робитимемо?
— Передовсім, — сказав Максим, — приймемо ліки. Діставай.
— Навіщо? — спитав Гай. Він страшенно не любив принцові пігулки.
— Дуже брудна вода, — сказав Максим. — У мене вся шкіра горить. Давай-но одразу пігулки по чотири або й по п’ять.
Гай сквапливо дістав одну з ампул, відсипав на долоню десяток жовтих кульок, і вони з’їли цю порцію пополам.
— А тепер ходімо, — сказав Максим, — Візьми свій автомат.
Гай узяв автомат, сплюнув їдку гіркість, що зібралася в роті, і, грузнучи у піску, рушив слідом за Максимом уздовж берега. Було спечно, комбінезон швидко підсох, тільки у чоботах ще хлюпало. Максим рухався шпарко і впевнено, ніби точно знав, куди потрібно йти, хоча навкруги нічого не було видно, крім моря ліворуч та чималенького пляжу попереду і праворуч, а також високих дюн за кілометр од води. За дюнами час від часу з’являлися розчухрані верхівки лісових дерев.
Вони пройшли близько трьох кілометрів, і Гай весь час думав, куди ж вони прямують і де взагалі перебувають. Запитувати він не хотів, хотів допетрати сам, однак, пригадавши всі обставини, допетрав лише, що десь попереду повинно бути гирло Блакитної Змії, а просуваються вони на північ — незрозуміло куди і незрозуміло навіщо… Мізкувати йому незабаром набридло. Притримуючи зброю, він підтюпцем наздогнав Мака і спитав напрямки, які у них тепер, власне, плани.
Максим охоче відповів, що планів певних у них з Гаєм тепер немає і залишається покладатися на випадковості. Залишається їм сподіватися на те, що яка-небудь біла субмарина підійде до берега, і вони приспіють до неї раніше, ніж легіонери. Але оскільки ждати на такий випадок посеред сухих пісків — задоволення сумнівне, треба спробувати дійти до Курорту, який мусить бути десь тут неподалік. Саме місто, ясна річ, давно зруйноване, але джерела там напевно збереглися, і взагалі буде дах над головою. Переночуємо в місті, а там подивимося. Можливо, їм доведеться перебути на узбережжі не один десяток днів.
Гай обережно зауважив, що план цей видається йому якимсь дивним, і Мак негайно погодився з цим і з надією у голосі спитав Гая, чи немає у того в запасі якого-небудь іншого плану, розумнішого. Гай сказав, що, на жаль, ніякого іншого плану у нього немає, але що слід пам’ятати про жандармські танкові патрулі, які, наскільки йому відомо, забиваються вздовж узбережжя на південь дуже далеко. Максим спохмурнів і сказав, що це погано, що слід бути насторожі і не дати заскочити себе зненацька, після чого певний час суворо розпитував Гая про тактику патрулів. Дізнавшись, що танки патрулюють не стільки берег, скільки море, і що від них можна легко сховатися, залігши в дюнах, заспокоївся і почав насвистувати незнайомий марш.
Під цей марш вони протьопали ще кілометрів зо два, а Гай і далі думав, як же їм поводитися, якщо патруль їх усе-таки помітить, і, придумавши, виклав свої міркування Максимові.
— Якщо нас виявлять, — сказав він, — набрешемо, буцімто мене викрали виродки, а ти за ними погнався і відбив мене; блукали ми з тобою, блукали лісом і от сьогодні вийшли сюди…
— А що нам це дасть? — спитав Максим без особливого ентузіазму.
— А те нам це дасть, — розгнівано сказав Гай, — що нас принаймні не рішать на місці.
— Оце вже дзуськи, — твердо сказав Максим. — Рішати я себе вже не дам, та й тебе також…
— А якщо танк? — із захватом спитав Гай.
— А що танк? — сказав Максим. — Подумаєш, танк… Він помовчав трохи, а потім раптом задумливо сказав:
— А знаєш, непогано було б нам захопити танк.
Гай помітив, що думка ця дуже йому до вподоби.
— Чудова в тебе ідея, Гаю, — сказав Максим. — Так ми і зробимо. Захопимо танк. Як тільки вони з’являться, ти зараз же смальни у повітря з автомата, а я закладу руки за спину, і ти ведеш мене під конвоєм прямо до них. А там уже мій клопіт. Але дивись тримайся осторонь, не потрап під руку і, головне, більше не стріляй…
Гай запалився і негайно запропонував іти по дюнах, щоб їх було видно здалеку. Так вони і вчинили. Піднялися на дюни.
І відразу побачили білу субмарину.
За дюнами відкривалася невеличка мілководна бухта, і субмарина вивищувалася над водою за сотню метрів од берега. Власне, вона зовсім не була схожа на субмарину і тим більше на білу. Гай вирішив попервах, що це або туша якоїсь велетенської двогорбої тварини, або химерної форми скеля, яка не знати навіщо постала з пісків… Проте Максим умить збагнув, що це таке. Він навіть припустив, що субмарина покинута, що стоїть вона тут уже кілька років і що її засмоктало в пісках.
Так і виявилося. Коли вони дісталися до бухти і спустилися до води, Гай побачив, що довгий корпус і обидві надбудови вкриті іржавими плямами, біля фарба полущилася, артилерійська площадка звернута набік і гармата дивиться у воду. В обшивці зяяли чорні дірки з закоптілими краями, — нічого живого там, звісно, залишитися не могло.
— А це точно біла субмарина? — спитав Максим. — Ти бачив їх раніше?
