Буфетник був молодий хлопець нового типу, з солдатським сухорлявим обличчям і розумним поглядом. Він глянув на мене, лизнув пальця, перегортаючи сторінку, а другою рукою вирвав із зеленої книжки чайного талона і загримів у бляшаному ящику з цукерками, одночасно видавши мені талона і цукерку.
– Сідайте, подадуть, – сказав він, знову занурюючись у читання.
Тим часом жінка, зітхнувши та прибравши за вухо волосся, пішла на кухню за окропом.
– Що ви читаєте? – запитав я буфетника, бо побачив на сторінці слова: «принцесу мою світлооку...»
– Хе-хе! – відповів той. – Так собі, театральна п’єса. «Принцеса Мрія». Твір Ростанова. Хочте подивитися?
– Ні, не хочу. Я читав. Вам подобається?
– Та так, – сказав він нерішуче, нібито соромлячись свого враження, – фантазія... Про любов. Сідайте, – додав він, – зараз подадуть.
Але я не відходив од стійки, забалакавши вже про інше.
– Чи бувають у вас цигани? – запитав я.
– Цигани? – перепитав буфетник. Його, мабуть, здивував різкий перехід до буденного від незвичайної для нього книги. – Бувають. – Він механічно кинув погляд на мою руку, і я вгадав наступні його слова: – Це поворожити, чи що? Чи навіщо?
– Хочу робити малюнок для журналу.
– Розумію, ілюстрацію. То ви, громадянине, – художник? Дуже приємно! – Але я все ж таки заважав йому, і він, посміхнувшись, настільки міг приязно, додав: – Ходять їх туто два кагали, одні чомусь ще не були сьогодні, мабуть, незабаром прийдуть... Вам подано! – і він показав пальцем на стіл за грубкою, де жінка розставляла посуд.
Один золотий був затиснутий у мене в руці, і я звільнив його приховану силу.
– Громадянине, – сказав я таємниче, наскільки вимагали обставини, – я хочу трохи підживитися, поїсти та випити. Візьміть оцього кружочка, з якого навіть ґудзика не зробиш, бо в ньому нема отворів, і відшкодуйте мені цей незначний збиток пляшкою справжнього спирту. До нього щось м’ясне або ж рибне. Удосталь хліба, солоних огірків, шинки або холодного м’яса з оцтом і гірчицею.
Буфетник облишив книгу, підвівся, потягнувся та розібрав мене по кісточках гострим, наче пилка, поглядом.
– Гм... – сказав він. – Чого схотіли!.. То що, якась монета?
– Це монета іспанська, золотий піастр, – пояснив я. – Її привіз мій дід (тут я збрехав рівно наполовину, бо дід мій, по матері, жив і помер у Толедо), але ж ви знаєте, зараз не ті часи, щоб дорожитися такими дрібничками.
– Оце правильно, – погодився буфетник. – Чекайте, я сходжу в одне місце.
Він пішов і повернувся через дві-три хвилини з прояснілим обличчям.
– Прошу сюди, – оголосив буфетник, заводячи мене за перебірку, що відокремлювала буфет від першого приміщення, – сідайте туто, зараз усе буде.
Поки я розглядав кімнатку, до якої він мене привів – вузьку, з жовто-рожевими шпалерами, табуретами та столом зі скатертиною в масних плямах, – буфетник з’явився, прикривши ногою двері, з підносом із лакованого заліза, прикрашеним посередині букетом фантастичних квітів. На підносі стояв великий трактирний чайник, синій із золотим візерунком, і така сама чашка з блюдцем. Окремо з’явилася тарілка з хлібом, огірками, сіллю та великим шматком м’яса, гарнірованим картоплею. Як я й здогадався, у чайнику був спирт. Я налив і випив.
– Здачі не буде, – сказав буфетник, – і, будьте ласкаві, щоб тихо-мирно.
– Тихо-мирно, – підтвердив я, наливаючи другу порцію.
У цю мить, заскреготавши, грюкнули вхідні двері, і низький, гортанний голос незвично пролунав серед підвальної тиші російської чайної. Стукнули каблуки, обтрушуючи сніг; кілька людей забалакали водночас, голосно, швидко й незрозуміло.
– Вже й заявилися, фараонове плем’я, – сказав буфетник, – хочте, подивіться, які вони, може й не годяться!
Я вийшов. Посередь зали, оглядаючись, куди присісти або з чого почати, стояла та сама компанія циганів з п’яти чоловік, яких я бачив зранку. Завваживши, як я пильно придивляюся до них, молода циганка швидко пішла до мене, дивлячись безсоромно, прям наче як кішка, що зачула рибу.
