лише якісь окремі відмітні прикмети, параметри, а й якісно іншу сутність, серцевину, ніж навколишня дійсність. Несамохіть напрошувався висновок: плавний, гармонійний перехід дня нинішнього в день завтрашній неможливий. Потрібні розгін, стрибок, прорив. Звичайно, це суперечило офіційним настановам, планам, прогнозам, але імпонувало юні — основному контингентові шанувальників творчості Стругацьких.
Що ж, молодь завжди була, є й, немає сумніву, буде каталізатором суспільного та духовного оновлення, носієм прогресивних ідей, архітектором прийдешнього. Незмінно враховуючи це, письменники тонко, вміло вияскравлювали безоглядний потяг підростаючих поколінь до незвіданого, їхнє прагнення будувати світ за віковічними законами добра, краси, людяності.
Відомі фантасти витворили цілу галерею самобутніх, здебільшого романтичних образів. Це — відважний планетолог Юрковський («Планета багряних хмар»), шукач пригод Румата («Важко бути богом»), мужній астроном Малянов («За мільярд років до кінця світу»), сміливий, відчайдушний Жилін («Хижі речі віку»)... Чільне місце серед названих і не названих героїв Стругацьких — великих мрійників, невтомних, безкомпромісних борців з несправедливістю, злом, підлістю — займає Максим Каммерер, який діє в повісті «Населений острів».
Як своєрідний гімн молодості сприймаються такі її рядки: «Звісна річ, якщо тобі двадцять років, якщо ти нічого до ладу не вмієш, якщо ти до ладу не знаєш, якого вміння тобі хочеться, якщо ти ще не навчився цінувати свій найбільший скарб — час, якщо у тебе немає і не передбачається якихось особливих талантів, якщо домінантою твого єства у двадцять років, як і десять років тому, залишається не голова, а руки і ноги, якщо ти настільки примітивний, що уявляєш, буцімто на невідомих планетах можна відшукати якусь коштовність, неможливу на Землі, якщо, якщо, якщо... то тоді... звісно. Тоді бери каталог, відкривай його на будь-якій сторінці, тицьни пальцем у будь-який рядок і лети собі. Відкривай планету, називай її власним іменем...»
Повість розпочинається загадково, тривожно: «Максим прочинив люк, висунувся і з острахом зиркнув у небо». І так само закінчується. Це характерно для всього доробку Стругацьких. Кожен їхній твір — мінливий калейдоскоп екстремальних ситуацій, несподіваних збігів обставин, таємниць, гострих конфліктів.
Дія розгортається стрімко, захопливо, як правило, в пригодницькому ключі. «Що буде далі?» — звичне запитання для читачів, які беруть у руки чи то ранні книжки «Шлях на Амальтею», «Стажисти», «Повернення», чи то написані в зрілому віці повісті та романи «Готель «Біля загиблого альпініста», «Равлик на схилі», «Хвилі гасять вітер», «Місто приречених»... А ще заполонюють краса логіки, точність суджень, оцінок, зблиски оригінальних думок, зіставлень. І воднораз просто-таки заворожує гармонійне поєднання реального й химерного, фантасмагоричного, лірики й сатири, казки й детективу... Ці різнорідні елементи, органічно сплавлені воєдино, взаємопідсвічуються, увиразнюють глибоке романтичне начало — те начало, яке вже протягом багатьох років одухотворює нові й нові підростаючі покоління читачів.
Рано чи пізно герої, осяяні дерзновенними мріями, усвідомлюють: на жаль, не кожному дано відкрити невідому планету й назвати її власним іменем. Змужнівши, подорослішавши, загартувавшись у борні за утвердження високих ідеалів, перебудову світу (це — лейтмотив творчості Стругацьких), вони доходять висновку, що все ж таки «головне завжди лишається на Землі» («Стажисти»).
Автори ненав’язливо, без повчань, дидактики, застерігають юних поривних мрійників, романтиків: ушляхетнити, гуманізувати навколишню дійсність украй важко. Змальовуючи похмурий антисвіт зла, варварства, жорстокості, невігластва, відомі фантасти наголошують, що він існуватиме і в прийдешньому, а боротьба за торжество загальнолюдських цінностей буде затяжною, безкомпромісною, і невідомо, коли вона закінчиться й чи закінчиться взагалі.
Так, мертвотним холодом віє од катівень тирана Реби (у повісті «Важко бути богом» є й інші паралелі, які спонукають не раз і не двічі пригадати Сталіна та його єжовсько-беріївських опричників). Не менш вражаючі й схожі сцени буття «Населеного острова». Землянин Максим стикається на планеті Саракш з воістину апокаліпсичною жорстокістю, бузувірською підлістю, майже тотальною ницістю. Здається, від самої планети струменять у Всесвіт похмурість, мракобісся. І хоч перемагає гуманістичне начало, розум бере гору над невіглаством, кривда відступає перед правдою, не зникає відчуття, що двобій між світлом і пітьмою триватиме ще дуже довго.
Повість писалася наприкінці шістдесятих років (до речі, це перший осяжний твір популярних фантастів, який з’являється друком у перекладі на українську мову), але в ній є чимало навдивовижу точних передбачень, застережень, що стосується не далекого майбутнього, а безпосередньо нашого сьогодення. Для прикладу хотілося б навести бодай такий промовистий опис: «Десь за лісами було місто, навряд чи щасливе місто; брудні заводи, старезні реактори, що скидають у ріку радіоактивні помиї, нечупарні дикі будинки під залізним дахом, багато стін і мало вікон, брудні проходи між будинками, завалені сміттям і трупами свійських тварин...»
У зрілих, надто ж останніх творах Стругацьких поменшало рожевого оптимізму, безплідної патетики, прямолінійних, ба навіть завуальованих відповідей на гіркі одвічні запитання. Натомість посилилося гротескне начало, стали розлогішими роздуми про тернистість шляхів у майбутнє.
Нещадна сатира Стругацьких, обпалюючи душі, оновлює, переформовує їх. Коли розтривожується, болить серце, зла не скоїш. А мрії? Без них, закличних, диявольськи небезпечних (бо ж неминуче порушать спокій, розіб’ють сонний затишок!), не можна долати час і простір, зоріти в прийдешнє, тим паче жити майбуттям, відкрити бодай одну невідому планету. Звичайно ж, не для того, аби назвати її власним іменем. А задля чого ж? На це запитання кожна людина відповідає на самоті з собою.
