могутню коричневу руку і не припасти до неї у вдячному цілунку. «О володарю мій, захист мій і гордість моя, накажи — я перед тобою, я тут, я готовий, жбурни мене у вогонь, поєднай мене з полум’ям… На тисячі ворогів, на розвержені жерла, назустріч мільйонам куль… Де вони, де вороги твої? Де ці тупі огидні людці у мерзенних чорних мундирах? Де цей злобливий офіцерик, що насмілився зняти на тебе руку? О чорний мерзотнику, я роздеру тебе пазурами, я перегризу тобі горло… але не зараз, ні… Він щось наказує мені, мій владар, він щось хоче від мене… Маку, Маку, благаю, поверни мені свою усмішку, чому ти вже не усміхаєшся? Так, так, я глупак, я не розумію тебе, я не чую тебе, тут таке ревіння, це реве твоя слухняна машина… Ах он воно що, масаракш, який же я бовдур, ну звісно ж, шолом… Так, так, зараз… Я розумію, тут шоломофон, як у танку… Слухаю тебе, прегарний! Наказуй! Ні, ні, я не хочу отямитися! Зі мною нічого не відбувається, просто я твій, я хочу вмерти за тебе, накажи що-небудь… Так, я буду мовчати, я заткну пельку… Це розірве мені легені, але я буду мовчати, якщо вже ти мені наказуєш… Башта? Яка башта? А, так, бачу башту… Ці чорні мерзотники, підлі людожери, вбивці дітей, вони понатикали башти скрізь, але ми зметемо ці башти, ми пройдемо залізним чоботом, змітаючи ці башти, з вогнем в очах… Веди, веди свою слухняну машину на цю паскудну башту… і дай мені бомбу, я стрибну з бомбою, і не схиблю, от побачиш! Бомбу мені, бомбу! У вогонь… О! О-о! О-о-о!!!»
Гай через силу вдихнув і рвонув на собі комір комбінезона. У вухах дзвеніло, світ перед очима плив і розхитувався. Світ був у тумані, однак туман хутко розсіювався, нили м’язи і недобре шкрябало у горлі. Потім він завважив Максимове обличчя, темне, похмуре, навіть якесь суворе. Спогад про щось солодке зринув і тої ж миті зник, але чомусь захотілося стати «струнко» і клацнути підборами. Втім, Гай розумів, що це недоречно, що Максим розсердиться.
— Я щось накоїв? — спитав він винувато і боязко роззирнувся.
— Це я накоїв, — відповів Максим. — Зовсім забув про цю гидоту.
— Про що?
Максим повернувся у своє крісло, поклав руки на важелі і задивився вперед.
— Про башти, — сказав він нарешті.
— Про які башти?
— Я занадто круто взяв на північ, — сказав Максим. — Ми потрапили під променевий удар.
Гаю стало соромно.
— Я горлав «Залізних хлоп’ят»? — спитав він.
— Гірше, — відповів Максим. — Гаразд, надалі будемо обережніші.
З почуттям величезної незручності Гай відвернувся, болісно силкуючись згадати, що ж він тут робив, і заходився роздивлятися світ унизу. Ніякої башти він не побачив і, звісно, вже не побачив ні ангара, ні поля, з якого вони злетіли. Унизу неквапливо повзла та ж сама клаптева ковдра, і ще виднілася ріка, тьмяна металева змійка, що зникала в туманній імлі далеко попереду, де у небі мусило стіною виростати море… «Що ж я тут базікав? — думав Гай. — Певно, щось’ несусвітне молов, бо Максим дуже незадоволений і стривожений. Масаракш, можливо, до мене повернулися мої жандармські звички і я Максима якось образив?.. Де ж ця проклята башта? Слушна нагода скинути на неї бомбу…»
Бомбовоз зненацька трусонуло. Гай прикусив язика, а Максим ухопився за важіль обома руками. Щось було негаразд, щось сталося… Гай сторожко озирнувся і з полегкістю виявив, що крило на місці, а пропелери обертаються. Тоді він глянув угору. У білястому небі над головою спроквола розпливалися якісь вугільно-чорні плями. Наче краплини туші у воді.
