— Ти багато про що забув, — сказав Мандрівець. — Ти забув про пересувні випромінювачі, ти забув про Острівну Імперію, ти забув про економіку... Тобі відомо, що в країні інфляція? Тобі взагалі відомо, що таке інфляція? Тобі відомо, що насувається голод, що земля не родить? Тобі відомо, що ми не встигли створити тут ні запасів хліба, ні запасів медикаментів? Ти знаєш, що це твоє променеве голодування у двадцяти відсотках випадків призводить до божевілля? — Він обтер долонею могутній із залисинами лоб. — Нам потрібні лікарі... дванадцять тисяч лікарів. Нам потрібні білкові синтезатори. Нам треба дезактивувати сто мільйонів гектарів зараженого грунту — для початку. Нам потрібно зупинити виродження біосфери... Масаракш, нам потрібен бодай один землянин на Островах, в адміралтействі цього негідника... Ніхто не може там утриматися, ніхто з наших не може хоча б повернутися і розповісти до пуття, що там відбувається...
Максим мовчав. Вони під’їхали до машин, що загороджували проїзд. Темнолиций кремезний офіцер, напрочуд знайомо відмахуючи рукою, підійшов до них і каркаючим голосом зажадав документи. Мандрівець зі злим нетерпінням тицьнув йому під ніс блискучий жетон. Офіцер похмуро козирнув і зиркнув на Максима. Це був пан ротмістр... ні, тепер уже бригадир Бойового Легіону Чачу! Очі його розширились.
— Ця людина з вами, ваше превосходительство? — спитав він.
— Так. Негайно накажіть пропустити мене.
— Перепрошую, ваше превосходительство, але ця людина...
— Негайно пропустити! — гаркнув Мандрівець громовим голосом.
Бригадир Чачу знову похмуро козирнув, крутнувся на підборах і махнув солдатам. Одна з вантажівок від’їхала, і Мандрівець кинув машину у відкритий прохід.
— Ось так, — промовив він. — А ти думав — раз-два, і все... Пристрелити Мандрівця, повісити Творців, розігнати страхополохів і фашистів у штабі — і кінець революції...
— Я ніколи так не думав, — сказав Максим.
Він почувався вкрай нещасним, розчавленим, безпомічним, безнадійним глупаком.
Мандрівець скосив око на нього, сумно усміхнувся, і в оцю мить Максим раптом побачив, що ніякий це не диявол, і ніякий це не Мандрівець, і ніяке це не страховисько, — дуже немолода, дуже добра і дуже вразлива людина, пригнічена усвідомленням величезної відповідальності, змучена своєю огидною маскою холодного вбивці, страшенно засмучена черговою перешкодою, що порушила ретельно підготовлений план, і особливо прикро вражена тим, що перешкодою цього разу виявився свій же — землянин...
— Не встиг я за тобою, — сказав він сумовито. — Проморгав я тебе, недооцінив. Так, гадав, хлопчисько, шкода його, ускочив вище халяв... — Він знов усміхнувся і зітхнув. — Меткі ви, одначе, хлопці там, у ГВП...
— Ні, — сказав Максим. — Ви не карайтесь так. Адже я не караюсь... Пробачте, як вас звати?
— Звіть мене Рудольфом.
— Ага... Я от не караюсь, Рудольфе. І не збираюсь. Я збираюсь працювати. Робити революцію.
— Збирайся краще додому, — порадив Мандрівець уже без будь-якої надії.
— Я вдома, — сказав Максим нетерпляче. — Годі про це... Мене цікавлять пересувні випромінювачі. Що з ними робити?
— З ними нічого не треба робити, — відповів Мандрівець. — Поміркуй краще, що робити з інфляцією...
— Я запитую про випромінювачі, — сказав Максим. Мандрівець зітхнув.
— Вони працюють від акумуляторів, — пояснив він. — І зарядити їх можна тільки у мене в Департаменті. За три доби вони здохнуть... Проте вже за місяць має розпочатися вторгнення. Досі нам вдавалося збивати субмарини з курсу, і до узбережжя доходили одиниці. Але цього разу вони готують армаду... Я розраховував на депресійне випромінювання, а тепер їх доведеться просто топити... — Він помовчав. — Отже, ти вдома. Ну, припустімо... Чим же ти конкретно збираєшся тепер займатися?