— По-моєму, вона, — відповів Гай. — На узбережжі я ніколи не служив, але нам показували фотокартки, ментограми… описували… Навіть ментофільм був — «Танки в береговій обороні»… Це вона. Треба думати, винесло штормом у бухту, сіла вона на мілину, а тут наспів патруль… Бачиш, як її подірявили? Не обшивка, а решето…
— Еге ж, схоже, — промурмотів Максим, вдивляючись. — Ходімо глянемо?
Гай зам’явся.
— Взагалі-то, звісно, можна, — проказав він невпевнено.
— А що таке?
— Та як тобі сказати…
Справді, як йому сказати? От капрал Серембеш, тертий вояк, розповідав якось у темній після відбою казармі, нібито на білих субмаринах ходять не звичайні моряки — мертві моряки на них ходять, служать свій другий термін, а декотрі — з боягузів, хто загинув, пойнятий страхом, ті дослужують… Морські демони нишпорять по дну моря, ловлять потопельників і комплектують з них екіпажі… Але ж таке Макові не розповіси — засміє, а сміятися тут, здається, нічого… Або, наприклад, дійсний рядовий Лепту, розжалуваний з офіцерів, нацмулившись, говорив просто: «Усе це, хлопці, дурниці — виродки ваші, мутанти всілякі, радіація, — це все пережити можна і подолати можна, а головне, хлопці, моліть бога, щоб не заніс він вас на білу субмарину: краще, хлопці, відразу потонути, аніж хоча б рукою до неї доторкнутися, хто-хто, а я знаю…» Абсолютно невідомо було, чому Лепту розжалували, одначе служив він раніше на узбережжі і командував сторожовим катером…
— Розумієш, — сказав Гай проникливо, — є всілякі забобони, легенди всілякі… Я тобі про них не розповідатиму, але от ротмістр Чачу говорив, що всі ці субмарини заразні і що забороняється підніматися на борт… наказ навіть такий є, кажуть, мовляв, підбиті субмарини…
— Гаразд, — сказав Максим. — Ти тут постій, а я піду. Подивимося, яка там зараза.
Гай не встиг і слова сказати, лише рота відкрив, а Максим уже стрибнув у воду, пірнув і довго не показувався: Гай навіть дихати перестав, чекаючи, коли це чорноволоса голова з’явилася біля облущеного борту якраз під пробоїною. Спритно і без зусиль, як муха по стіні, коричнева постать видряпалася на перехняблену палубу, злетіла на носову надбудову і щезла. Гай судомно відітхнув, потупцяв на місці і пройшовся уздовж води туди-сюди, не зводячи очей з мертвого іржавого страховиська.
Було тихо, навіть хвилі не шамотіли у цій мертвій бухті. Біле, без жодної хмарки небо, мертві білі дюни, все сухе, гаряче, заціпеніле. Гай з ненавистю глянув на іржавий кістяк. «Треба ж, невезіння яке: інші роками служать і ніяких субмарин не бачать, а тут на тобі, звалилися з неба, годинку протьопали, і ось вона, ласкаво просимо… І як це я на таку справу відважився?.. Це все Максим… У нього на словах усе так гарно виходить, що начебто і думати нема про що, і боятися нічого… А може, я не боявся тому, що уявляв собі білу субмарину живою, білою, святковою, на палубі моряки, усі в білому… А тут труп залізний… І місце яке мертве, навіть вітру немає… А вітер тут був, точно пам’ятаю: поки йшли, вітер віяв в обличчя, свіжий такий вітерець…» Гай тоскно роззирнувся, потім сів на пісок, поклав поруч автомат і заходився нерішуче стягувати правий чобіт. «Треба ж, тиша яка!.. А якщо він зовсім не повернеться? Проковтнуло його це стерво залізне, і духу від нього не лишилося… Тьху-тьху-тьху…»
Він здригнувся і впустив чобіт: протяжливий моторошний звук виник над бухтою, чи то виття, чи то вереск, ніби чорти проскребли по грішній душі іржавим ножем. О боже, та це ж просто люк розчинився залізний, приіржавів люк… «Тьху ти, справді, аж у піт кинуло! Розчинив люк, отже, вилізе зараз… Ні, не вилізає…»
Кілька хвилин Гай, витягнувши шию, дивився на субмарину, дослухався. Тиша. Та ж сама страшна тиша і навіть ще страшніша після цього іржавого виття… А може, він,, це… не розчинився люк, а зачинився? Сам зачинився… Перед змертвілими очима Гая з’явилося видиво: важкі сталеві двері самі зачиняються за Максимом, і сама собою повільно закривається важка засувка… Гай облизав пересохлі губи, ковтнув без слини, потім гукнув: «Агов, Маку!» Не вийшло крику… так, сичання лише… Боже, хоча б звук який-небудь! «Еге-гей!» — заволав він у відчаї. «Е-ей…» — понуро відгукнулися дюни, і знову зробилося тихо.
Тиша. І кричати сил уже не було…
Не відводячи очей від субмарини, Гай намацав автомат, тремтячими пальцями перевів запобіжник і, не цілячись, випустив у бухту чергу. Протріскотіло коротко, безсило і як у вату. На гладенькій воді здійнялися фонтанчики, розійшлися кола. Гай підняв ствол вище і знову натис на спусковий гачок. Цього разу звук вийшов: кулі загукали по металу, вискнули рикошети, вдарила луна. І — нічого. Нічогісінько. Ані звуку більше, наче він тут сам, наче він і завжди був сам. Наче потрапив він сюди невідомо як, занесло, мов у маячному сні, у це мертве місце, тільки не прокинутися і не отямитися. І тепер залишатися йому тут самому назавжди.
Нетямлячись, Гай, як був, в одному чоботі, зайшов у воду, спершу неквапом, затим дедалі шпаркіше, відтак вобіг, високо задираючи ноги, до пояса у воді, схлипуючи і лаючись уголос. Іржаве
