щось незрозуміле, вся компанія розреготалася, а ротмістр Чачу із вдоволеним виглядом відкинувся на бильце стільця. Потім ад’ютант облишив порпатися у паперах, нахилився до бригадира і щось шепнув йому. Бригадир покивав.
Ад’ютант сів і вимовив, звертаючись начебто до залізного сидіння:
— Ноле Ренаду.
Панді штовхнув двері, висунувся і голосно повторив у коридор:
— Ноле Ренаду!
У коридорі почувся рух, і до кімнати зайшов літній, гарно вдягнутий, одначе якийсь пом’ятий і розпатланий чоловік. Ноги у нього трохи запліталися. Панді взяв його за лікоть і посадив на сидіння. Хряпнули, зачиняючись, двері. Чолов’яга голосно відкашлявся, вперся руками в коліна і гордо звів голову.
— Та-ак... — протягнув бригадир, роздивляючись папери, і раптом заджеркотів скоромовкою: — Ноле Ренаду, п’ятдесят шість років, домовласник, член магістратури... Та-ак... Член клубу «Ветеран»... (Цивільний позіхнув, затуляючи рота рукою, витягнув з кишені барвистий журнал, поклав собі на коліна і заходився гортати.) Затриманий тоді-то там-то... під час обшуку вилучено... та-ак... Що ви робили в будинку номер вісім на вулиці Сурмачів?
— Я власник цього будинку, — з гідністю сказав Ренаду. — Я радився зі своїм управителем.
— Документи перевірено? — звернувся бригадир до ад’ютанта.
— Так точно. Все гаразд.
— Та-ак, — сказав бригадир. — Скажіть, пане Ренаду, вам знайомий хто-небудь із заарештованих?
— Ні, — сказав Ренаду. Він енергійно похитав головою. — Яким чином?.. Утім, прізвище одного з них... Кетшеф... По-моєму, у мене в будинку живе один якийсь Кетшеф... А втім, не пам’ятаю. Можливо, я помиляюсь, а може, не в цьому моєму будинку. У мене є ще два будинки, один з них...
— Пробачте, — перебив його цивільний, не відриваючись од журналу. — А про що розмовляли в камері решта заарештованих, ви не звернули уваги?
— Е-е-е... — протягнув Ренаду. — Мушу признатися... У вас там... е-е-е... воші... Отож ми в основному про них... Хтось шептався у кутку, та мені було, признатися, не до того... Я волів мати справу з вошами, хе- хе!..
— Природно, — погодився бригадир. — Ну що ж, ми не вибачаємося, пане Ренаду. Ось ваші документи, ви вільні... Начальник конвою! — він підвищив голос.
Панді прочинив двері і гукнув:
— Начальник конвою, до бригадира!
— Ні про які вибачення не може бути й мови, — поважно сказав Ренаду. — Винен тільки я, я сам... І навіть не я, а триклята спадковість... Ви дозволите? — звернувся він до Максима, вказуючи на стіл, де лежали документи.
— Сидіти, — неголосно мовив Панді.
Зайшов Гай. Бригадир передав йому документи, наказав повернути панові Ренаду вилучене майно, і пана Ренаду було відпущено.
— Раше Мусаї, — сказав ад’ютант залізному сидінню.
— Раше Мусаї, — повторив Панді у розчинені двері.
Раше Мусаї виявився худим, геть замученим чолов’ягою у потріпаному домашньому халаті і в одному черевику. Ледве він сів, як бригадир, налившись кров’ю, загорлав: «Переховуєшся, мерзотнику!» — на що Раше Мусаї заходився багатослівно й плутано пояснювати, що він зовсім не переховується, що у нього хвора дружина і троє дітей, що у нього за квартиру не сплачено, що його вже двічі затримували і відпускали, що працює він на фабриці меблярем, що ні в чому не винен. І Максим уже чекав, що його випустять, але бригадир зненацька встав і оголосив, що Раше Мусаї, сорока двох років, одружений, що має два затримання, засуджується, згідно з законом про профілактику, на сім років. Близько хвилини Раше Мусаї усвідомлював цей вирок, відтак розігралася жахлива сцена. Нещасний мебляр плакав, недоладно благав про помилування, намагався падати на коліна і продовжував кричати і плакати, поки Панді витягував його в коридор. І Максим знову зловив на собі погляд ротмістра Чачу.
— Киві Попшу, — сказав ад’ютант.
У двері вштовхнули плечистого хлопця з обличчям, спотвореним якоюсь нашкірною хворобою. Хлопець виявився квартирним злодієм-рецидивістом, був спійманий на місці злочину і тримався нахабно-запобігливо. Він то починав благати панів начальників не заподіювати йому жорстокої смерті, то зненацька істерично хіхікав, сипав дотепами і заходжувався розповідати історії зі свого життя, які геть усі без винятку починалися однаково: «Заходжу я в один будинок...» Він нікому не давав говорити. Бригадир після кількох марних спроб поставити запитання відкинувся на бильце стільця й обурено подивився у праву руч та у ліву руч від себе. Ротмістр Чачу сказав рівним голосом:
— Кандидате Сим, заткни йому пельку.
Максим не знав, як затикають пельку, тому він просто взяв Киві Попшу за плече і трусонув. У Киві Попшу клацнули щелепи, він прикусив язика і замовк. Тоді цивільний, який давно вже з цікавістю спостерігав заарештованого, мовив:
— Цього я візьму. Знадобиться.
— Чудово! — сказав бригадир і наказав відправити Киві Попшу назад у камеру.
Коли хлопця вивели, ад’ютант сказав:
— Оце й усе сміття. Тепер піде група.
— Починайте з керівника, — порадив цивільний. — Як там його — Кетшеф?
Ад’ютант зазирнув у папери і сказав залізному сидінню:
— Гел Кетшеф.
Завели знайомого — чоловіка в білому халаті. Чоловік був у наручниках і тому тримав руки перед себе, неприродно витягнувши їх. Очі у нього були червоні, обличчя набрякло. Він сів і почав дивитися на картину поверх голови бригадира.
— Ваше ім’я Гел Кетшеф? — спитав бригадир.
— Так.
— Зубний лікар?
— Був.
— У яких стосунках перебуваєте з зубним лікарем Гоббі?
— Купив у нього практику.
— Чому ж не практикуєте?
— Продав кабінет.
— Чому?
— Скрутне становище, — сказав Кетшеф.
— У яких стосунках перебуваєте з Орді Тадер?
— Вона моя дружина.
— Діти є?
— Був. Син.
— Де він?
— Не знаю.
— Чим займалися під час війни?
— Воював.
— Чому вирішили зайнятися антидержавною діяльністю?
— Бо в світовій історії не було огиднішої держави, — сказав Кетшеф. — Бо любив свою дружину і своє дитя. Бо ви вбили моїх друзів і розбестили мій народ. Бо завжди ненавидів вас. Вистачить?
— Вистачить, — спокійно сказав бригадир. — Вистачить з гаком. Скажіть нам краще, скільки вам платять хонтійці? Чи вам платить Пандея?
Чоловік у білому халаті розсміявся. Моторошний це був сміх, так міг би сміятися мертвяк.
— Кінчайте цю комедію, бригадире, — сказав він. — Навіщо це вам?
— Ви керівник групи?