Вони під’їжджали до Департаменту. Важкі ворота були зачинені наглухо, у камінному мурі чорніли амбразури, яких раніше тут не було. Департамент став схожий на фортецю, готову до бою. А біля павільйончика стояли троє, і руда борода Зефа горіла у зелені, як екзотична квітка.
— Не знаю, — сказав Максим. — Я робитиму те, що мені накажуть тямущі люди. Якщо потрібно, я займусь інфляцією. Якщо доведеться, топитиму субмарини... Однак своє головне завдання я знаю твердо: поки я живий, нікому тут не вдасться побудувати ще один Центр. Навіть із найкращими намірами...
Мандрівець промовчав. Ворота були вже зовсім близько. Зеф продерся крізь живопліт і вийшов на дорогу. Через плече у нього висів автомат, і було здалеку видно, що Зеф розлючений, нічого не розуміє і зараз із страшними прокльонами зажадає пояснень, чому його, масаракш, відірвали од роботи, заморочили йому голову Мандрівцем і примушують, як хлопчака, стовбичити серед квіточок вже другу годину поспіль.
НАЗВАТИ ПЛАНЕТУ ВЛАСНИМ ІМЕНЕМ
Є в одному з найновіших, надрукованих уже за перебудови творів Стругацьких несподіване твердження: «Світ Мрії — диявольськи небезпечна й непроста штука».
Чому? Чи справді це так? Щоб відповісти на запитання, необхідно повернутися до витоків творчості відомих фантастів, простежити еволюцію їхніх поглядів на людину, суспільство, прийдешнє...
Письменники зажили популярності на початку шістдесятих років, коли ще тривала так звана відлига, розкрилювався інтелект, розкріпачувалися душі, коли здавалося, що не за горами — світле, щасливе майбуття.
То був час великих ілюзій і задумів, час народження в нашій країні принципово нової фантастики, прологом до якої став знаменитий роман І. Єфремова «Туманність Андромеди». У ньому йшлося не тільки про велетенські можливості науки, а й про невичерпність духовного потенціалу людини, її відкритість для безмежного самовдосконалення. Моделювалися етика, психологія, філософія будучини. Прозирання в прийдешнє, вивільняючись із шкаралупи схоластичності, абстрактності, набувало практичного сенсу. Принаймні в це хотілося вірити. Багато хто й вірив — гаряче, рвійно, непоступливо...
Перший осяжний твір Стругацьких «Країна багряних хмар» глибоко, органічно наснажений духом тодішньої (тепер ми знаємо — непростої, неоднозначної) епохи, перейнятий насущними земними клопотами. Політ на Венеру змальовується як справа недалекого майбутнього, перед героями стоїть конкретне завдання: знайти уранові поклади. Жодному сумніву не піддається теза — досягти мети за будь-яку ціну. Тим-то й не дивно, що екіпаж зорельоту ні перед чим не зупиняється, без вагань іде на муки, жертви. Мрія володарює над умами, кличе й кличе вперед...
З огляду на це вельми характерний, промовистий учинок тринадцяти вчених — «Чортової Дюжини» — з повісті «Далека Райдуга». Щоб цілковито присвятити себе пізнанню, вони вирішують позбутися почуттів, емоцій, пристрастей, поєднатися, злитися з машинами, стати «людьми-реакторами», «людьми- лабораторіями». Врешті-решт заповітна мрія втілюється в життя. І що ж? Всемогутні експериментатори, займаючись улюбленою працею, стають самотніми, неприкаяними. Жадане самовдоволення обертається на саморуйнування, неминуче веде за фатальну грань.
Уже в ранніх публікаціях Стругацькі намагалися дослідити складне діалектичне переплетення земного й космічного, реального й уявного, можливого й бажаного, ймовірного й гіпотетичного. Пильно вдивляючись чи то в близьке, чи то далеке майбутнє, автори широко послугу валися аналогіями, паралелями, тобто відштовхувалися від знаного, побаченого на власні очі й, певна річ, трансформувавши його, вкраплювали у виплекані фантазією картини. Таким чином будучина часто-густо поставала як поліпшений варіант сучасності. Однак, уважніше перечитуючи твори, можна було завважити, що змальоване майбуття має не