– Дай поворожу, – сказала вона низьким, грудним голосом, – щастя тобі буде, що хоч, скажу, думки взнаєш, добре житимеш!
Наскільки раніше я миттю припиняв отой банальний речитатив, виставивши лівою рукою так звану «джеттатуру» – умовний знак, що зображує роги равлика двома пальцями, вказівним і мізинцем, – настільки ж тепер, поспішно й охоче, відповів:
– Ворожити? Ти хочеш поворожити? – сказав я. – Але ж скільки тобі заплатити за це?
У той час як цигани-чоловіки, блискаючи чорнющими очами, сіли кругом столу, очікуючи, поки їм принесуть чаю, до нас підійшов буфетник і баба-циганка.
– Заплатити, – сказала баба, – а заплатити, громадянине, скільки твоє серце схоче. Мало даси – то й нехай, багато даси – спасибі скажу!
– Ну то поворожи, – сказав я, – втім, я наперед сам тобі поворожу. Ходи сюди!
Я взяв молоду циганку за – о боже! – маленьку, але таку брудну руку, що з її можна було зняти копію, приклавши до чистого паперу, і потяг у свою конуру. Вона йшла охоче, сміючись і щось кажучи бабі циганською, мабуть, зачувши поживу. Зайшовши, вони зирнули кругом, і я усадив їх.
– Дай хоч окрайчика, – одразу ж забалакала моя смаглява піфія та, не чекаючи відповіді, вправно схопила шматок хліба, водночас одламавши половину огірка; потім заходилася їсти з характерною й природньою безсоромністю дикої степової натури. Вона жувала, а баба раз-поза-раз повторювала:
– Позолоти ручку, щастя тобі буде! – і, витягши колоду аж чорних од лепу карт, обслинила великого пальця.
Буфетник заглянув у двері, але, побачивши карти, махнув рукою та щезнув.
– Циганки! – сказав я. – Ворожити будете після мене. Я перший ворожу.
Я взяв руку молодої циганки та став удавано вдивлятися в лінії смаглявої долоні.
– От що скажу тобі: ти побачила мене, але не знаєш, що мусиш робити найближчим часом.
– Ну то скажи, будеш циган! – зареготала вона. Я продовжував:
– Ти скажеш мені... – і тихо додав, – як знайти людину на ім’я Бам-Ґран.
Я й не сподівався, що це ім’я матиме таку силу. Циганки враз перемінилися на обличчі. Баба, стягнувши хустку, прикрила лице, по якому судомою перебіг жах, і зігнулася, наче гідна була крізь землю провалитися. Молода циганка силоміць випростала з моєї руки свою та приклала її до щоки, дивлячись прямо й дикувато. Обличчя її побіліло. Вона скрикнула, підхопившись, пхнула стільця, потім, щось коротко шепнувши бабі, похапцем повела її, оглядаючись, наче я міг погнатися. Бачучи, що я всміхаюся, вона отямилася і, вже на порозі, кивнувши мені, важко й уривчасто дихаючи, сказала не своїм голосом:
– Мовчи! Все скажу, туто чекай; тебе не знаємо, балакати будемо!
Не знаю, чи злякався я, коли таким навальним і разючим чином підтвердилася сила дивного імені, але думки мої «заледеніли», наче серед ночі над вухом, чутливим до мовчанки, пролунала сурма. Нервово щулячись, випив я ще чашку спеції, добряче закусивши м’ясом, але наче байдуже, не почуваючи голоду крізь туман почуттів, що беззвучно кипіли в мені. Стривожений невідомістю, я повернув голову до перебірки, прислухаючись до загадкового тембру циганської розмови. Вони радилися довго, сперечаючись, то репетуючи, то притишуючи голос до ледь чутного шепоту. Це тривало чимало часу, і я вже встиг трошки заспокоїтися, як увійшли троє, обидві циганки та дід-циган, що зирнув на мене ще з порогу двозначним, різким поглядом. Уже ніхто не сідав. Говорили всі стоячи, з хвилюванням, аж їх кинуло у піт; його краплі блищали на чолі діда та скронях циганок і, зітхнувши, витерли вони його кінцем торочкуватої хустки. Лише старий, не звертаючи на них уваги, дивився мені просто в очі, мовчки, немовби хотів узнати враз, поспіхом, що скаже моє обличчя.
– Нащо таке слово маєш? – мовив він. – Що знаєш? Кажи, брате, не бійся, ми люди свої. Як розповіси, самі скажемо; як не розповіси, віри не ймемо!
Припускаючи, що це з якоїсь причини входить до плану порозуміння зі мною, я, наскільки міг просто й
