досить забрудненого вигляду.
– Тепер мені не слід лишатися тут, – сказав Бам-Ґран, відступаючи в тінь, де став малюнком облупленої штукатурки на стіні, малюнком, який, щоправда, мав віддалену схожість з його довготелесою постаттю. – Прощавайте!
Голос пролунав чи то знадвору, чи то з дверей, що грюкнули нанизу, і я був знову сам...
Сходи спускалися наниз вузьким семиповерховим прогоном.
Крізь відчинене вікно площадки сяяло літнє блакитне повітря. Внизу простягся дуже знайомий двір – двір будинку, в якому я мешкав.
Я обдивився троє дверей, що виходили на площадку. На одних, під № 7, була мідна табличка з прізвищем моєї квартирної хазяйки: «Марія Степанівна Кузнєцова».
Під цією табличкою висіла моя візитна картка, яку я прикріпив кнопками. Картка була на своєму місці, але сама вона змінилася.
Я прочитав: «Олександр Каур» та «і», наведене чорнилом «і». Воно було між верхнім і нижнім рядком. Нижній рядок, поєднаний змістом своїм із верхнім рядком оцим сполучником, був теж наведений чорнилом. Він гласив: «і Єлизавета Антонівна Каур». Так! Я був біля дверей, за якими у дальній невеликій кімнаті чекала на мене дружина Ліза. Я згадав про це, немовби отримавши сильний удар по лобі. Але я не опам’ятався, бо послідовність тільки що облишивших володіти мною подій виразно текла у зворотньому напрямку. Я впав у цей момент, як наче стрибнув би в темряві на живу істоту, що закричала. Я ожив зниклим без сліду життям, із жахом знемагаючого розуму. Сили полишили мене; тим часом два роки, вигулькнувши з порожнечі, рвонулися у свідомість, наче вода в тріснувшу греблю. Я загрюкав у двері кулаками та продовжував грюкати, аж поки швидкі кроки Лізи та звук ключа не підтвердили законність мого шаленства перед лицем власного життя.
Я увірвався всередину та обійняв дружину.
– Це ти? – сказав я. – Це ти, це ти?
Я стискав її у обіймах, повторюючи:
– Ти, ти, ти?..
– Що з тобою? – мовила вона, випручуючись, із враженим, блідим обличчям, – Ти сам не свій! Чому так швидко повернувся?
– Швидко?!
– Ходімо. – Вона сказала це з рішучістю раптового й надзвичайного хвилювання, викликаного переляком.
У дверях з’явилися обличчя цікавих мешканців. Буденність повертала втрачену владу; я пройшов до кімнати та сів на ліжко. Я сидів, не рухаючись. Ліза взяла з моєї голови кашкета і покрутила його в руках.
– Слухай, що сталося? – сказала вона глухо, переляк її розростався. – Волосся на голові присохло. Тобі боляче? Об що ти вдарився?
– Лізо, скажи мені, – заговорив я, взявши її за руку, – і не лякайся питань: коли я вийшов з дому?
Вона сполотніла, але негайно підкорилася таємничій внутрішній передачі мого стану. Її голос був неприродньо дзвінкий; не відриваючись, дивилася вона мені в очі. Слова її були покірні й швидкі.
– Ну може, півгодини тому.
– Я сказав що-небудь, ідучи?
– Я не пам’ятаю. Ти трохи грюкнув дверима, і я чула, як ти, ідучи, насвистуєш «Фанданґо».
Пам’ять зробила оберт, і я згадав, що пішов на пошту одіслати рекомендованого листа.
– Який зараз рік?
– Двадцять третій, – сказала вона, заплакавши, але не втираючи сліз та, ймовірно, не помічаючи, що плаче. Незвичайною була напруженість її погляду.
– Місяць?
– Травень.
– Число?
– 23-е травня 1923 року. Я сходжу до аптеки.
Вона підвелася та поспіхом наділа капелюшка. Потім взяла зі стола дрібні гроші. Я не заважав. По- особливому глянувши на мене, дружина вийшла, і я почув її швидкі кроки до вихідних дверей.
