— Мене переслідували комахи. Метелики, жуки, павуки, мухи — все, що тільки можна собі уявити. День і ніч вони летіли за мною хмарою, що безперестанку гула. А вірніше не за мною, а за металевою скринькою, в якій лежала куля. Під час подорожі на кораблі було трохи легше. Користуючись сильнодіючими засобами проти комах, я позбавився цієї халепи. Нові не прибували — їх нема у відкритому морі. Але тільки- но я доплив до франції, все почалося знову. А найгірше — мурашки. Хоч би де я зупинявся, за годину з’являлися мурашки. Великі й маленькі, вони невідпорне тяглися до цієї кулі, збиралися на скриньці, вкриваючи її тремтливим клубком, розтинали, прогризали, нищили все, в що я її запаковував, давили одне одного, гинули, вивергали кислоту, силкуючись роз’їсти нею сталеву скриньку.
Професор замовк.
— Цей самотній будинок, у якому ми з вами сидимо, всі ті заходи, що я вживаю для убезпечення,— я роблю через те, що мене безупинно переслідують мурахи.
Він підвівся.
— Я робив експерименти. За допомогою діамантових свердел відколов од кулі часточку, не більшу за макове зерня. Цей крихітний шматочок викликав ту ж саму реакцію: притягав мурахів, як сама куля. Лише коли її взяти в товстий свинцевий кожух, нашестя комашні припиняється.
— Якесь випромінювання?..—захриплим голосом спитав слухач. Він, мов загіпнотизований, удивлявся в ледь видне обличчя старого вченого.
— Можливо. Не знаю.
— Ця куля у вас?..
— Так. Хочете її побачити?
Слухач зірвався на рівні ноги. Професор пропустив його першим у дверях, повернувся до письмового столу по ключі і швидким кроком пішов наздоганяти гостя у темному коридорі. Ввійшли до тісної комірчини без вікон. Вона була порожня, в кутку стояв великий старомодний сейф. Слабке світло неприкритої лампи під стелею блищало синюватим світлом на броньованих стінах сейфа. Професор упевненим рухом стромив ключ у шпарку й крутнув. Почувся хрускіт замка, товсті двері відхилилися. Він відступив убік. Сейф був порожній…»
SETI
Каюти фізиків були розташовані на четвертому ярусі. Воскреслий астронавт уже добре орієнтувався на «Еврідіці», вивчив план усього зорельота, такого не схожого на ті, в яких колись літав сам. Не розумів багатьох назв і призначення приладів кормового сегмента, безлюдного й одрізаного від решти корпусу потрійною перетинкою. Подібний до велетенської гусениці корабель уздовж і впоперек протинали тунелі — комунікаційна мережа під циліндричне розтягнутим містом. У м’язах воскреслого жила пам’ять про блукання тісними, овальними чи круглими, наче колодязі, коридорами, в яких доводилося пливти у стані невагомості, час від часу допомагаючи собі, ледь відштовхуючись од стін, стелі й підлоги, щоб зробити потрібний поворот.
А в товарних ракетах до трюму можна було дістатись і простіше — шахтою кліматичної продувки. Досить було ввімкнути компресор, і ти вже нісся в шумі майже справжнього вітру, а ноги, що висіли у повітрі, видавалися непотрібним рудиментом, з яким не відомо що робити.
Він майже шкодував, що немає невагомості, яку колись, бувало, так проклинав, коли треба було щось полагодити, бо закон Ньютона таки добре давався взнаки. Досить було вдарити молотком, не вхопившись добре за щось другою рукою,— й ти летів по рівнодіючій, кумедно перевертаючись у повітрі. Але смішно в таких випадках було лише тим, хто спостерігав за астронавтом збоку.
Ліфти — точніше довгасті безколісні кабіни з овальними вікнами, настільки вигнутими, що все в них спотворювалося, безшумно рухались, показуючи номери Сегментів, і блимали вогниками на потрібній зупинці.
Підлога в коридорі була водночас шорстка й пружна. За рогом коридора щойно зник пилосос, схожий на черепаху, а воскреслий астронавт простував уздовж ряду дверей, трохи вигнутих, як і стіна. Пороги були окуті міддю; мабуть, так заманулося земному дизайнерові. Якось інакше це годі було пояснити.
