завдовжки декілька метрів, яке відділяло коридор від приміщення лабораторії. Величезна зала, повністю позбавлена природного світла, низенька, підперта чотирма квадратними колонами, була б схожа на вироблений горизонт підземного рудника, якби не смуги голубуватих трубок, які світились у стелі, й сріблясто-сіра оздоба гладеньких стін. Похмура одноманітність: шеренги однакових столів і пультів, чоловіки й жінки у жовтих халатах і шапочках зігнулись над столами у позах глибокої зосередженості. Вір Норін устиг помітити, що люди прийняли ці пози, ледве в проході з’явився заступник директора. Тормансіанин вдоволено хихикнув.
— Мудро продумано! Прогулюючись тут, ми, адміністратори, стежимо за кожним працюючим. Багато нероб, треба підганяти!
— Інших способів немає? — запитав Вір Норін.
— Це найкращий і найгуманніший.
— І так влаштовано в кожній лабораторії?
— У кожній, якщо інститут розміщений у новій будівлі. Старі обладнані набагато гірше, і нам, начальникам, буває нелегко. Вчені теревенять під час роботи про всілякі дурниці, не шанують години, які належать державі. Треба частіше їх перевіряти.
Очевидно, наука Ян-Ях, як і всі інші види діяльності, мала примусовий характер. Розбите на дрібні скалки знання цікавило людей не більше, ніж будь-яка інша робота, коли в ній не бачиш сенсу і мети. Мали значення тільки вчена ступінь і посада, яка дає привілеї. Уривки наукових даних, добутих у рядових інститутах, оброблялись і використовувались ученими вищого класу, які працювали у краще обладнаних і недоступних, ніби фортеці, інститутах, що їх охороняли «лілові». Усі більш-менш талановиті вчені були зібрані в столиці та двох-трьох великих містах на обох берегах Екваторіального океану. До такої установи вищого класу й прийшов Норін у пошуках справжніх інтелігентів, шукачів знань в ім’я щастя людства Ян-Ях, таких, як інженер Таель і його друзі.
Астронавігатор і заступник директора обійшли установу. Всі лабораторії були збудовані однотипно, відрізняючись лише апаратурою й кількістю працівників.
— Повернемося до секції обчислювальних машин, — запропонував Вір Норін, — мене зацікавив розраховувальний апарат, який тут розробляють. Якщо дозволите, я розпитаю біофізиків.
— Вони мало що зможуть вам розповісти. Зараз вони зайняті характеристикою потоків входу і виходу. Здавалося б, проста річ, але вловити кількісне співвідношення поки що не вдається.
— А вам відоме призначення приладу?
— Звичайно. Не маю даних про вашу компетенцію, але спробую пояснити, — поважно відказав заступник директора. — Сітчаста, або ретикулярна, структура головного мозку переводить у свідомість стійкі асоціації…
— Даруйте, це на Землі вже давно відоме. Мене цікавить тільки призначення апарата. У нас щось схоже слугує для вибору найбільш ефективного поєднання людей у робочих групах вузького призначення.
— Це надто складно! Нам потрібен прилад для розпізнання і наступного вилучення зворотних асоціацій, які неминуче повторюються у всіх без винятку людей. У багатьох вони настільки сильні, що викликають стійкий опір впровадженню мудрості й вихованню любові до Великого. — Заступник директора автоматично зігнувся в шанобливому поклоні.
— Все ясно, — крижаним тоном сказав Вір Норін, — дякую. Мені й справді нічого йти до лабораторії.
— Наші вчені хочуть зустрітися з вами, — квапливо сказав заступник директора, — але зараз вони перебувають на робочих місцях. Доведеться почекати, доки всі зберуться. Може, ви прийдете до нас у «майстерню»? Так називаються наші вечірні зібрання, де ми розважаємося, проводимо дискусії або влаштовуємо перегляди якихось видовищ.
— Що ж, — усміхнувся астронавігатор, — певне, це я буду і розвагою, і видовищем, і дискусією.
— Що ви, що ви! — знітився заступник директора. — Наші люди хочуть поговорити із земним колегою, розпитати вас і відповісти на ваші запитання.
— Гаразд, — погодився Вір Норін і не став затримувати його розпитуваннями, розуміючи, що адміністратору необхідно провести відповідну підготовку, — я прийду увечері.
