— Та сідайте нарешті! — загорлав він.
— Хто це такий? — спитав Вепр. — Хонтієць?
Максим похитав головою, посмиком розчинив заклинені дверцята і сказав йому:
— Залізайте.
Сам він обійшов машину і сів поруч з Мандрівцем. Авто смикнулося, у ньому щось завищало, тріснуло, та воно вже котилося по шосе, безглуздо хилитаючись, деренькотячи незачиненими дверцятами і лунко бахкаючи глушником.
— Що ви тепер збираєтесь робити? — спитав Мандрівець.
— Зачекайте... — попросив Максим. — Скажіть хоча б, хто ви такий?
— Я — працівник Галактичної безпеки, — сказав Мандрівець з гіркотою. — Я сиджу тут уже п’ять років. Ми готуємо врятування цієї безщасної планети. Ретельно, обачливо, з урахуванням усіх можливих наслідків. Усіх, розумієте?.. А от ви хто такий? Хто ви такий, що лізете не в своє діло, плутаєте нам карти, висаджуєте в повітря, стріляєте, — хто ви такий?
— Я не знав... — мовив Максим ослаблим голосом. — Звідки мені було знати?..
— Авжеж, звісно, ви нічого не знали. Проте ви знали, що самодіяльне втручання заборонено, ви ж працівник ГВП... Мусили знати... На Землі мати за ним побивається... дівулі якісь телефонують безперервно... батько роботу закинув... Що ви збиралися робити далі?
— Застрелити вас, — сказав Максим.
— Що-о-о? Машина вильнула.
— Так, — покірно сказав Максим. — А що мав робити? Мені сказали, що ви тут головний негідник, і... — Він запнувся.
Мандрівець скоса дивився на нього круглим зеленим оком.
— І в це неважко було повірити, так?
— Так, — сказав Максим.
— Ну, гаразд. А далі?
— А далі мала початися революція.
— З якого це лиха?
— Ну так Центр же зруйнований... випромінювання вже немає...
— Ну то й що?
— Тепер вони відразу зрозуміють, що їх пригноблюють, що життя у них паскудне, і повстануть...
— Куди вони повстануть? — сказав Мандрівець сумовито. — Хто повстане? Вогненосні Творці живі й здорові, Легіон цілий і неушкоджений, армія мобілізована, у країні військовий стан... На що ви розраховували?
Максим покусав губу. Можна було б, звісна річ, викласти цьому сумовитому страховиську свої плани, перспективи й таке інше, але для чого? Коли нічого не готово, коли усе так вийшло...
— Розраховуватимуть вони самі. — Він вказав через плече на Вепра. — Ось він, наприклад, нехай розраховує... Моя справа була — дати їм можливість розраховувати.
— Ваша справа... — пробурмотів Мандрівець. — Ваша справа була — сидіти у кутку і ждати, поки я вас спіймаю...
— Мабуть, що так, — сказав Максим. — Наступного разу я матиму це на увазі...
— Сьогодні ви полетите на Землю, — жорстко сказав Мандрівець.
— І не подумаю, — заперечив Максим.
— Сьогодні ви полетите на Землю! — Мандрівець підвищив голос. — На цій планеті у мене вистачає клопотів і без вас. Забирайте свою Раду і летіть...
— Рада у вас? — швидко спитав Максим.
— Так. Давно у мене. Жива й здорова, не хвилюйтесь...
— За Раду — спасибі, — сказав Максим. — Велике спасибі...
Машина в’їхала у місто. На центральній вулиці гула, чаділа і ворушилася страхітлива пробка. Мандрівець звернув у провулок і поїхав нетрищами. Тут усе було мертве. На розі вулиць стовпом, руки за спиною, обличчя під бойовою каскою, стирчали чини військової поліції. Так, тут на події відреагували швидко — загальна тривога і всі на місцях. Тільки-но оговталися від депресії. «Може, не слід було відразу висаджувати у повітря? Може, слід було діяти за планом прокурора?.. Ні, ні, масаракш! Нехай усе йде, як йде. Нехай він мені не докоряє даремно. Нехай вони самі розберуться, що до чого, адже вони обов’язково розберуться, тільки-но у них розвидниться в голові...» Мандрівець знову вивернув на магістраль.
