія — хитромудра провокація Департаменту громадського здоров’я. Між іншим, на те й схоже, якщо брати до уваги безладдя, що коїться повсюди, а також те, що вже тиждень горлаємо на весь світ, а військові дії, виявляється, ще й не починалися. А можливо, масаракш, і не почнуться…
Коли Зеф дійшов до цього місця, загримкотіли і забряжчали буфери, вагон здригнувся, зокола пролунали крики, свистки, гупотіння, й ешелон рушив. Кримінальники гримнули пісню: «І знов ані жрання нам, ані шнапсу…»
— Гаразд, — сказав Максим. — Це у тебе виходить цілком вірогідно. Ну, а як тобі уявляється хід війни, якщо вона усе-таки почнеться? Що ж тоді відбудеться?
Зеф агресивно прогарчав, що він не який-небудь генерал, і без будь-якого переходу заповзявся розповідати, як усе це йому уявляється. Виявилося, що впродовж короткого перепочинку між закінченням світової і початком громадянської війни хонтійці встигли відгородитися від свого колишнього сюзерена могутньою лінією мінно-атомних полів. Крім того, у хонтійців, безперечно, була атомна артилерія, і в їхніх політиканів вистачило глузду усі ці багатства у громадянській війні не використовувати, а приберегти для нас. Отож картина вторгнення уявляється приблизно такою. На вістрі Головного Плацдарму вишикують три або чотири штрафні танкові бригади, підіпруть їх з тилу армійським корпусом: а за армійцями пустять загородзагони легіонерів на важких танках, оснащених випромінювачами. Виродки, схожі на мене, рватимуться вперед, рятуючись від променевих ударів, армійщина рватиметься вперед у нападі променевого ентузіазму, а відхилення від такої норми, що неминуче виникнуть, знищуватимуться вогнем жандармерії. Якщо хонтійці не йолопи, вони відкриють вогонь з далекобійних гармат по жандармських машинах, проте вони, треба думати, йолопи і займуться, треба думати, взаємознищенням — Ліга у цій веремії накинеться на Унію, а Унія упнеться зубами в горло Лізі. Тим часом наші звитяжні війська глибоко зайдуть на територію ворога, і почнеться найцікавіше, чого ми, на жаль, вже не побачимо. Наш уславлений броньований потік втратить компактність і почне розповзатися по країні, невблаганно виходячи із зони дії випромінювачів. Якщо Максим не набрехав про Гая, у тих, що відірвуться од головних сил, негайно настане променеве похмілля, тим більш сильне, що енергії на підстьобування під час прориву легіонери не шкодуватимуть…
— Масаракш! — заволав Зеф. — Я так і бачу, як ці кретини видряпуються з танків, лягають на землю і благають їх пристрелити. І добрі хонтійці, не кажучи вже про хонтійських солдатів, які осатаніли від усього цього неподобства, їм, звісно, не відмовлять… Різня може статися нечувана!
Потяг набирав швидкість, вагон відчутно розхитувало. У дальному кутку кримінальники різалися в кості — грали на охоронця: хилиталася під стелею лампа, на нижніх нарах хтось монотонно бубонів — схоже, молився.
Тютюновий дим виїдав очі.
— Гадаю, у генштабі це враховують, — вів далі Зеф, — а тому ніяких стрімких проривів не буде. Буде млява позиційна війна, хонтійці, попри все своє глупство, дотумкають коли-небудь, у чім річ, і заходяться полювати на випромінювачі… Загалом, не відаю, що буде, — підсумував він. — Я не знаю навіть, чи дадуть нам вранці пожерти. Боюсь, що знов не дадуть: з якого лиха?
Вони помовчали. Затим Максим сказав:
— Ти певен, що ми вчинили правильно? Що наше місце тут?
— Наказ штабу, — пробурчав Зеф.
— Наказ наказом, — заперечив Максим, — проте у нас також є голови на плечах. Може, правильніше було б дременути разом з Вепром. Може, у столиці ми були б корисніші.
— Можливо, — сказав Зеф. — А можливо, й ні. Вепр розраховує на атомні бомбардування… Багато які башти будуть зруйновані, утворяться вільні райони… А якщо бомбардувань не буде? Ніхто нічого не знає, Маку. Я дуже добре уявляю собі, який розгардіяш панує зараз у штабі… — Він замислився, погладжуючи бороду. — От Вепр торочив нам про бомбардування, але, як на мене, він не для цього гайнув у столицю. Я його знаю, він до цих вождистів давно добувається… Отож цілком можливо, що і в нас у штабі голови полетять…
— Отже, у штабі також бедлам, — спроквола мовив Максим. — Також не готові…
— Як вони можуть бути готові? — заперечив Зеф. — Одні мріють знищити башти, інші — зберегти башти… Підпілля — це тобі не політична партія, це вінегрет, салат з озерними грибками…
— Авжеж, салат… — повторив Максим. — Сумно. Я сподівався, що підпілля усе-таки має намір якось використати війну… труднощі, можливу революційну ситуацію…
— Підпілля ні дідька не знає, — похмуро сказав Зеф. — Звідкіля ми знаємо, що це таке — війна з випромінювачами за спиною?
