потрібно це нам, Маку. Дозволь уже нам померти спокійно, не чіпай нас. Ти солдатів ненавидиш, хочеш їх потрощити, а ми тут до чого? У нас ні до кого ненависті немає. Пожалій нас, Маку. Адже нас ніхто ніколи не жалів. І ти хоча й добра людина, але також нас не жалієш… Адже не жалієш, га, Маку?
Гай знову глипнув на Максима і зніяковіло відвів очі. Максим почервонів. Почервонів до сліз, нахилив голову і затулив обличчя рукою.
— Неправда, — сказав він. — Я жалію вас. Але я не тільки вас жалію. Я…
— Ні-і, Маку, — настійливо мовив Пекар. — Ти тільки нас пожалій. Адже ми найнещасніші люди у світі, і ти це знаєш. Ти про свою ненависть забудь. Пожалій, і все…
— А чого йому нас жаліти? — озвався Горішник, по самі очі обмотаний брудними бинтами. — Він сам солдат. Коли це солдати нас жаліли? Не народився ще солдат, який би нас пожалів…
— Лебедики, лебедики! — строго сказав принц- герцог. — Мак — наш друг. Він бажає нам добра, хоче знищити наших ворогів…
— А от що вийде, — розважливо сказав лисий з нетутешніх. — Припустимо навіть, що варвари виявляться дужчими від солдатів. Поб’ють вони солдатів, повалять їхні трикляті вишки, захоплять усю Північ. Нехай. Нам не шкода. Нехай вони т?м ріжуть одне одного. Але нам користь яка? Нам тоді остаточний край: на Півдні будуть варвари, на Півночі знову ж таки варвари, над нами все ті ж самі варвари. Ми їм не потрібні, а коли не потрібні — під корінь нас. Це одне… Тепер уявімо, що солдати варварів одіб’ють. Одіб’ють вони варварів, і покотиться уся ця війна через нас і на Південь. Що тоді? Тоді знову ж нам гаплик: на Півночі солдати, на Півдні солдати і над нами солдати. Ну, а солдатів ми знаємо…
Зібрання зашуміло, затуркотало, що правильно, мовляв, лисий рече, усе точно, проте лисий ще не закінчив.
— Дайте договорити! — обурився він. — Чого ви розгелготілися, їй-бо? Це ж іще не все. Іще може бути, що солдати варварів переб’ють, а варвари — солдатів. Ось тут нібито нам якраз і жити. Ба ні, знову не виходить. Бо ще упирі є. Поки солдати живі, упирі ховаються, кулі бояться, солдатам наказано упирів стріляти. А вже як солдатів не стане, тут нам цілковитий гаплик. З’їдять упирі й кісток не залишать.
Ця ідея страшенно вразила зібрання.
— Правильно каже! — пролунали голоси. — Це ж треба, які голови у них на болотах… Авжеж, братове, про упирів ми якраз і забули… А вони не сплять, вони свого ждуть… Не потрібно нам нічого, Маку, нехай іде як іде… Двадцять років якось прожили і ще двадцять протягнемо, а там, дивись, і ще…
— І розвідників йому віддавати не можна! — підвищив голос лисий. — Мало що вони самі хочуть… їм що — вони і вдома не живуть. Шестипалий оно днює і ночує на тому боці. Соромно сказати — грабує там і п’є. їм добре, вони вишок триклятих не бояться, голови у них не болять. А суспільству як? Дичина на Північ тікає. Хто до нас її з Півночі гнатиме, якщо не розвідники? Не давати! І приструнчити їх треба гарненько, вкрай розбестилися. Вбивства там учиняють, солдатів викрадають і катують, мовби і не люди… Не пускати! Вкрай розбестяться…
— Не пускати, не пускати… — підтвердило зібрання. — Як ми без них? А ми їх годували-поїли, ми їх народили та виростили, відчувати мусять, а вони, знай собі, вигоди шукають, як би посваволити…
Лисий нарешті вгамувався, сів на місце і став жадібно ковтати вихололий чай. Зібрання також вгамувалося, стихло. Старі сиділи непорушно, намагаючись не дивитися на Максима.