Вепр чемно поплескав його по плечу стволом пістолета.
— Будьте ласкаві, висадіть мене. Ось тут. Отам де люди стоять...
Біля газетного кіоска, засунувши руки глибоко у кишені довгих сірих плащів, стояли люди — чоловік п’ять, а більше на хідниках нікого не було, — певно, депресійний удар неабияк настрахав городян, і вони поховалися хто куди.
— А що ви збираєтесь робити? — спитав Мандрівець, стишуючи рух.
— Дихати свіжим повітрям, — відповів Вепр. — Сьогодні напрочуд погожа днина...
— Це наша людина, — сказав йому Максим. (Мандрівець страхітливо ошкірився.) — При ній можна говорити все.
Авто зупинилося біля узбочини. Люди в плащах обачливо зайшли за кіоск. Видно було, як вони визирають звідти.
— Наша? — перепитав Вепр і підняв брову. — Чия це — наша?
Максим стурбовано глянув на Мандрівця. Мандрівець і не думав допомагати йому.
— Втім, гаразд, — сказав Вепр. — Вам я вірю. Зараз ми займемося штабом. Я гадаю, починати необхідно зі штабу. Ви знаєте, про що я кажу, — там є люди, яких потрібно знищити, поки вони не взяли гору у русі...
— Слушна думка... — пробурчав зненацька Мандрівець. — Між іншим, я вас, здається, впізнаю. Ви — Тик Феску, на прізвисько Вепр. Так?
— Цілком правильно, — ввічливо сказав Вепр. Потім він сказав Максимові. — А ви займіться Творцями. Це важка справа, але вона якраз для вас. Де вас шукати?
— Заждіть, Вепре, — сказав Максим. — Я мало не забув. За кілька годин уся країна на багато діб звалиться від променевого голодування. Всі будуть абсолютно безпорадні...
— Всі? — із сумнівом спитав Вепр.
— Всі, крім виродків... Цей час, ці кілька діб необхідно використати.
Вепр подумав.
— Що ж,чудово, — сказав він. — Якщо це правда... Втім, ми якраз і збиралися зайнятися виродками. То де ж вас усе-таки шукати?
Максим не встиг відповісти.
— За старим телефоном, — сказав Мандрівець. — І на старому місці. І от що. Утворюйте свій комітет. Відновлюйте організацію, яка існувала за часів імперії. Декотрі з ваших людей працюють у мене в інституті... Масаракш! — просичав він зненацька. — Ні часу немає, ні людей потрібних під руками немає... Дідько б вас узяв, Максиме!
— Найголовніше, — сказав Вепр, поклавши руку Максимові на плече, — що вже нема Центру. Ви молодець, Маку. Спасибі... — Він стис Максимові плече і незграбно, чіпляючись протезом, почав вибиратися назовні. Відтак його прорвало. — Господи! — проказав він, стоячи біля машини із заплющеними очима. — Невже його насправді вже нема? Це ж... це...
— Зачиніть дверцята, — сказав Мандрівець. — Сильніше, сильніше.
Авто з місця рвонулося вперед. Максим озирнувся. Вепр стояв у гурті людей в сірих плащах і щось говорив, розмахуючи здоровою рукою з пістолетом. Люди стояли непорушно. Вони ще не зрозуміли. Або не вірили.
Вулиця була безлюдна. Вздовж хідника котили назустріч бронетранспортери з легіонерами, а далеко попереду, там, де був поворот до інституту, вже стояли впоперек дороги машини й перебігали фігурки у чорному. І раптом у колоні бронетранспортерів з’явилася до огиди знайома яскраво-помаранчева патрульна машина з довгою телескопічною антеною.
— Масаракш... — пробурмотів Максим. — Я зовсім забув про ці штуки!
