може, це враження можна було пояснити дивним, не баченим ніколи забарвленням листя й трави. Але люди відчували себе мов у якійсь незнаній країні, де все загадкове, нове й складне. А ще таємнича стріла... і пісня... і гуркіт бубнів.
Раптом Іван Семенович підняв руку, наче застерігав: «Увага!»
Вони підходили до узлісся. Ось уже між велетенськими деревами проглянуло хмарне, сіре небо, ось уже узлісся зовсім близько... Іван Семенович хутко пригнувся і сховався за найближче дерево, зробивши товаришам знак, щоб вони наслідували його приклад. Діана, схоплена міцною рукою геолога за нашийник, лягла поруч з ним. Її тіло тремтіло від напруження. Мандрівники виглядали з-за стовбурів, украй вражені. Артем відчував, що в нього перехопило подих, він стискав руку Ліді, боячись поворухнутись. І справді, мабуть, усе це йому сниться? Напевне сниться! Бо в дійсності, в реальному житті, не може, не може бути нічого подібного, такі речі трапляються тільки у сні...
За узліссям починалося широке поле — такого ж самого дивного жовто-рожевого кольору. Поле з одного боку було вкрите своєрідними кибитками з повсті, що стояли на великих возах. Кибитки стояли рівними довгими рядами одна біля одної. Коло них виднілись інші великі вози на високих колесах; у деяких з тих возів було по шестеро коліс.
Далеко за кибитками рухався великий табун коней. А ще далі, замикаючи цей дивовижний краєвид, височіли круті гори, майже вертикальні урвища яких, подібні до знайомої вже мандрівникам кам’яної стіни, підносилися вгору без жодного уступу і зникали серед низьких сірих і важких хмар. Це нагадувало міжгір’я — тільки воно було дуже широке. І гори оточували його з усіх боків.
Втім, ніхто з мандрівників не спиняв на цьому погляду, бо їх увагу привернули зовсім інші, значно ближчі і, безумовно, важливіші для них речі.
Кількасот людей стояло недалеко від узлісся навколо невеликої дивної споруди, кількасот чоловіків і жінок в небаченому одязі. Відразу впадала в око незвичайність їхнього вигляду.
Високі повстяні шапки на чоловіках, гостроверхі, як башлики або шоломи. Короткі каптани — подібні до російських армяків, з вирізами на грудях, підперезані поясами, трохи довші спереду, ніж ззаду. Вузенькі шкіряні або, навпаки, довгі й широкі штани, заправлені в невисокі чоботи, обмотані ремінцями. І ще дивна зброя — так, саме зброя, а не щось інше! — була в руках у тих чоловіків. Довгі списи, якими вони шалено вимахували в повітрі: у всіх були луки і сагайдаки для стріл. В інших можна було помітити за поясом сокири. Люди юрмилися, щось вигукували, інші співали — і всі вони збуджено, наче загрожуючи комусь, вимахували зброєю.
Недалеко від чоловіків окремо зібралися жінки, зодягнені у довгі льняні сукні, на яких широкими складками спадали такі ж довгі накидки. На головах у них були високі убори, що також нагадували башлики з піднятою вгору передньою частиною, а в деяких голова була вкрита другою накидкою, схожою на шаль. У всіх — і в чоловіків, і в жінок — матеріалом для одягу, очевидно, служили рослинні тканини, скоріше за все льон; але було багато й шерсті, і шкіри. Жінки співали тієї ж пісні, але значно стриманіше за чоловіків. Всі — і чоловіки, й жінки — дивилися кудись убік, звідки в куряві наближалася велика процесія. Через куряву не можна було роздивитися як слід ту процесію, але вже видно було, що сюди наближається великий загін вершників, за яким слідом ідуть піші, — нерівною, стомленою ходою.
Артем відчув, як Ліда схопила його за руку. Він подивився на неї. Ліда хотіла в нього щось запитати, але в цю мить почувся схвильований голос Дмитра Борисовича:
— Скіфи! Товариші, це справжні скіфи! Перед нами стійбище стародавніх скіфів-кочівників!
— Тихше! — спинив його Іван Семенович. На хвилину Артем забув про дивне видовище. Він повернув голову до Дмитра Борисовича, силкуючись зрозуміти почуті слова. Скіфи?.. Стійбище стародавніх скіфів?.. Та що, Дмитро Борисович глузує а них? Які скіфи можуть бути під землею, та ще за наших часів?..
Втім, одного лише погляду на археолога було досить, щоб повірити йому: Дмитро Борисович говорив цілком серйозно, він весь був поглинений видовищем! Він важко дихав, його пальці нервово обламували кору з дерев, він дивився й дивився, не зводячи очей, на людей, що співали, і на процесію, яка наближалася до них. Нетерплячими рухами він поправляв окуляри, що безнастанно сповзали йому на ніс.