— Що це? — спитав він.
— Не знаю, — сказав Максим. — Дивна штука… — Він зронив іще два якихось незнайомих слова, а потім, затинаючись, проказав: — Атака… небесних каменів. Дурниці, так не буває. Ймовірність — нуль цілих, нуль-нуль… Що я їх — притягую?
Він знову вимовив незнайомі слова і замовк.
Гай хотів спитати, що таке небесні камені, нараз краєм ока завважив дивний рух справа унизу. Він придивився. Над брудно-зеленою ковдрою лісу повільно виростала громіздка жовтувата купа. Він не одразу втямив, що це дим. Потім у надрах купи зблиснуло, з неї ковзнуло угору чорне довгасте тіло, і тої ж миті виднокрай зненацька моторошно перекосився, здибився, і Гай вчепився у поруччя. Автомат зісковзнув у нього з колін і покотився по підлозі. «Масаракш… — просичав у навушниках Максимів голос. — Он воно що! Ах я дурень!» Виднокрай знову вирівнявся. Гай пошукав очима жовту купу диму, не знайшов, задивився вперед і раптом спостеріг прямо по курсу, як над лісом піднявся фонтан різноколірних бризок, знову горою піднялася жовта хмара, зблиснув вогонь, знову довгасте чорне тіло повільно піднялося у небо й тріснуло сліпучо-білою кулею. Гай затулив очі рукою. Біла куля швидко потьмяніла, набрякла чорним і розпливлася велетенською цяткою. Підлога під ногами стала провалюватися. Гай широко розкрив рота, хапаючи повітря: на мить йому здалося, що шлунок от-от вискочить назовні. У кабіні стемніло, рваний чорний дим сковзнув назустріч і в боки, виднокрай знову перекосився, ліс був тепер зовсім близько ліворуч. Гай заплющив очі і скоцюрбився в очікуванні удару, болю, загибелі, — бракувало повітря, усе довкола двигтіло і здригалося. «Масаракш… — сичав Максимів голос у навушниках. — Тридцять три рази масаракш…» Нараз коротко і розлючено простукотіло поряд у стіну, мовби хтось упритул бив з кулемета, в обличчя вдарив пружний льодяний струмінь, шолом зірвало і Гай скарлючився, ховаючи голову од ревіння і зустрічного вітру. «Кінець», — думав він. «В нас стріляють», — думав він. «Зараз нас зіб’ють, і ми згоримо», — думав він… Проте нічого не відбувалося. Бомбовоз трусонуло ще кілька разів, кілька разів він провалився у якісь ями і знову випірнув, а потому ревіння двигунів зненацька стихло, і запала моторошна тиша, виповнена свистючим завиванням вітру, що рвався крізь пробоїни.
Гай виждав трохи, відтак обережно підвів голову, намагаючись не підставляти обличчя льодяним струменям. Максим був тут. Він сидів у напруженій позі, тримаючись за важіль обома руками, і позиркував то на прилади, то вперед. М’язи під коричневою шкірою здулися. Бомбовоз летів якось дивно — неприродно задерши носову частину. Мотори не працювали. Гай озирнувся на крило і змертвів.
Крило горіло.
— Пожежа! — загорлав він і спробував підхопитися на рівні. Ремені не пустили.
— Сиди спокійно, — сказав Максим крізь зуби, не обертаючись.
