чого ми не могли зрозуміти. Коли обговорювалося це питання, Цанкен, колишній заступник начальника резервної групи Гізе, який уцілів, заблукавшись над Океаном через помилку передавалнього апарата, що хибно позначив координати місця досліджень симетріади, і прибув туди буквально через кілька хвилин після вибуху (підлітаючи, він іще побачив чорний гриб), пригрозив, що в разі такої ухвали підірве станцію разом з собою й вісімнадцятьма людьми, які залишилися на ній. І хоч офіційно ніколи не визнавалося, що цей самовбивчий ультиматум уплинув на наслідки голосування, можна припустити, що так воно й було.
Однак часи, коли такі численні експедиції відвідували планету, вже минули. Сама станція, за будівництвом якої спостерігали з супутників,— інженерна споруда такого масштабу, що Земля могла б пишатися нею, якби не здатність Океану протягом кількох секунд створювати конструкції, в мільйони разів більші,— має форму диска діаметром у двісті метрів з чотирма ярусами в центрі й двома по краях. Вона висить на висоті від п’ятисот до тисячі п’ятисот метрів над Океаном завдяки гравітаторам, що приводяться в рух енергією анігіляції, і, крім звичайної апаратури, якою устатковуються всі станції та великі сателоїди інших планет, її оснащено ще й спеціальними радарними установками, готовими в разі найменшої зміни стану поверхні Океану ввімкнути додаткову потужність, — тож, тільки-но з’являються перші ознаки нового живоутворення, сталевий диск підіймається в стратосферу.
Тепер станція майже безлюдна. Відтоді, як у нижніх складах замкнули роботів — з невідомої мені досі причини,— у коридорах не зустрінеш ні душі, мов на кораблі, що дрейфує без команди, яка загинула за таємничих обставин.
Коли я поставив на полицю десятий том монографії Гізе, мені здалося, що під моїми ногами затремтіла сталь, укрита шаром пористого пінопласту. Я заціпенів, але тремтіння більше не повторилося. Бібліотека була ретельно ізольована від усього корпусу станції, і вібрація могла виникнути тільки з однієї причини: з ракетодрому стартувала якась ракета. Ця думка повернула мене до дійсності. Я ще не вирішив остаточно, чи полечу, як мені радив Сарторіус. Якщо я поводитимусь так, ніби цілком схвалюю його плани, то в кращому разі зможу тільки відтягти наше зіткнення; я був майже певен, що справа дійде до сутички, бо вирішив зробити все можливе, щоб урятувати Гері. Головне, чи були в Сарторіуса шанси на успіх. Його перевага переді мною була величезна: як фізик, він розумівся на цій проблемі у десять разів краще за мене, і я міг, хоч як це парадоксально, покладатися лише на бездоганність рішень, які підносив нам Океан. Тож я цілу годину просидів над мікрофільмами, силкуючись виловити хоча б щось доступне моєму розумінню з моря триклятої математики, мовою якої промовляла фізика нейтринних процесів. Спершу мені це здалося безнадійним, тим паче, що неймовірно складних теорій нейтринного поля було аж п’ять — явна ознака того, що всі вони далекі від досконалості. Та врешті-решт мені вдалося знайти щось обнадійливе. Я саме переписував формули, коли раптом хтось постукав. Я швидко підійшов до дверей і прочинив їх, заступаючи, щілину. Я побачив перед собою блискуче від поту Снаутове обличчя. В коридорі більше нікого не було.
— А, це ти,— сказав я, широко розчиняючи двері.— Заходь.
— Так, це я,— відповів Снаут.
Голос його лунав хрипко, під запаленими очима набрякли мішки. Снаут був у блискучому гумовому антирадіаційному фартусі на еластичних шлейках; з-під фартуха виглядали ті самі брудні холоші штанів, яких він, здавалося, ніколи не скидав. Його очі оббігли круглий, рівномірно освітлений зал і зупинилися, завваживши Гері, яка стояла в глибині біля крісла. Ми швидко ззирнулись, і я опустив повіки; тоді він легенько вклонився, а я люб’язним тоном відрекомендував їх одне одному:
— Це доктор Снаут, Гері. Снаут, це… моя дружина.
— Я… малопомітний член екіпажу й через те…— Пауза небезпечно затяглась.— Я не мав нагоди познайомитися з вами…
Гері усміхнулася й подала йому руку. Він потис її, як мені здалося, трохи приголомшений, кілька разів кліпнув очима й скам’янів, вирячившись на Гері. Я поклав йому на плече руку.
