Великі круглі очі істоти зустрілися з поглядом космонавта. Вони випромінювали захоплення, благоговіння, покору. Джон-Ей побіжно оглянув обличчя істоти. Його вразило дивне розташування органів нюху. їх отвори проходили по боках великого рота, роблячи лице неприродно широким і потворним. Тільки очі мали цілком людський вигляд, вони дивилися на світ допитливо, готуючись до боротьби з таємницями природи.
Джон-Ей підняв руку і показав на небо. Дикун радісно закивав головою, щось крикнув своїм товаришам. Ті підтримали його голосінням. Штурман простягнув руку, торкнувся пальцями до палиці, яку тримав дикун. Той з готовністю подав небесному гостю свою зброю — сучкуватий шматок чорного дерева. Стало ясно, що істоти довіряли Джон-Ею. Можна було налагоджувати взаємини…
…Минуло кілька тижнів. Джон-Ей близько познайомився з життям і побутом істот, вивчив їх нескладну мову. Вони жили в печерах між валунами, під корінням велетнів-дерев. їли стебла болотних соковитих рослин, дрібних тварин, яйця птахів, плоди дерев. Зрідка їм щастило спільними зусиллями вбити гоготу — неповоротку гігантську тварину з гострими колючками. М’ясо її було ніжним, поживним і його вистачало надовго для всіх.
Джон-Ей почав розрізняти істот по іменах. Велетень-самець був головним вожаком у племені, його розпорядження слухали і виконували всі. Звали вожака Та-Та. Він був досить розумним і допитливим. Через місяць Джон-Ей зміг уже розмовляти з Та-Та. Космонавт, дізнавшись, що істоти не використовують вогонь, вирішив навчити їх цього…
Настали ясні дні. Пелена хмар розійшлася, з’явилося темно-синє небо, яскраво засяяв невеликий жовтий диск чужого сонця…
Того вечора Джон-Ей зібрав дикунів на галявині і звернувся до Та-Та:
— Я скоро покину вас, Та-Та!..
— Чому так хоче Людина згори? — здивувався вожак.
— Так треба. Я повернуся в свій край, туди, де я народився…
— Ти народився на небі, Людина згори! Там вічно сяє сонце. Там багато плодів і м’яса гоготи…
— Ні, Та-Та. Я народився в такому ж світі, як і ваш, тільки…
Джон-Ей запнувся, побачивши вираз нерозуміння на обличчі Та-Та. Хіба може примітивний мозок дикуна охопити неймовірні простори Всесвіту? Хай думає так, як хоче!..
Та-Та задоволено засміявся.
— Бачиш, ти мовчиш, Людина згори! Я правду кажу! Ти — син великого Сонця!..
— Так! Я син Сонця! І я хочу залишити вам частку його вогню. Нехай він гріє вас у туманні дні і темні ночі. Нехай він допоможе вам пом’якшувати сире м’ясо, робити його смачнішим…
— Про що ти говориш, Людина згори? — здивувався вожак.
— Ось дивись! — відповів Джон-Ей, виймаючи автоматичний запальник. — Збирайте сухе листя і гілля…
Та-Та дав наказ гучним хрипким голосом. Діти й жінки розповзлися в усі боки. Скоро перед космонавтом лежала велика купа хмизу.
Джон-Ей оглянув юрбу.
— Бачите, навколо сідає тьма. Буде темно і холодно. А я маю шматочок сонця. Я розжену тьму і холод…
На кінці запальника спалахнуло полум’я. Джон-Ей спрямував його на хмиз. Купа гілок загорілася яскравим вогнем, кидаючи жовте світло навколо. Почулися вигуки здивування і страху. Дикуни розбіглися геть. їх злякані лиця визирали з-за стовбурів дерев.
— Не бійтесь! — крикнув Джон-Ей. — Шматочок сонця не буде кусатися! Я дарую його вам!..
Та-Та перший наблизився до вогню, що весело стрибав по гілках, простягнув волохаті руки.
— Тепло! — заявив він, задоволено сміючись. Інші, осмілівши, теж підступили ближче.
— Ми бачили таке! — сказав вожак. — З неба гриміло, падав огняний клубок. І тоді горів ліс. Було страшно… Все живе тікало геть або гинуло…
— Цей вогонь ваш! Ви будете керувати ним! Дасте їжі — він горітиме, не дасте — вмре!..
Дикуни весело засміялися. Вони розсілися навколо багаття, з острахом поглядаючи на постать космонавта.
— Та-Та, — сказав рішуче Джон-Ей. — Настав час розлуки. Але раніш мені треба побувати в долині, що між горами. Дай мені провідника!..
Дикуни жваво перемовлялись між собою. Та-Та поважно підняв руку, поклав собі на груди.
— Ми готові все зробити для тебе, Людина згори! Тільки в Долину Смерті ми не поведемо тебе…
— Долина Смерті? — здивувався Джон-Ей. — Чому вона так називається?
— Тому, що ніхто не залишається живим, хто побуває там. Наше плем’я вважає цю долину проклятою…
«Це, безумовно, дія актинідів!» — радісно подумав Джон-Ей.
— Мені не страшна та долина! — вголос сказав він. — Адже я людина небес, син Сонця!
Та-Та захоплено простягнув руки над вогнищем.
— Добре! Ми поведемо тебе в Долину Смерті, Людина згори!..
Весело перегукуючись, дикуни приносили все нові і нові купи хмизу. Багаття палахкотіло, розганяючи ніч, і хмара дрібних комах витала над ним, згораючи і падаючи в жар.
У коло вийшла Ла-ла, дочка вожака. Вона стала перед Джон-Еєм, приклала долоні до щік і заспівала низьким, але сильним голосом дивну мелодію. Космонавт розібрав слова пісні і зрозумів, що Ла-ла співає про нього.
Дивно. Як дивно! Чи не сниться це? В чорному небі горять чужі сузір’я, над головою шумлять небачені дерева, його оточують химерні постаті диких істот!
І, дивлячись темними круглими очима в далину небес, Ла-ла, дівчина, закутана в шкіру, складає гімн чужинцю:
…Пісня стихла. Ла-ла, скромно опустивши очі, ждала слова Джон-Ея.
— Прекрасно! — сказав він. — Я дякую тобі, Ла-ла. Дівчина засоромлено втекла в коло своїх подруг.
— Отже, — сказав Джон-Ей, — завтра, Та-Та, ти поведеш мене в Долину Смерті…
Знову в простір