Спинившись перед каютою Лаугера, астронавт умить втратив упевненість. Він ще й досі не зміг стати одним з членів екіпажу, їхня приязнь до нього, коли стрічались у кают-компанії, поспішність, із якою той чи той запрошували його до свого столу, здавалися перебільшеними. Ці люди немовби вдавали, що він і справді є одним із них і йому лише тимчасово не дають посади. Щоправда, Лаугер запевнив його, що він може працювати в нього, коли тільки схоче, але й ця обіцянка чомусь не додала певності, а лише насторожила. Зрештою, Лаугер був не абихто, а перший фізик. І не тільки на «Еврідіці». Астронавт ніколи не думав, що його можуть пойняти сумніви, як слід триматися з будь-ким…
Двері не мали клямки, досить було торкнутися їх пучками пальців — і вони відчинилися так швидко, що він мало не сахнувся, як дикун од автомобіля. Велике приміщення вражало безладом. Серед стосів касет із плівками, платівок, паперів, атласів височів великий письмовий стіл з вигнутою стільницею. В середині цієї дуги містилося сидіння, що оберталося на всі боки. За столом на стіні чорніло прямокутне табло з мерехтливими світлячками іскор. Обабіч цієї миготливої таблиці висіли підсвічені фотографії спіральних туманностей, а далі громадилися прямовисні опуклі стовпоподібні циліндри, часто відкриті, заповнені перегородками з дисками процесорів. У лівому кутку стояв скісний чотиригранний апарат з підвішеним до нього стільчиком. Апарат той наскрізь прошивав склепіння, а зі щілини під бінокулярами швидкими стрибками змотувалася стрічка якоїсь діаграми, згортаючись на підлозі у сувій. Підлогу вкривав потертий перський килим із бляклим ієрогліфічним візерунком. Цей килим остаточно приголомшив астронавта.
Циліндр, подібний до колони, зненацька зник і за ним відкрився вхід до наступного приміщення. Там стояв Лаугер, вбраний у полотняні штани й светр, з давно не стриженою головою, й усміхався по- зліовницьки й водночас безневинно. Обличчя в нього було м’ясисте, як у передчасно постарілої дитини, і таке ж несхоже на обличчя творця високих абстре,кцій, як в Енштейна, коли той ще працював десь у конторі.
— Добрий день… — мовив прибулий.
— Заходь, колего, заходь. Ти вчасно прийшов: одним махом увійдеш і у фізику, й у метафізику… — Лаугер почснив: — У мене панотець Араго.
Астронавт увійшов за Лаугером до другої каюти, меншої, з прибраним ліжком і кількома крісельцями навколо столу. За столом сидів домініканець і крізь лупу розглядав якісь плани, а може, комп’ютерну карту планети, бо аркуш той був покреслений численними лініями.
Араго висунув ще одне крісло біля себе. Сіли всі втрьох.
— Це Марк. Ви знаєте його, панотче? — спитав Лаугер і, не даючи йому відповісти, повів далі: — Я уявляю, скільки у вас клопотів, пане Марку. Важко говорити по щирості з машиною.
— Машина тут ні до чого,— зе. уважив домініканець із звичною іронією. — Говорить лише те, що в неї закладено.
— Це означає: те, що ви в неї вклали,— уточнив фізик, ущипливо посміхаючись. — У теоріях згоди нема е, проте там її ніколи й не було. Йдеться про так звані «надвіконні» цивілізації,—- пояснив він новому гостеві. — Та коли ви вже приєдналися до нашої дискусії, то я коротко перекажу вам початок… Ви вже знаєте, що давні уявлення про ЕТІ встигли багато в чому змінитися. Якщо у галактиці є навіть мільйон цивілізацій, їхнє існування зазнає такого часового розпорошення, що спершу не можна порозумітися з господарями планети, а згодом стає неможливим їх відвідати. Підходящу цивілізацію важче впіймати, ніж метелика-одноденку. Тим-то ми й шукаємо не метеликів, а їхні личинки. Ви знаєте, що воно таке — «вікно контакту»?
— Знаю,— відповів оживлений астронавт.
— От і добре! Пересіявши двісті мільйонів небесних тіл, ми відкрили одинадцять мільйонів кандидаток. Більшість із них — то мертві планети, решта перебуває під «вікном» або над «вікном». Уяви собі,—Лаугер несподівано перейшов на ти,— що ти закохався у портрет шістнадцятирічної дівчини і вирушив у дорогу, аби освідчитися їй у коханні. Та, на жаль, подорож триватиме п’ятдесят років. Отож врешті ти прилетиш до бабці або до покійниці. А якщо посилатимеш свої любовні листи поштою, то сам постарієш, доки отримаєш
