стоянки. Сірий будинок нависав над ним, важкий, безглуздий, приречений, напхом напханий приреченими людьми, не здатними ні пересуватися, ні розуміти, що відбувається.
Це було гніздо, моторошне зміїне гніздо, набите найдобірнішою гиддю, спеціально, турботливо відібраною гиддю, — ця гидь зібрана тут спеціально для того, щоб обертати на гидь усіх, до кого дістає мерзенна ворожба випромінювання башт. Усі вони там вороги, і кожен ані на мить не завагався б зрешетити кулями, зрадити, розіп’яти мене, Вепра, Зефа, Раду, всіх моїх друзів і дорогих для мене людей... І все ж добре, що я згадав про це лише тепер. Раніше така думка стала б мені на заваді. Я б відразу згадав Рибу... Єдина людина у приреченому зміїному гнізді, й та — Риба... А що — Риба? — подумав він. — Що я про неї врешті-решт знаю? Що вона вчила мене говорити? І прибирала за мною постіль?.. Нумо, дай Рибі спокій, ти чудово розумієш, що річ не тільки у Рибі. Річ у тім, що з сьогоднішнього дня ти починаєш серйозну боротьбу на смерть, як усі тут б’ються, і битися тобі доведеться з дурнями — із злостивими дурнями, осту паче ними випромінюванням; з хитрими, темними, жадібними дурнями, котрі спрямовували це випромінювання; з дурнями, які з добрих замірів раді були б за допомогою випромінювання обернути ляльок злостивих, оскаженілих на ляльок зворушливих, квазідобрих... І всі вони прагнутимуть убити тебе, і твоїх друзів, і твою справу... Чаклун сказав: нехай совість не заважає мислити ясно і нехай розум навчиться при потребі тлумити совість. Правильно, — подумав він. — Гірка правильність, страшна правильність... Те, що я зараз вчинив, тут називається подвигом. І Вепр дожив до цього дня. І в цей день вірили, як у добру казку, Лісник, Птаха, Зелений, і Гел Кетшеф, і мій Гай, і ще десятки, і сотні, і тисячі людей, яких я ніколи не бачив... І все-таки мені зле. І якщо я хочу, щоб у подальшому мені довіряли і йшли за мною, я ніколи і нікому не повинен розповідати, що головний мій подвиг я здійснив не тоді, коли стрибав і бігав під кулями, а ось тепер, коли ще є час піти і розрядити бомбу, а я жену і жену машину геть від проклятого місця...
Він гнав прямою автострадою, там, де півроку тому Фанк віз його на своєму розкішному лімузині в обгін нескінченної колони панцирників, віз, щоб передати його з рук у руки Мандрівцю... І тепер зрозуміло навіщо... Невже він уже тоді знав, що я нейтральний до випромінювання, що я нічого не тямлю і мною можна вертіти як завгодно? Отже знав Мандрівець, знав, проклятий! І отже, це справді дия вол, найстрашніша людина в країні і, можливо, на планеті. «Він знає все», — сказав державний прокурор, боязко озираючись через плече... Ні, не все. Ти обдурив Мандрівця, Маку. Ти виграв у диявола. І тепер треба його добити, поки не пізно, поки він ще не оговтався, а можливо, його вже добили — прямо біля воріт його власного лігва... Ох, не вірю, не вірю, не до снаги це хлопцям, у Пухиря було двадцять чотири родичі з кулеметами... Масаракш! Я не встиг навіть повідомити Генералові на каторгу, щоб він був готовий підняти політичних і гнати їх ешелоном сюди. Але хоча б що там сталося, з Мандрівцем я мушу покінчити. Зуміти покінчити з Мандрівцем і зуміти протриматися кілька годин, поки армію і Легіон не звалить променеве голодування. Адже ніхто з них не знає про променеве голодування, навіть Мандрівець, мабуть, не знає, звідкіля йому знати, адже в усій країні тільки я вивозив бідолашного Гая за межі променевого поля...
На шосе було повно машин. Усі вони стояли абияк — впоперек, навскоси, завалившись до кюветів. Роздушені депресією водії і пасажири сиділи, журячись, на підніжках, безвладно звисали з сидінь, валялися коло узбочин. Усе це заважало, постійно доводилося пригальмовувати, огинати, об’їжджати, і Максим не одразу завважив, що назустріч йому з боку міста, також огинаючи і об’їжджаючи, але майже не пригальмовуючи, рухається пласке яскраво-жовте урядове авто.
