машинально взяв зі круглого лакованого столу кілька пелюсток, відчувши їхню шовковисту вологість. Тут мною опанувала знемога. Я присів на плюшевого стільця, дивлячись у той бік, звідки прийшов. Там була звичайна глуха стіна, обита шпалерами в лілову смужку, і на ній, у чорній вузькій рамі, висіла невеличка картина, що мала, несвідомо для мене, відношення до моїх почуттів, бо, подолавши слабкість, природню для будь-кого в моєму стані, я квапливо підвівся й роздивився, що ж було зображено на картині. Я побачив чудово виконане зображення: вигляд убогої, погано обставленої кімнати, зануреної в ледь прорізані світлом палаючої печі сутінки; це була залізна грубка в тій кімнаті, з якої я перейшов сюди.
Я належу до числа людей, яких загадкове не вражає, не викликає дикого пожвавлення та розстроєних жестів, перемішаних з лементом. Уже було предосить загадкового в цей зимовий день з наставленим до самого горла льодистим ножем морозу, але ніщо не було настільки красномовно загадковим, як оце явлення схованої без сліду кімнати, відбитої зображенням. Я закінчив тим, що зав’язав у пам’яті вузлика: спокійно я підійшов до вікна та твердою рукою прочинив раму, щоб глянути на місто. Яким був мій спокій, якщо тепер, лише згадуючи про нього, я неймовірно хвилююся, уявити неважко. Але тоді це був спокій – стан, у якому я міг рухатися та дивитися.
Як можна зрозуміти вже з колишніх моїх описів, приміщення, залите різким золотим світлом, було широкою галереєю з великими вікнами по одній стороні, оберненій до будівель. Я дихав веселим повітрям півдня. Було тепло, як опівдні в червні. Мовчання припинилося. Я чув звуки, міський шум. За уступами дахів, розкиданих нижче цього будинку, до суднових щогл і моря, блискаючого карбованою синявою хвиль, стукали колеса, співали півні, безладно озивалися перехожі.
Нижче галереї, виступаючи з-під неї, простяглася тераса, оточена садом, верхівки якого зеленіли врівень із вікнами. Я був у справді живому, але незнайомому місці та у таку пору року або під такою широтою, де в січні спекотно.
Зграя голубів перелетіла з даху на дах. Пальнула гармата, і неспішний удар дзвону возвістив дванадцяту.
Тоді я все збагнув. Моє збагнення не було ані обрахунком, ані доказом, і мозок не брав участі у ньому. Воно явилося подібно до гарячого потиску руки та вразило мене не менш, ніж колишнє здивування. Це збагнення осягало настільки складну сутність, що могло бути ясним лише одну мить, немовби почуття гармонії, що передуває нападу епілепсії. У той час я міг би розповісти про свій стан лише щось туманне й недорікувате. Але саме по собі, всередині, збагнення виникло без недоладностей, у різких та яскравих лініях, подобою небаченого візерунку.
Потім воно стало помалу сходити нанівець, киваючи й посміхаючись, наче жінка, що посилає зі сходів, приховуючих її, прощальне вітання.
Я знову перебував у межах звичайних почуттів. Вони повернулися з вогненної сфери обпалені, але чітко й точно зібрані. Мій стан мало відрізнявся тепер від звичайного стану стриманості під час будь-якої разючої пригоди.
Я пройшов у двері та перетнув сутінки приміщення, якого не встиг розглянути. Сходи, криті килимом, вели наниз. Я спустився в більшу кімнату з низькою стелею, дуже світлу, заставлену гарними меблями, з диванами та квітами. Її стіни були оббиті строкатим шовком. На півдорозі я був зупинений поглядом Бам- Ґрана, який сидів на дивані з тростю і капелюхом у руці; він дражнив шматком печива фокстер’єра, що підскакував із кумедним гавкотом, у захваті як від невдач, так і від очікування.
Бам-Ґран був у костюмі кольору морської води. Його погляд нагадував кінчик бича, що миготить у повітрі.
– Я знав, що побачу вас, – сказав він, – і, хоча мав іти прогулятися, надаю себе у ваше повне розпорядження. Якщо хочете, я назву місто. Це – Зурбаган, Зурбаган у травні, у цвітінні апельсинових дерев, добрий Зурбаган жартівників, подібних мені!
Говорячи так, він розстався з печивом і, підвівшись, потис мою руку.
– Ви сміливець, доне Каур, – виголосив він, – і мені це подобається, як і все визначне. Що відчуваєте ви, здолавши тисячі миль?
– Спрагу, – мовив я. – Повітряний тиск змінився, а хвилювання було велике!
– Розумію.
