четвертою частиною спроможності ҐОДа! Ви, отче, за п’ять років не придумаєте стільки бітів, скільки «Гавриїл» замікросекунду. Він оглянув себе, констатував, що може зруйнувати тератрон полем і при замиканні полюсів утвориться моноядерний сидератор. Щоправда, при цьому сам він розлетиться на шматки, але водночас із колапсом…
— Це можна було передбачити,— зауважив Накамура.
— Якщо ти підеш на прогулянку я палицею й на тебе нападе скажений собака, то можна передбачити, що ти зацідиш його цією палицею по лобі,— відповів Ротмонт. — Я дивуюсь, що ми були такі наївні! В кожному разі, все скінчилося гаразд. Вони продемонстрували свою гостинність, а «Гавриїл» зрозумів її. Певна річ, його можна було оснастити звичайним саморуйнівним зарядом, однак командир не захотів…
— А хіба те, що сталося, краще? — запитав Араго.
— А хіба я міг оснастити його двигуном від мопеда? Йому потрібна була потужність, і він її дістав. А те, що тератрон своєю схемою нагадує сидератор, не моя примха, а закони фізики. Правду я кажу чи ні, колего Накамура?
— Так, правду,— погодився японець.
— В усякому разі, їм невідома ні сидеротехніка, ні гравістика — ручусь головою,— докинув Ротмонт.
— А ти звідки знаєш?
— Бо інакше вони б її застосували. Адже з погляду сидерургії весь цей закопаний на Місяці молох — дрантя. Навіщо пробивати штольні в магмі й астеносфері, якщо можна перетворити тяжіння так, щоб воно давало макроквантові ефекти? їхня фізика пішла іншим шляхом, я сказав би навіть — кружним — і віддалила їх від головного козиря. І це наше щастя, бо ми прагнемо контакту, а не війни.
— Так, але чи не розцінять вони те, що сталося, як війну?
— Можуть. Ясна річ, можуть!
— Чи можете ви бодай приблизно сказати, де зараз рештки тих переслідувачів, яких видмухнув «Гавриїл»? — обернувся Стірґард до фізиків.
— Навряд. Хіба що колапс був вельми асиметричний… Запитаю в ҐОДа. Сумніваюсь, щоб гравізори встигли точно це зареєструвати… ҐОДе!
— Я чую,— відповів комп’ютер. — Виявити рештки неможливо. Ударна хвиля, спричинена розкриттям зовнішньої оболонки Керра, кинула їх у бік афелію.
— А приблизно?
— Виникла неозначеність на парсек.
— Не може бути! — здивувався Поласар. Накамура теж був здивований.
— Я не певен, чи доктор Ротмонт має слушність,— сказав ҐОД. — Можливо, я необ’єктивний, бо тісніше споріднений з «Гавриїлом», аніж доктор Ротмонт. Крім того, я обмежив його автономію за одержаними вказівками.
— Ступінь спорідненості тут ні до чого. — Командир любив ҐОДову кмітливість. — Кажи, що знаєш.
— Я припускаю, що «Гавриїл» хотів тільки зникнути. Обернутись на сингулярність. Він знав, що в такий спосіб ні нам, ні їм не завдасть ніякої шкоди, бо ймовірність зіткнення з цією сингулярністю практично нульова. Вона має 10**50 діаметра протона. Швидше зіткнуться дві мухи, одна з яких вилетіла з Парижа, а друга — з Нью-Йорка.
— Кого ти, власне, захищаєш? Доктора Ротмонта чи себе?
— Нікого не захищаю. Хоч я й не людина, але розмовляю з людьми. Імена «Гермес» й «Еврідіка» походять із Греції. Тож нехай мої слова прозвучать, як колись під мурами Трої: оскільки ви не довіряєте тим, хто запрограмував і послав «Гавриїла», я клянусь олімпійцями, що виверт через колапс не було закладено в Жоден блок пам’яті «Гавриїла». Він одержав максимум часу на прийняття рішення, тобто наносекундність еврези вздовж усіх її стовбурів, тобто 1032 — таке було основне число його комбінаторної множини. Як він скористався цією можливістю, не знаю, зате знаю, скільки в нього було часу на прийняття рішення. Від трьох до чотирьох секунд. Занадто мало… Отож він опинився перед альтернативою: все або нічого. Якби не замкнув простір колапсом, то вибухнув би, як сто термоядерних бомб. Бо вивільнена під час короткого замикання сила була б вибухом. Тут він переборщив у протилежний бік, що гарантувало імплозію в сингулярність і заодно всмоктало снаряди квінтян під оболонку Керра.