— Даруйте,— сказав Снаут, звертаючись до Гері,— Я хотів би поговорити з тобою, Кельвін…
— Будь ласка,— відповів я з якоюсь великосвітською невимушеністю. Все це трохи скидалося на низькопробну комедію, але іншого виходу не було.— Гері, люба, не звертай на нас уваги. Нам з доктором треба поговорити про наші нудні справи…— І, взявши Снаута за лікоть, я повів його до маленьких кріселець у протилежному кінці залу.
Гері вмостилася в кріслі, у якому щойно сидів я, але підсунула його так, щоб, підводячи очі від книжки, могла нас бачити.
— Ну що? — тихо запитав я.
— Розвівся,— стиха просичав Снаут.
Можливо, якби мені переказали цю історію, й такий початок нашої розмови, я б зареготав, але тут, на станції, моє почуття гумору зовсім атрофувалося.
— З учорашнього дня я прожив кілька років, Кельвін,— додав він.— Кілька непоганих років. А ти?
— Нічого…— відповів я, трохи повагавшись, бо не знав, що казати. Я завжди з симпатією ставився до Снаута, але відчував, що зараз повинен його остерігатися, точніше, того, з чим він до мене прийшов.
— Нічого? — мовив Снаут тим самим тоном, що й я.— Навіть так?..
— Про що це ти? — Я вдав, що не розумію його.
Він примружив почервонілі очі й, нахилившись до мене так близько, що я відчув на обличчі тепло його дихання, зашепотів:
— Ми загрузаємо, Кельвін. З Сарторіусом я вже не можу зв’язатись. Я знаю тільки те, що написав тобі й що він розповів мені після нашої маленької пречудової конференції…
— Він вимкнув відеофон? — запитав я.
— Ні. В нього коротке замикання. Здається, він зробив це навмисне або…— Снаут різко змахнув кулаком, немовби щось розбиваючи.
Я мовчки дивився на нього. Лівий кутик його губів скривився в неприємній усмішці.
— Кельвін, я прийшов тому, що…— Снаут не доказав.— Що ти збираєшся роботи?
— Ти маєш на увазі той лист? — неквапливо запитав я.— Можу це зробити, не бачу підстав для того, щоб відмовлятись, я, власне, заради цього тут і сиджу. Хотів розібратися…
— Ні,— урвав він мене.— Я не про те…
— Ні? — перепитав я з удаваним подивом.— Тоді слухаю тебе.
— Сарторіус, — буркнув Снаут, трохи помовчавши.— Йому здається, що він знайшов шлях… розумієш?
Він не спускав з мене очей. Я сидів спокійно, намагаючись надати своєму обличчю байдужого виразу.
— По-перше, ця історія з рентгеном. Те, що робив з ним Гібарян, пам’ятаєш? Можлива певна модифікація…
— Яка саме?
— Ми посилали в Океан просто пучок променів і модулювали тільки їхню напругу за різними законами.
— Ну, я про це знаю. Нилін уже ставив такі досліди. Та й багато інших теж.
— Так, але вони застосовували м’яке випромінювання. А в нас воно було жорстке — ми гатили в Океан на всю потужність.
— Це може призвести до прикрих наслідків,— зауважив я.— Порушення Конвенції Чотирьох і ООН.
— Кельвін… не прикидайся. Адже тепер це вже не має аніякісінського значення. Гібарян метрвий.
— Ага, Сарторіус хоче звалити все на нього?
— Не знаю. Ми з ним про це не говорили. Та й, зрештою, це не так важно. Оскільки «гості» завжди з’являються саме в ту мить, коли ми прокидаємося, то це, на думку Сарторіуса, дає підставу зробити висновок, що Океан витягує з нас рецепт для своїх витворів під час нашого сну. Мабуть, він гадає, що найважливіший наш стан — саме сон. Тому так і чинить. А Сарторіус хоче послати йому нашу яву — думки, коли ми не спимо, розумієш?
— У який спосіб? Поштою?
— Жарти пошлеш йому сам, окремо. Цей пучок променів ми промодулюємо біострумами мозку когось із нас.
У голові в мене раптом проясніло.
— Ага,— сказав я.— І цей хтось — я, так?