Поки її не було, я відновив минуле, не дивуючись йому, бо це було моє минуле, і я чудово бачив всі його дрібні частки, що складали цю хвилину. Однак переді мною постало завдання додати до минулого деяку паралель. Фізична суть паралелі являла собою жовту шкіряну торбинку, що важила в моїй руці ті самі два фунти, як і деякий час тому. Потім я оглянув кімнату з повним зв’язком між окремими моментами двох минулих років, та історією кожної речі, що вплітає свою петлю в мереживо буття. І я стомився, бо знову пережив прожите, наче його ще не було.
– Сашку! – Ліза стояла переді мною, простягаючи пляшечку. – Ось краплі, прийми двадцять п’ять крапель. Прийми...
Але треба було, нарешті, дати хід і вихід усьому. Я посадив її поруч із собою, сказавши:
– Слухай і думай. Я вийшов сьогодні вранці не з цієї кімнати. Я вийшов з отої кімнати, де жив до зустрічі з тобою в січні 1921 року.
Сказавши так, я взяв жовту торбинку і висипав дружині на коліна сяючі піастри.
Зобразити нашу розмову та наше хвилювання після такого доказу істини може лишень повторення цієї розмови за тих самих умов. Ми сідали, підводилися, знову сідали й перебивали один одного, доки я не розповів, що сталося зі мною від початку до кінця. Дружина кілька разів скрикувала:
– Ти мариш! Ти лякаєш мене! І ти хочеш, щоб я повірила?
Тоді я показував на золоті монети.
– Так, правда, – казала вона, збентежена безвихідним станом розуму настільки, що могла лишень мовити: – Ох! Якщо я нічого не зрозумію, я помру!
Нарешті вона стала запитувати та перепитувати, в глибокій знесиленості, майже механічно, то сміючись, то падаючи головою на руки та обливаючись слізьми. Я був спокійніший.
Мій спокій поступово передався їй. Вже стало темніти, коли вона підняла голову, з засмученим і поважним обличчям, осяяним посмішкою.
– Авжеж, я просто дурепа! – сказала вона, уривчасто зітхаючи та поправляючи волосся, – ознака того, що щиросерда буря вщухла. – Дуже навіть зрозуміло! Все перевернулося, а у перевенутому виявилося на своєму місці!
Я тільки подивувався жіночій здібності визначати стан речей двома словами та мусив погодитися, що точність її визначення не залишає бажати нічого кращого.
Після цього вона знову заплакала, і я запитав – чому?
– Але ж тебе не було два роки! – промовила вона з жахом, сердито вертячи ґудзика мого жилета.
– Ти сама знаєш, що мене не було вдома тридцять хвилин.
– Та все ж таки...
Із цим я погодився, і, поговоривши ще трохи, Ліза, наче вбита, заснула найміцнішим сном. Я вийшов швидко й тихо, – пориваючись по слідах життя чи видіння? На це, обмацуючи в жилетній кишені золоті кружки, я не міг і не можу дати позитивної відповіді.
Я дістався до «Мадриду» майже бігцем. По напівпорожньому залі походжав Терпугов; побачивши мене, він кинувся до мене, потискуючи мені руку з жвавістю хазяйської та сердечної зустрічі.
– Ось і ви, – сказав він. – Присядьте, зараз подадуть. Ваню! Їхнього ляща! Мабуть, запитай у Нефедіна, чи вже готовий?
Ми присіли, стали балакати про різні речі, і я зробив вигляд, що нема чого пояснювати. Все було просто, наче звичайного собі дня. Офіціант приніс страву, відкоркував пляшку мадери. На тарілці шкварчав підсмажений лящ, і я переконався, що це та сама рибина, яку я дав Терпугову, бо запам’ятав зламану впоперек жабру.
– Отже, – сказав я, не стерпівши, – ви, Терпугов, дотримуєтеся свого слова, якого дали мені два роки тому!