ҐОД замовк. Стірґард обвів поглядом членів екіпажу.
— Гаразд, я беру це до відома. «Гавриїл» віддав богові душу. А в тому, чи він дав мат Квінті, ми ще пересвідчимось. Поки що лишаємось на місці. Хто чергує?
— Я,— сказав Темпе.
— Гаразд. Решта можуть іти спати. На випадок чого прошу мене розбудити.
— ҐОД не спить ніколи,— озвався ҐОД.
Лишившись у стерновій рубці наодинці з погашеними вогнями, пілот, мов плавець у невидимій воді, обплив її вздовж матових, сліпих моніторів, здійнявся під стелю й, осяяний несподіваною ідеєю, відштовхнувся так, щоб долетіти до головного візоскопа.
— ҐОДе,— негучно покликав він.
— Слухаю.
— Покажи мені ще раз останню фазу гонитви. У п’ятикратне сповільненому темпі.
— Оптично?
— Оптично, в інфрачервоних променях, але так, щоб зображення не дуже розмазувалося.
— Це справа смаку,— відповів ҐОД.
Тієї ж миті екран засвітився. Біля рамки вискочили цифри віддалеміра. Вони мелькали не так блискавично, як раніше.
— Дай сітку на зображення.
— Слухаю.
Стереометричне порізане зображення вкрилося білими хмарами. Зненацька воно заколивалось, немовби його заливала вода. Лінії геодезичної сітки почали вигинатися. Відстань між голкою «Гавриїла» і переслідувачами зменшувалася. Через уповільненість усе діялося, мов у краплині води під мікроскопом, коли до чорної пилинки зависі пливуть комоподібні бацили.
— Диференціальний віддалемір Доплера! — сказав пілот.
— Евклідів простір утрачає свої властивості,—відгукнувся ҐОД, але ввімкнув диференціатор.
Вічка сітки тремтіли й вигинались, але він приблизно визначив відстань. Коми були від «Гавриїла» за кількасот метрів. Тоді величезний обшир планети під п’ятіркою скупчених чорних цяток раптово почав розростатись, щоб зразу ж після цього повернутися до звичного вигляду, але всі чорні цятки зникли. Місце, де вони темніли хвилину тому, тремтіло, наче марево. Потім спалахнуло сліпучим пурпуром, наче фонтан світної крові, яка, зблиснувши ясно-червоним пухирем, побуріла й згасла. Хмари, на тисячі миль розкидані вибухом, ліниво клубочились над поверхнею океану, темнішою за континентальний берег на сході. Вікно зяяло й далі, розчинене навстіж, але порожнє.
— Гравіметри! — сказав пілот.
— Слухаю.
Зображення не змінилося, тільки геодезичні лінії почали звиватися посередині, мов клубок переплутаних ниток.
— Мікрогравіскопія! ҐОДе, ти ж знаєш, що мені треба!
— Слухаю.
ҐОД як завжди говорив безбарвним голосом, однак пілотові вчулися нотки зухвальства. Немовби машина, яка перевершувала його своєю кмітливістю, з підкресленою нехіттю виконувала накази. Клубок переплутаних геодезичних ліній ледь помітно затремтів; трем сколихнув густу сітку й щез. Геодезична плутанина почала розпрямлятись. На тлі білої планети з вирвою в хмарах, схожою на величезне око циклона, знову з’явилася прямокутна сітка гравітаційних координант.
— «Гавриїл» вистрелив у себе теравольтовими нуклонами, так? — запитав пілот.
— Так.
— Де він узяв додаткову енергію? Адже в нього була надто мала маса для того, щоб стиснути відстань до розмірів мікродірки?