Бошку, понуро киваючи, мовив:
— Треба ж, яке у нас безщасне життя! Нізвідки порятунку немає. І що ми кому зробили?
— Народжували нас даремно, от що, — сказав Горішник. — Без тями нас народжували, не вчасно… — Він простягнув порожню чашку. — І ми даремно народжуємо. На загубу. Так, так, на загубу…
— Рівновага… — проказав зненацька гучний хрипкий голос. — Я вам уже говорив це, Маку. Ви не захотіли мене зрозуміти…
Невідомо було, звідки лунає голос. Усі мовчали, скорботно похиливши голови. Лише птах на плечі Чаклуна куйовдився, відкриваючи і закриваючи жовтого дзьоба. Сам Чаклун сидів нерухомо. Його очі були заплющені, тонкі сухі губи стиснуті.
— Але тепер, сподіваюсь, ви зрозуміли, — вів далі нібито птах. — Ви хочете порушити цю рівновагу. Що ж, це можливо, ви спроможні це зробити. Проте питається — навіщо? Хто-небудь просить вас чинити так? Ви бачите, що ні. Тоді що ж вами рухає?..
Птах наїжачився і сховав голову під крило, а голос усе лунав, і тепер Гай утямив, що балакає сам Чаклун, не розтуляючи вуст, не зворухуючи жодним м’язом обличчя.
Це було дуже страшно, і не лише Гаю, а й усьому зібранню, навіть принцу-герцогу. Тільки Максим дивився на Чаклуна похмуро і з якимось навіть зухвалим викликом.
— Нетерпіння стривоженої совісті! — виголосив Чаклун. — Ваша совість розбещена постійною увагою, вона починає скиглити за найменшої незручності, і розум ваш поштиво схиляється перед нею, замість того щоб гримнути на неї і вказати її місце. Ваша совість обурена існуючим устроєм, і ваш розум слухняно й квапливо шукає шляхи змінити його. Проте устрій має свої закони. Ці закони виникають з устремлінь величезних людських мас, і змінюватися вони можуть також тільки зі зміною цих устремлінь… Отже, з одного боку — устремління величезних людських мас, з другого — ваша совість, втілення ваших устремлінь. Ваша совість штовхає вас на зміну устрою, тобто на порушення законів цього устрою, що визначаються устремліннями мас, тобто на зміну устремлінь мільйонних людських мас за образом і подобою ваших устремлінь. Це смішно й антиісторично. Ваш затуманений і оглушений совістю розум втратив здатність відрізняти реальне щастя мас од уявного, продиктованого вашою совістю. А розум слід утримувати в чистоті. Не хочете, не можете — що ж, тим гірше для вас. І не лише для вас. Ви скажете, що в тому світі, звідкіля ви прийшли, люди не можуть жити з нечистою совістю. Що ж, вкоротіть собі віку. Це також непоганий,вихід — і для вас, і для інших.
Чаклун замовк, і всі голови повернулися до Максима. Гай не вповні зрозумів, про що тут ішлося. Мабуть, це був відгомін якоїсь давньої суперечки. І ще очевидно було, що Чаклун вважає Максима розумною, але вередливою людиною, котра діє швидше з примхи, аніж з необхідності. Це було образливо. Максим був, звісно, диваком, однак себе він не беріг і завжди всім хотів добра — не з комизи якоїсь, а з найглибшого переконання. Ясна річ, сорок мільйонів людей, обдурених випромінюванням, ніяких перемін не хотіли, але ж вони були обдурені, це було несправедливо…
— Не можу з вами погодитися, — холодно сказав Максим. — Совість своїм болем накреслює завдання, розум — виконує. Совість формує ідеали, розум шукає до них дороги. Це і є функція розуму — шукати дороги. Без совісті розум працює тільки на себе, а отже, вхолосту. Що ж стосується суперечності моїх устремлінь устремлінням мас… Існує певний ідеал: людина мусить бути вільною духовно й фізично. У цьому світі маси ще не усвідомлюють цього ідеалу, і дорога до нього важка. Але колись треба «починати. І я маю намір почати зараз.