Вір вирушив на головпоштамт. Там, як з гордістю розповідали мешканці столиці, діяли сучасні машини. Вони видавали листи, за шестизначними символами блискавично сортуючи кореспонденцію для тих, хто не бажав скористатися відеомережею, побоюючись розголошення їхніх особистих таємниць. Люди не знали, що при найменшій підозрі листи перекидались до сусідньої машини, яка просвічувала й знімала зміст на плівку. При виклику коду одержувач автоматично фотографувався на ту саму плівку…
Інші машини давали різноманітні довідки, аж до виявлення здібностей, і поради у виборі потрібного в столиці виду роботи.
Старовинна, добротна будівля поштамту складалася з гігантської зали, оточеної пультами автоматичних машин. Ледь світились ієрогліфи над кожним пультом, докладно пояснюючи, пораду чи довідку. Очевидно, в тормансіанських школах не навчали поводженню з машинами громадського користування. Залою походжали вдягнені у брунатну форму інструктори, готові прийти на допомогу відвідувачам поштамту. Вони розгулювали з бундючно-непристунним виглядом, наслідуючи двох «лілових», які розмістились у різних кінцях зали. Вір Норін не помітив, щоб відвідувачі зверталися до цих пихатих і недобрих порадників. Чеді правду казала, що вони викликають у неї відразу, — від них віє злобою і душевною порожнечею.
Це «нелюди» з давніх російських казок, зовні в людській подобі, але з душею, повністю зруйнованою спеціальною підготовкою. Вони зроблять усе, що накажуть, не думаючи і не відчуваючи нічого.
Вір Норін підійшов до машини для визначення здібностей, намагаючись перейнятися почуттями тормансіанина, який прибув до столиці здалеку (що далі від центру, то гірше вирішувалася справа з освітою і рівнем побуту), щоб знайти тут оновлення своєму життю. Він проробив зазначені в таблиці маніпуляції. У віконці нагорі спалахнуло жовтогаряче світло, незворушний голос ревнув на всю залу: «Розумові здібності низькі, психічний розвиток нижче середньостоличного, тупий і дурний, але м’язова реакція чудова. Раджу шукати роботу водія місцевого транспорту».
Вір Норін здивовано подивився на автомат: індикатори високого пульта згасли, зникло й світло у горішньому віконці. Позаду засміялись, астронавігатор озирнувся. Кілька чоловік підходили до автомата. Побачивши розгубленість Вір Норіна, вони зрозуміли її по-своєму.
— Чого став, як сновида? Робота водія тебе не влаштовує, чи що, он який здоровий бугай! Проходь, не затримуй! — закричали вони, легенько підштовхуючи астронавігатора.
Вір Норін хотів був сказати їм, що така характеристика не відповідає його уявленню про себе, проте зрозумів, що пояснювати щось немає сенсу, і відійшов у майже безлюдну частину зали, де продавались книжки й газети.
Зрештою, він швидко зрозумів позірну безглуздість висновків автомата. Машина запрограмована відповідно до норм Торманса, вона не здатна зрозуміти показники, які вийшли за межі вищого рівня, і неминуче вважала б їх за межами нижчого рівня. Те саме сталося б і з тормансіанином видатних здібностей — закономірність капіталістичного суспільства, яка веде до Стріли Арімана. У тутешній літературі пишуть набагато більше про погане, ніж про добре. Слово про зле і темне несе більше інформації, ніж про добре й світле, тому що повсякденний досвід кількісно вбирає більше поганого. З тієї ж причини легше вірять поганому і злому: зло переконливіше, зриміше, більше діє на уяву. Фільми, книжки й вірші Торманса набагато більше говорять про жорстокість, убивства, наругу, ніж про добро й красу, які до того ж важче змальовувати, бо ж ті слова, що стосуються любові й прекрасного, вельми бідні.
Зіткнення і насильство стали основою, змістом будь-якого витвору тутешнього мистецтва. Без цього мешканці Торманса не проявляють цікавості до книжки, фільму чи картини. Щоправда, є одна неодмінна умова. Усе жахливе, кров і страждання, повинні або стосуватися минулого, або зображати зіткнення з ворогами, які вдерлися з космосу. Нинішнє належало зображати спокійним і невимовно щасливим царством під мудрою владою володарів. Тільки так, і не інакше! Для тормансіанина мистецтво, яке має відношення до сьогодення, позбавлене будь-якого інтересу. «Глуха нудьга від цього мистецтва розповзається по всій планеті», — якось влучно сказала Чеді.
Причиною всіх цих явищ було одне: поганого у цьому світі завжди більше, ніж доброго. Кількість