Він стис мордочку фокса своїми тонкими пальцями та, заглядаючи з посмішкою в його захоплені очі, наказав:
– Біжи, скажи Ремму, що в нас гість. Хай принесе вина та льоду.
Собака, дзявкнувши, вибігла з кімнати.
– Ні, ні, – сказав Бам-Ґран, помітивши мій мимовільний порух, – це всього лише відмінне дресирування. Слово «Ремм» значить – бігти до Ремма, а Ремм вже знає сам, що має робити, побачивши Плі-Плі. Але бережіть свій час, сеньйоре Каур, – ви можете пробути тут лише тридцять хвилин. Я не хотів би, щоб ви жалкували про це. У всякому разі, ми встигнемо випити по келиху вина. Ремме, твоя жвавість розчулює!
Увійшов слуга. Він був у білій піжамі, з поголеною головою. Поставивши на стіл підноса із глечиком з кольорового скла, в якому було вино, графин із гранатовим соком і лід у срібній вазі, обкладеній соломинками, він відступив і подивився на Бам-Ґрана поглядом обожнювання.
– Лід весь вийшов, сеньйоре!
– Візьми в Норвезькому фьорді або в Сибірської ріки!
– Я взяв Ремма у Тристан д’Акунья, – сказав Бам-Ґран, коли той пішов, – я взяв його зі страшної таємниці дзеркального скла, куди він задивився в особливу для себе хвилину. Вип’ємо!
Він занурив соломинку в суміш льоду з вином і задумливо посмоктав її, але я, змучений спрагою, просто перекинув келиха в рот.
– Отже, – сказав він, – «Фанданґо»! Це прекрасна музика, і ми зараз почуємо її у виконанні барселонського оркестру Ван-Герда.
Я глянув зі здивуванням, бо дійсно думав у цей момент про гітари, що заграли чудовий танець, коли Бам-Ґран зникав з очей. І я подумки наспівував його.
– Барселона не Зурбаган, – сказав я, – а тому не знаю, яким радіо ви передасте цей оркестр!
– О, простота! – зауважив Бам-Ґран, підводячись з дещо зарозумілим виглядом. – Ван-Герде, заграйте нам «Фанданґо» у перекладенні Вальтера.
Густий бас чемно й коротко відповів із порожнечі:
– Чудово! Зараз.
Я почув кашель, шум, шерехтіння нот, стукіт інструментів. Бам-Ґран, закусивши губу, прислухався. Пищання скрипкової струни обірвалося при сухому стукоті диригентської палички, і я подивився кругом, намагаючись угадати жарт, але, згадавши все, відкинувся у кріслі та став чекати.
Тоді, наче оркестр дійсно був тут, линуло нарешті повною мірою неповторне «Фанданґо», про яке я міг сказати тільки, що чув його при надзвичайному хвилюванні почуттів, і проте воно ще більш піднесло їх на височінь, з якої ледве помітно землю. Надзвичайна чистота й пластичність цієї музики в поєднанні з довершеною оркестровкою змусила оніміти ноги. Я сам звучав, наче скло, що задзвеніло від грому. Через силу розумів я, що каже поряд зі мною Бам-Ґран, і безтямно подивився на нього, кружляючи у стрімких колоподібних напливах блискучого ритму. «Все тече, – сказав той, хто вів мене в цей час, подібно до твердої руки, що врізає алмазом у скло примхливу й чудесну лінію, – несе, розкидає й розриває, – каже він, – жене вітер і вселяє любов. Б’є по найміцніших зв’язках. Тримає на гарячій руці серце й цілує його. Не кличе, але скликає навколо тебе вихори золотих дисків, обертаючи їх серед безумних квітів. Нехай славиться сліпуче «Фанданґо»!» Оркестр уповільнив і відпустив глуху паузу останнього переходу. Вона перевернулася у вибуху останньої радості, що потрясає нерви. Музика взяла чарівний верх, перенеслася там з височини у височину, а тоді зворушливо, гордо знизилася, стримуючи експресію. Настала тиша поїзда, що зупинився на станції; тиша, що різко обриває мелодію, наспівувану під стукіт біжучих коліс.
Я опам'ятався, мов непридатний годинниковий механізм, якому качнули маятника.
– От бачте, – сказав Бам-Ґран, – Ван-Гердів оркестр і справді найкращий у світі, і він вже для нас постарався! Тепер ходімо, бо час іде, і якщо ви пробудете тут іще десять хвилин, то, можливо, пошкодуєте про гостинність Бам-Ґрана!
Він підвівся, я теж підвівся: із задурманеною головою, усе ще сповнений швидкого, мов політ, ритму фантастичного оркестру. Ми прослідкували у двері з синім склом і опинилися на площадці кам’яних сходів