— Правильно, — несподівано легко погодився Чаклун, — Совість справді формує ідеали. Проте ідеали тому й називаються ідеалами, що перебувають у разючій невідповідності з дійсністю. Адже я лише це і хочу сказати, лише це а повторюю: не варто носитися зі своєю совістю, слід частіше підставляти її курному протягові нової дійсності і не боятися появи на ній плямочок і грубої шкаралущі. Втім, ви це і самі розумієте. Ви просто ще не навчилися називати речі своїми іменами. Та ви і цього навчитесь. От ваша совість накреслила завдання: повалити тиранію цих Богненосних Творців. Розум прикинув, що до чого, і дав пораду: оскільки зсередини тиранію знищити неможливо, вдаримо по ній ззовні, кинемо на неї варварів… Нехай лісовики будуть розчавлені, нехай річище Блакитної Змії загатиться трупами, нехай спалахне велика війна, яка, можливо, приведе до повалення тиранів, — усе для благородного ідеалу. Ну що ж, сказала совість, скривившись, доведеться мені трохи погрубіти заради великої справи…
— Масаракш… — просичав Максим, червоний і злий, яким Гай не бачив його ніколи. — Так, масаракш! Так! Усе саме так, як ви кажете! А що залишається робити? За Блакитною Змією людей обернено на ходячі деревинки.
— Правильно, правильно, — сказав Чаклун. — Інша річ, що сам по собі план невдалий: варвари розіб’ються об башти і відкотяться, а бідолашні наші розвідники загалом ні на що серйозне не здатні. Проте в рамках того ж плану ви б могли зв’язатися, наприклад, з Острівною Імперією… Мова не про це. Боюсь, ви взагалі спізнилися, Маку!.. Ви тільки не подумайте, що я вас відмовляю. Я добре бачу: ви сила, Максиме. І ваша поява тут сама по собі означає неминуче порушення рівноваги на поверхні нашого маленького світу. Дійте. Тільки нехай ваша совість не заважає вам ясно мислити, а ваш розум нехай не соромиться, коли потрібно, відстороняти совість… І ще раджу вам пам’ятати: не знаю, як у вашому світі, а в нашому жодна сила не залишається довго без господаря. Завжди відшукується хто-небудь, хто намагається приборкати її і підкорити собі — непомітно або під пристойним приводом… От і все, що я хотів сказати.
Чаклун із несподіваною спритністю підвівся — птах на його плечі присів і розчепірив крила, — ковзнув на коротеньких ніжках уздовж стіни і зник за дверима. Тої ж миті слідом посунуло усе зібрання. Виходили, постогнуючи, крекчучи, віддихуючись, нічого до пуття не втямивши із мовленого, проте, очевидно, задоволені тим, що все залишається без змін, що Чаклун не дозволив небезпечного заміру, пожалів, отже, Чаклун, не дав у кривду, і можна тепер доживати, як і досі, добре, що попереду ціла вічність — років десять, а може, й більше. Останнім почвалав Бошку з порожнім чайником, і в кімнаті залишилися тільки Гай, та Мак з принцом-герцогом, та ще в кутку міцно спав притомлений від розумових зусиль Пекар. У голові в Гая було сум’яття, та й у душі також. Збагнув він лише одне: «Безщасне моє життя; першу половину був лялькою, бовдуром у чиїхось руках, а другу половину, мабуть, доведеться доживати заблукою без батьківщини, без
