учинити, і зробив те, що зобов’язаний був зробити, — ні на йоту більше, ні на йоту менше. Ті, хто встиг утекти, втекли, він не наздоганяв їх, хоча міг би наздогнати — навіть зараз він чув, як панічно цокотять підбори їхніх черевиків у кінці тунелю. А ті, хто не встиг утекти, — ті лежать, і декотрі з них помруть, а декотрі вже мертві, і він розумів тепер, що це все-таки люди, а не мавпи і не панцирні вовки, хоча дихання їхнє було смердюче, дотики — брудні, а наміри — хижі й бридкі. І все-таки він відчував якийсь жаль і пізнавав втрату, наче загубив якусь чистоту, наче загубив невід’ємну часточку душі колишнього Максима, і знав, що колишній Максим зник назавжди, і від цього йому було трохи гірко, і це будило у ньому якусь незнайому гордість...
— Ходімо, Максиме, — тихенько мовила Рада.
І він слухняно пішов за нею.
— Коротше кажучи, ви його проґавили.
— Я нічого не міг вдіяти... Ви самі знаєте, як це буває...
— Хай йому біс, Фанку! Вам і не слід було нічого робити. Вам досить було взяти з собою водія.
— Я знаю, що винен. Але хто міг сподіватися...
— Годі про це. Яких заходів вжито?
— Щойно мене випустили, я зателефонував Мегу. Мегу нічого не знає. Якщо він повернеться, Мегу відразу сповістить мене... Далі: я встановив спостереження за всіма божевільнями... Він не може зайти далеко, йому просто не дозволять, він занадто впадає в око...
— Далі.
— Я підняв на ноги своїх людей у поліції. Я наказав стежити за всіма випадками порушення порядку, включно до порушення правил вуличного руху. У нього немає документів. Я розпорядився повідомляти мені про всіх затриманих без документів... У нього немає жодного шансу зникнути, навіть якщо він захоче... Як на мене, це справа двох-трьох днів... Проста справа.
— «Проста»... Що могло бути простіше: сісти в авто, з’їздити у телецентр і привезти сюди людину... Одначе ви навіть з цим не впоралися.
— Винен. Але такий збіг обставин.
— Я сказав, годі про обставини. Він справді схожий на божевільного?
— Важко сказати... Більше всього він, мабуть, схожий на дикуна. На ретельно відмитого і доглянутого горця. Проте я легко уявляю собі ситуацію, у якій він виглядає божевільним... І потім, ця постійна ідіотська усмішка, кретиноїдне белькотання замість нормальної мови... І весь він якийсь дурень...
— Зрозуміло. Я схвалюю ваші заходи... І ще таке, Фанку... Зв’яжіться з підпіллям.
— Що?
— Якщо ви не знайдете його найближчими днями, він неодмінно з’явиться у підпіллі.
— Не розумію, що робити дикунові у підпіллі.
— У підпіллі багато дикунів. І не ставте дурних запитань, а робіть, що я вам кажу. Якщо ви проґавите його ще раз, я вас звільню.
— Вдруге я його не проґавлю.
— Радий за вас... Що ще? ‘
— Цікава чутка про Пухиря.
— Про Пухиря? Що саме?
— Вибачте, Мандрівче... Якщо дозволите, я волів би про це пошепки, на вухо...
Розділ п’ятий
Після інструктажу пан ротмістр Чачу наказав:
— Капрале Гаал, залиштесь. Решта вільні.
Коли інші командири секцій вийшли, низкою, в потилицю один одному, пан ротмістр якийсь час роздивлявся Гая, похитуючись на стільці і насвистуючи старовинну солдатську пісню «Вгамуйсь, матусю». Пан ротмістр Чачу був зовсім не схожий на пана ротмістра Тоота. Він був опецькуватий, темнолиций, з чималенькою лисиною, він був значно старший від Тоота, в недалекому минулому — учасник восьми приморських інцидентів, володар Вогненного Хреста і трьох значків «За лють у вогні»; розповідали про його фантастичний двобій з білою субмариною, коли його машина дістала пряме влучення й загорілася, а він продовжував стріляти, поки не втратив свідомість від страшних опіків; говорили, що на тілі у нього немає живого місця, суціль чужа, пересаджена шкіра, а на лівій руці у нього бракувало трьох пальців. Він був прямий і брутальний, як справжній вояк, і, на відміну од стриманого ротмістра Тоота, ніколи не вважав за потрібне приховувати свій настрій ні від підлеглих, ні від начальства. Якщо він був веселий, уся бригада знала, що пан ротмістр Чачу нині веселий; але якщо вже він був не в гуморі і насвистував «Вгамуйсь, матусю»...
Гай дивився йому в очі статутним поглядом і впадав у відчай при думці, що йому якимсь невідомим поки що чином довелося засмутити і розгнівати цю незвичайну людину. Він квапливо перебирав у пам’яті свої власні провини і провини легіонерів своєї секції, але нічого не міг пригадати такого, що вже не було відсунуто недбалим рухом безпалої руки і хрипкуватим, буркотливим: «Гаразд, на те й Легіон. Плювати...»
Пан ротмістр облишив свистіти і похитуватися.
— Не люблю базікання і писанини, капрале, — сказав він. — Або ти рекомендуєш кандидата Сима, або ти його не рекомендуєш. Що саме?
— Так точно, рекомендую, пане ротмістр, — поквапливо сказав Гай. — Але...
— Без «але», капрале! Рекомендуєш чи не рекомендуєш?
— Так точно, рекомендую.
— Тоді як я повинен розуміти оці два папірці? — Пан ротмістр нетерплячим рухом витягнув з нагрудної кишені складені папери і розгорнув їх на столі, притримуючи скаліченою рукою. — Читаю: «Рекомендую вищеозначеного Мака Сима як відданого і здібного...» Н-ну, це зрозуміло... «...для затвердження у високому званні кандидата в рядові Бойового Легіону». А ось твоя друга цидулка, капрале: «...У зв’язку з вищевикладеним вважаю за свій обов’язок звернути увагу командування на необхідність ретельної перевірки означеного кандидата в рядові Бойового Легіону М. Сима». Масаракш! Чого ж ти, врешті-решт, хочеш, капрале?
— Пане ротмістр! — схвильовано сказав Гай. — Але я справді у скрутному становищі! Я знаю кандидата Сима як здібного і відданого завданням Легіону громадянина. Я певен, що він принесе багато користі. Але, вважаючи, що у Легіоні місце лише винятково чистим...
— Авжеж, авжеж! — нетерпляче сказав пан ротмістр. — Коротше кажучи, от що, капрале. Один із цих папірців ти негайно забереш і порвеш. Треба ж думати. Я не можу з’явитися до бригадира з двома папірцями. Або так, або ні. Ми в Легіоні, а не на філософському факультеті, капрале! Дві хвилини на роздуми.
Пан ротмістр видобув із стола грубу теку зі справами і з огидою жбурнув її перед себе. Гай понуро глянув на годинник. Було страшенно важко зробити цей вибір. Ганебно і негідно для легіонера було