Вони зустрілися на порівняно вільній ділянці шосе і проскочили одне мимо одного, мало не зіткнувшись, і Максим устиг побачити голомозий череп, круглі зелені очі, величезні відстовбурчені вуха й увесь зіщулився, тому що все знову йшло шкереберть... «Мандрівець! Масаракш! Уся країна валяється в депресії, усі виродки знепритомніли, а цей гад, цей диявол знову якось викрутився! Отже, він усе-таки придумав свій захист... І зброї немає... — Максим глянув у дзеркальце: довга жовта машина розверталася. — Ну що ж, доведеться обійтися без зброї. Що б там не було, а за це совість мене не мучитиме... — Максим натис на акселератор. — Швидкість, швидкість... Ну, люба, ще...» Жовтий плаский капот насувався, виростав, вже можна було розгледіти над кермом зелені ушнипливі очі...
Ну, Маку!
Максим розставив ноги, вперся, однією рукою затулив Вепра і щосили натис на гальма.
У пронизливому витті й вищанні гальм жовтий капот із скреготінням і хрускотом уломився йому в багажник і, зіжмакавшись гармошкою, став сторчма. Посипалося скло. Максим ногою вибив дверцята і вивалився назовні. Біль був жахливий, він був у п’ятці, у розбитому коліні, у подряпаній руці, проте він забув про нього тої ж миті, бо Мандрівець уже стояв перед ним. Це було неможливо, але це було. Диявол, диявол — довготелесий, сухий, грізний, з відведеною для удару рукою...
Максим кинувся на нього, вклавши у цей стрибок все, що у нього ще залишалося. Мимо! І страшний удар в потилицю... Світ перехнябився, мало не впав, однак не впав усе-таки, а Мандрівець знову перед очима, знову голомозий череп, ушнипливі зелені очі і рука, відведена для удару... «Стоп, зупинись, він схибить... Ага!.. Куди це він дивиться?.. Ну, нас на це не купиш...» Мандрівець із скам’янілим обличчям втупився поверх голови Максима, і Максим стрибнув знов і цього разу поцілив. Довготелеса чорна людина зігнулася навпіл і неквапливо повалилася на асфальт. Максим звів дух і обернувся.
Сірий куб Центру було чудово видно звідси, і він уже не був кубом. Він плющився на очах, стікав і провалювався всередину самого себе; над ним тремтіло спекотливе марево, і пара, і дим, і щось сліпучо- біле, чий жар відчувався навіть тут, страшно і весело визирало крізь довгі вертикальні тріщини і провалля вікон... Ну що ж, там усе гаразд... Максим переможно обернувся до Мандрівця. Диявол лежав на боці, обхопивши живіт довгими руками, очі його були заплющені. Максим обережно присунувся. З понівеченої малолітражки висунувся Вепр. Він куйовдився і совався, намагаючись вибратися назовні. Максим зупинився поруч з Мандрівцем і нахилився, приміряючись, як ударити, аби покінчити відразу. Масаракш, проклята рука не здіймалася на лежачого... Нараз Мандрівець розплющив очі й сипло проказав:
— Dumkopf! Rotznase!
Максим не відразу його зрозумів, а коли зрозумів, у нього підкосилися ноги.
Йолоп...
Шмаркач...
Йолоп...
Шмаркач...
Відтак із сірої лункої порожнечі промовисто і виразно долинув голос Вепра:
— Відійдіть-но, Маку, у мене пістолет. Максим, не дивлячись, вхопив його за руку. Мандрівець через силу сів, усе ще тримаючись за живіт.
— Х-хлопчисько... — прошепотів він через силу. — Не стійте стовпом... шукайте машину, хутко, хутко... Та не стійте ж, ворушіться!
Максим тупо роззирнувся. Шосе оживало. Центру вже не існувало — він обернувся на калюжу розплавленого металу, на пару, на сморід; башти вже не працювали, ляльки перестали бути ляльками. Приголомшені люди, отямлюючись, похмуро озиралися, тупцювали біля своїх машин, намагаючись збагнути, що з ними сталося, як вони сюди потрапили, навіщо вони тут і що робити далі.
— Хто ви такий? — спитав Вепр.
— Не ваше діло, — сказав Мандрівець по-німецьки. Йому було боляче, він кректав і задихався.
— Не розумію, — сказав Вепр, підносячи ствол пістолета.
— Каммерер... — покликав Мандрівець. — Заткніть пельку своєму терористові... і шукайте машину...
— Яку машину?.. — сказав Максим тупо і безвладно.
— Масаракш... — прокректав Мандрівець. Він сяк-так підвівся, усе ще горблячись, притискаючи долоню до живота; непевними кроками підійшов до Максимового авто і забрався всередину. — Сідайте... швидше! — сказав він уже з-за керма. Потім він озирнувся через плече на забарвлений полум’ям стовп диму. — Що ви туди підкинули? — спитав він безнадійно.
— Термічну бомбу.
— У підвал чи у вестибюль?
— У підвал, — сказав Максим.
Мандрівець застогнав, посидів трошки, відкинувши голову, потім увімкнув двигун. Машина затряслася і задеренчала.