Гай опанував себе і почаБ дивитися вперед. Бомбовоз летів зовсім низько. Від мигтіння чорних і зелених плям рябіло в очах. А попереду здіймалася вже блискуча, сталевого кольору поверхня моря. «Розіб’ємося к бісу, — подумав Гай із завмиранням серця. — Проклятий принц-герцог зі своїм проклятим бомбовозом, масаракш, теж мені — уламок імперії, трюхикали б собі спокійненько пішки і горя не знали б, а тепер от згоримо, а якщо не згоримо, то розіб’ємося, а якщо не розіб’ємося, то потонемо… Максимові що — він воскресне, а мені — гаплик… Не хочу…»
— Не шарпайся, — сказав Максим. — Тримайся міцніше… Зараз…
Ліс унизу раптом скінчився. Гай завважив попереду хвилясту сіро- сталеву поверхню, що неслася прямо на нього, і заплющив очі…
Удар. Хряскіт. Жахливе шипіння. Знов удар. І ще удар. Уее летить до дідька, усе загинуло, гаплик усьому… Гай репетує від жаху. Якась могутня сила хапає його і намагається вирвати з коренем із крісла разом с ременями, разом з бебехами, розчаровано жбурляє назад, довкола все тріщить і розламується, смердить горілим і бризкається теплуватою водою. Затим усе стихає. У тиші чути плюскіт і дзюрчання. Щось сичить і потріскує, підлога зачинає помалу колихатися. Здається, можна розплющити очі і подивитися, як там, на тому світі…
Гай розплющив очі і побачив Максима, який, нависнувши над ним, розстібав йому ремені.
— Плавати вмієш?
«Еге, то ми, виходить, живі».
— Вмію, — відповів Гай.
— Тоді ходімо.
Гай обережно підвівся, чекаючи гострого болю, в побитому і переламаному тілі, однак з тілом усе було гаразд. Бомбовоз тихенько погойдувався на дрібній хвилі. Лівого крила у нього не було, праве ще теліпалося на якійсь дірчастій металевій смужці. Прямо попереду був берег — очевидно, бомбовоз круто розвернуло при посадці.
Максим підібрав автомат, закинув за спину і розчинив дверцята. У кабіну негайно ринула вода, гостро засмерділо бензином, підлога під ногами стала повільно нахилятися.
— Вперед! — скомандував Максим, і Гай, протиснувшись мимо нього, слухняно шубовснув у хвилі.
Він занурився з головою, випірнув, відпльовуючись, і поплив до берега. Берег був близько, твердий берег, по якому можна ходити і на який можна падати без небезпеки для життя. Максим безшелесно розтинав воду поруч. Масаракш, та він і плаває як риба, ніби у воді народився… Гай, відсапуючись, щодуху працював руками і ногами. Пливти у комбінезоні і в чоботах було дуже важко, і він зрадів, коли торкнувся ногою піщаного дна. До берега було ще далеченько, проте він підвівся і пішов, розгрібаючи перед собою брудну, вкриту масними плямами воду. Максим плив далі, перегнав його і першим вийшов на положистий піщаний берег. Коли Гай, похитуючись, підійшов до нього, він стояв, розчепіривши ноги, і дивився на небо. Гай також глипнув на небо. Там розпливалося безліч цяток.
— Пощастило нам, — промовив Максим. — Штук із десятеро випустили.
— Кого? — спитаз Гай, поплескуючи себе по вуху, щоб витрусити воду.
— Ракет… Я зовсім забув про них… Скільки років вони чекали, поки ми пролетимо, — дочекалися… І як це я не здогадався!
Гай невдоволено подумав, що він би міг також здогадатися про це, а от не здогадався. А міг би ще дві години тому сказати: як же, мовляв, ми полетимо, Маку, коли у лісі повно шахт з ракетами? Ні, принце-герцогу, спасибі, звичайно, але краще літали б ви на своєму бомбовозі самі… Він озирнувся на море. «Гірський Орел» майже повністю затонув, переламаний етажерчастий хвіст його жалюгідно стирчав із води.
— Ну гаразд, — сказав Гай. — Як я розумію, до Острівної Імперії нам тепер не дістатися. Що
