З корабля дощем посипалися рештки кожуха. Коли цей дощ ущух, люди оглянули місцевість аж до обріїв. Від плазмового маятника їх відділяв випуклий край великого кратера. При тискові в чотириста гектопаскалів, який тут існував, для повітряної розвідки можна .було застосувати вертольоти, і то відкрито: починалася гра за невідомими правилами, хоча й з відомою ставкою.
Вісім вертольотів, розісланих у тисячомильному радіусі, ніхто не зачепив. З їхніх знімків склалася карта, яка охоплювала вісім тисяч квадратних кілометрів. Карта типового безповітряного небесного тіла з хаотичним розписом кратерів, частково заповнених вулканічним туфом. Тільки на північному сході відеомагнітофони зафіксували вогняну кулю, що носилась над скелястим ґрунтом, розтопленим у неглибоку улоговину. Цей район вертольоти обстежили повторно, щоб зробити спектральний аналіз під час польоту й після посадки. Один з вертольотів навмисне наблизили до плазмової кулі. Перше ніж спалахнути, апарат устиг передати докладно її температуру й силу випромінювання порядку тераджоуля. її живило й спрямовувало змінне магнітне поле, яке сягало 10**10 градусів.
Після глибоких зондувань магнітного підґрунтя улоговини Стірґард звелів ҐОДові скласти схему виявленої там мережі з вузлами, від яких глибоко під літосферу вели численні вертикальні шахти. І не дуже здивувався, ознайомившись із поданим висновком. Призначення цієї гігантської установки було незрозуміле, однак не виникало сумніву, що роботи перервано в повному розпалі, і всі входи, які вели до штреків та шахт, було закрито чи, точніше, засипано з допомогою вибухів, після того як у тунель і колодязь скинули все важке устаткування. Плазматичне мікросонце живили термоелектричні перетворювачі з допомогою системи магнетоводів, черпаючи енергію з глибин літосфери,— близько 50 кілометрів під зовнішньою оболонкою місячної кори.
Хоч Стірґард і послав туди важкі всюдиходи для ґрунтовніших досліджень і дочекався їхнього повернення, однак він звелів швидко стартувати. Зачаровані розмірами «підземного» енергетичного комплексу, фізики раді були б залишитися тут надовше, можливо, навіть відкрити засипані тунелі, та Стірґард не дозволив. Його пантеличили спіймані супутники, бентежило й будівництво, розпочате на пустищі з таким розмахом; але ще незрозумілішим було, чому припинено ці роботи. «Наче в панічній евакуації»,— подумав він, однак фізикам не сказав нічого. Думку, яка раптом сяйнула йому в голові, залишив при собі.
Детальне дослідження невідомої технології було марною справою, її фрагменти, як скалки розбитого дзеркала, не давали суцільного зображення. Вони стали невиразним наслідком того, що його розбило.
Дилема полягала не в знаряддях цієї цивілізації, а в ній самій. І саме в ту хвилину, коли Стірґард, усвідомлюючи це, відчув на своїх плечах усю вагу дорученого йому завдання, Араго запитав через інтерком, чи можна зайти на розмову.
— Якщо ненадовго, то можна: менш як за годину ми стартуємо,— відповів Стірґард, хоч і не мав ніякого бажання зараз розмовляти з ченцем. Араго з’явився буквально за хвилину.
— Сподіваюсь, я вам не завадив…
— Звичайно, завадили, ваше преподобіє,— відповів Стірґард, не підводячись, і показав духовному отцеві на крісло. —Однак, враховуючи характер вашої… місії, я слухаю.
— Я тут без виняткових повноважень і не виконую жодної місії. Мене просто послано на моє місце, так само як вас на ваше,— спокійно відповів домініканець. — 3 однією лише різницею: від моїх рішень не залежить нічого. А від ваших залежить усе.
— Я про це знаю.
— Жителі цієї планети — все одно, що живий організм, який можна всіляко досліджувати, але який не можна запитувати про сенс його існування.
— Медуза на таке запитання справді не відповість, зате людина… Стірґард глянув на домініканця більш ніж зацікавлено, немовби чекаючи серйозної відповіді.
— Людина — так, але не людство. Медузи не відповідають ні за що. А кожен з нас відповідає за все, що робить.