Артем обернувся до Ліди.
— Ти чула? — тихо спитав він. Ліда мовчки кивнула головою.
— Скіфи?.. Ти розумієш щось?
Ліда знизала плечима: ясно, вона нічого не розуміє, як і сам Артем.
Процесія тим часом наближалася. Це її зустрічали урочистою піснею люди, які стояли біля лісу. Це на її честь вони разом випустили вгору, в похмуре сіре небо, дощ стріл з своїх луків, щось несамовито вигукуючи при цьому. Стріли неслися в повітрі в бік лісу: мабуть, саме таким чином до мандрівників потрапила й ота стріла.
З юрби наперед, назустріч процесії, вийшло кілька чоловіків. Очевидно, це були знатні люди. Їхній одяг був оздоблений численними золотими бляшками, у них не було ніякої зброї, крім коротких мечів і сокир. Один з них, старий сивий чоловік в одязі, що нагадував жіночий, з довгою бородою, підняв урочисто руки вгору й щось хрипло вигукнув. Одразу такі самі вигуки залунали по всьому полі. Тоді сивий чоловік у жіночому одязі повернувся назад і знову підняв руку в напрямі невеличкої, зробленої з хмизу споруди.
— Мабуть, жертовник! — прошепотів збуджено Артем.
— Так, скіфський жертовник з хмизу! — відповів йому не менш схвильований Дмитро Борисович.
Процесія була уже зовсім близько. Ось уже ясно стало видно перших вершників. Вони їхали по кілька в ряд. Всі були добре озброєні й мали, крім того, чотирикутні щити, оббиті шкірою й оздоблені фігурками звірів з бронзи. У знатніших — це легко було зрозуміти з одягу — були круглі щити з виїмкою зверху для обличчя.
Проте Артем не дивився на них. Його увагу привернув вершник, який їхав попереду всіх на багато вбраному коні.
Цей огрядний чоловік з довгою сивою бородою сидів на коні дуже поважно, однією рукою тримаючи поводи, а другу поклавши на золотий держак короткого меча. На вершнику був круглий, також золотий шолом з вирізом: блискучі золоті оздоби вкривали його одяг. Безумовно, це була дуже знатна особа. Про це свідчили й широкі золоті гривни з скручених у джгути дротинок, браслети на руці, якою він тримав поводи. Кілька молодших вершників, що посувалися слідом за ним, схиляли над його головою блискотливі зображення пантер, оленів, застиглих у стрибку левів і орлів на довгих списах. Знатний вершник не оглядався, не дивився вбік. Спокійно і впевнено він сидів на своєму вороному коні, не звертаючи ні на що уваги.
— Головний вождь племені... головний вождь... — почув Артем приглушений від хвилювання голос Дмитра Борисовича. — Він повертається з загоном скіфів з походу. Неймовірно, я бачу це на власні очі!
— Тс-с! — знову спинив його Іван Семенович. — Тихше.
Старий чоловік в жіночому одязі, що вийшов з юрби, не опускаючи піднесених рук, ступив ще кілька кроків назустріч вершникам. Тепер між ним і вождем лишалося всього кілька метрів. Ледве помітним жестом вождь спинив коня. І разом з ним зупинилися всі вершники. Лише позаду ще тривав рух: то повільно підходили піші.
Старий чоловік у жіночому одязі з піднесеними руками прокричав високим гортанним голосом якісь слова. Мабуть, він вітав прибулих. У відповідь на це залунали вітальні вигуки вершників. У повітрі блиснули леза сокир, коротких мечів, ворухнулися схилені над головою вождя зображення левів, орлів і пантер. Єдина тільки людина залишалася нерухомою і мовчазною. То був вождь, що так само спокійно, байдужо, зверхньо сидів на коні, поклавши руки на меч.
Ще щось вигукнув старий чоловік з піднесеними руками, ще раз відповіли йому безладними вигуками вершники и ті, що ждали процесію. Аж тоді вождь наче прокинувся і зробив рукою владний помах, мов кликав когось. З натовпу біля жертовника вийшов молодий чоловік, теж у багатому вбранні. Його обличчя було схоже на обличчя старого вождя, але на відміну від нього було неприємне, насторожене й нещире. Навіть ішов цей молодий чоловік не прямо, а якось правим боком уперед. Вождь на коні трохи схилив голову, придивляючись до нього, але на його суворому спокійному обличчі не з’явилося ні вітального вправу, ні ознак будь-якої зацікавленості.
Молодий чоловік підійшов ближче і схилився перед вождем, який все так само непорушно дивився на нього. Навколо стало зовсім тихо. Молодий чоловік несміливо поглядав на старого вождя знизу й скоса, мовби побоювався несподіваного удару. Проте старий вождь лише недбало махнув рукою і відвернувся.