— Гріш вам ціна, — сказав Максим, не стримавшись. Зеф негайно скипів.
— Ну, ти! — гаркнув він. — Обережніше! Хто ти такий, щоб визначати нам ціну? Звідкіля ти взявся, масаракш, що вимагаєш від нас того і цього? Бойове завдання тобі? Будь ласка. Все побачити, вижити, повернутися, доповісти. Тобі видається занадто легким? Чудово! Тим краще для нас… І годі. Відчепись од мене, масаракш. Я хочу спати.
Він демонстративно повернувся до Максима спиною і раптом загорлав гравцям у кості:
— Ей, там, гробарі! Спати! Гайда по нарах! Та хутчій, а то дістанете на горіхи!..
Максим ліг горілиць, заклав руки за голову і почав дивитися у низьку вагонну стелю. По стелі щось повзало. Тихо й злостиво перегиркувалися, вкладаючись спати, гробарі. Сусіда по ліву руку стогнав і повискував уві сні, — він був приречений і спав, можливо, востаннє в житті. І всі вони довкруг, усі, хто схропував, сопів, крутився, спали, мабуть, востаннє в житті. Світ був тьмяно-жовтий, задушливий, безнадійний. Стукотіли колеса, лементував паротяг, несло горілим у маленьке заґратоване віконечко…
«Усе струхлявіло тут, — думав Максим. — Жодної живої людини, жодного світлого розуму. І знову я пошився в дурні, бо понадіявся на когось або на щось. Ні на що тут не можна надіятися. Ні на кого тут не можна розраховувати. Лише на самого себе. А що я один? Хай там як є, а історію я знаю. Людина одна ні на що не здатна… Можливо, Чаклун має рацію? Може, не втручатися? Спокійно і холодно, з висоти свого знання невідворотного майбутнього, споглядати, як кипить, вариться, плавиться сировина, як встають і падають наївні, незграбні, невмілі борці, стежити, як час виковує з них булат і занурює цей булат для загартування у потоки кривавого бруду, як сиплеться трупами окалина… Ні, не вмію. Навіть мислити такими категоріями неприємно… Страшна, одначе, річ — усталена рівновага сил. Але ж Чаклун сказав, що я — також сила. І є конкретний ворог, отже, є точка прикладання для сили… Рішать мене тут, — подумав він раптом. — Обов’язково. Але не завтра! — суворо сказав сам до себе. — Це станеться, коли я виявлю себе як сила, не раніше. Та й то — подивимося… Центр, — подумав він. — Центр. От що слід шукати, от на що потрібно спрямувати організацію. І я їх спрямую. Вони у мене заходяться коло справи… Ти у мене матимеш конкретну справу, приятелю. Ич, як хропе. Хропи, хропи, завтра я тебе витягну… Гаразд, треба спати. І коли вже мені вдасться поспати по-людськи? У великій просторій кімнаті, на свіжих простирадлах… Що у них тут за звичай — спати безліч разів на одному й тому ж простирадлі?.. Атож, на свіжих простирадлах, а перед сном почитати гарну книжку, відтак прибрати стіну до саду, вимкнути світло і заснути… А вранці поснідати з батьком і розповісти йому про цей вагон… Матері про це, звісна річ, розповідати не можна… Мамо, ти май на увазі, я живий, усе гаразд, і завтра зі мною нічого не скоїться… А потяг рухається без упину, певно, хтось десь допетрав, що без нас війни не почати… Як там Гай у своєму капральському вагоні? Дико йому, напевне, зараз: там у них ентузіазм… Про Раду я давно не думав. Дай-но я подумаю про Раду… Ні. Не час… Гаразд, Максиме, друже, бідолашне гарматне м’ясо, спи». Він наказав собі і вмить заснув.
Уві сні він бачив сонце, місяць, зірки. Усе відразу, такий був дивний сон.
Спати випало недовго. Потяг зупинився, зі скреготом відкотилися важкі двері, і гучний голос гаркнув: «Четверта рото! Вилізай!» Була п’ята година ранку, розвиднялося, стояв туман, і мрячив дрібний дощик. Штрафники, конвульсивно позіхаючи, тіпаючись від остуди, мляво полізли з вагона. Капрали як тут вродилися, злісно і нетерпеливо хапали за ноги, стягували на землю, особливо флегматичних нагороджували потиличниками, горлали: «Розбирайся по екіпажах! До строю!.. Куди прешся, бидло? З якого взводу?.. Ти, пикастий, тобі скільки разів повторювати?.. Куди полізли? Ану, хутко, хутко, хутко!.. Розбирайтесь!» Сяк-так розібралися по екіпажах, вишикувалися перед вагонами. Якийсь горопашний, заплутавшись у тумані, бігав, розшукував свій взвод — на нього гримали зусебіч.