— Я здогадуюсь, що має на увазі ваше преподобіє. Ви хочете знати, яке я прийняв рішення.
— Так.
— Ми піднімемо забороло.
— Вимагатимете контакту?
— Так.
— А якщо вони неспроможні виконати цю вимогу? Стірґард роздратовано підвівся — Араго розгадав його прихований намір. Стоячи біля ченця так близько, що майже торкався його колін, він тихо запитав:
— Що ж нам тоді робити?
Араго підвівся, взяв його правицю й стиснув її.
— Ця справа в добрих руках,— сказав він і вийшов.
БЛАГОВІЩЕННЯ
Після старту командир спрямував новозакамуфльований корабель на стаціонарну орбіту Місяця над півкулею, невидимою з Квінти, і по черзі викликав до себе товаришів, щоб кожний пояснив йому, як він розуміє нову ситуацію й що зробив би на його місці.
Думки розійшлись. Накамура дотримувався космічної гіпотези. Рівень квінтянської технології передбачав високий рівень розвитку астрономії. Дзета зі своїми планетами летить крізь міжплечове розширення галактичної спіралі й за якихось п’ять тисяч років небезпечно наблизиться до Гадеса. Точно визначити критичне зближення не можна, бо тут нерозв’язна проблема взаємного впливу багатьох мас. Некатастрофічний пасаж повз колапсар, однак, малоймовірний. Цивілізація, над якою нависла небезпека, намагається рятуватися. З’являються різноманітні проекти: переселитись на Місяць, перетворити його на керовану планету й перенести в систему Ети Гарпії, до якої всього чотири світлових роки. І, що найістотніше,— вона віддаляється від колапсара.
На початковій фазі реалізації цього проекту ресурси науки й енергії виявляються недостатніми. Можливо також, що частина цивілізації, один блок держав, виступає за цей проект, а другий чинить йому опір. Як відомо, експерти з різних галузей дуже рідко доходять повної згодив найскладнішому. З’являється інший проект — еміграція або, інакше кажучи, астрономічна втеча. Ця концепція викликає кризу: населення Квінти, безперечно, можна рахувати на мільярди, й для будівництва флоту, здатного здійснити ексод усіх із планетної колиски, не вистачить корабельних верфей. Якщо вдатись до земної аналогії, то окремі держави значно відрізняються своїм промисловим потенціалом. Провідна група будує космічний флот для себе, покинувши роботи на Місяці. Можливо, ті, хто працює на верф’ях, переконані, що рятувальні кораблі призначені не для них, і вдаються до саботажу. Можливо, це викликає репресії, безпорядки, анархічні інциденти й пропагандистську радіовійну. Через це й той проект зупинено на початковому етапі, а незліченна кількість супутників, які блукають по системі,— то його невдалі сліди. Незважаючи на те, що ця оцінка ситуації вельми гіпотетична, її не варт зовсім відкидати. Тому треба негайно ввійти в контакт із Квінтою. Сидеральна інженерія, переслана квінтянам, може їх урятувати.
Поласар, обізнаний із концепцією японця, бачив у ній перекручені факти, надумані для того, щоб підперти ними припущення про планетарну еміграцію. Сидеральна інженерія не з’являється мов грім з ясного неба. Потужність, яку використовує астоносферична установка на Місяці, на три порядки різниться від потужності, що робить гравітологію доступною для промислового застосування. Крім того, ніщо не свідчить, що квінтяни визнали систему Ети гостинною. Ета через кілька мільйонів років витратить увесь свій водень, внаслідок чого стане червоним гігантом.
І, нарешті, Накамуратак попереставляв дані руху Гарпії й Гадеса в проміжку гравітаційної невизначеності, що ймовірність критичного проходження Дзети поблизу колапсара скоротилася до п’ятдесяти століть. Якщо врахувати пертурбації, спричинені спіральними відгалуженнями Галактики, то на пасаж чекає запізнення в двісті з лишком тисяч років.
Повідомлення про те, що катастрофа настане через двісті п’ятдесят століть, може викликати паніку лише серед нерозсудливих істот. Наука в пелюшках,— саме такою була земна наука дев’ятнадцятого століття,— може визнавати, що її прогрес наближається до межі. Зріла наука, хоча й не владна передбачити свої майбутні відкриття, знає, що вони зростають у показниковій прогресії. З часом за кілька років можна
