— Не розсерджуся,— відповів Монтеґ.
У передпокої пронизливо сміялася Мілдред.
Монтеґ рушив до спальні, відчинив стінну шафу й почав перебирати картки в ящику з написом: «Майбутні розслідування (?)». Серед них була картка Фабера. Монтеґ тоді не виказав його, але й не знищив адреси.
Він набрав номер телефону. На другому кінці дроту сигнал кілька разів повторив ім’я Фабера, перш ніж почувся кволий голос професора.
Монтеґ назвався. Запала довга мовчанка, а тоді:’
— Слухаю, пане Монтеґ.
— Професоре, маю до вас досить незвичайне прохання. Скільки примірників Біблії залишилося в нашій країні?
— Не відаю, про що мова!
— Я хочу знати, чи залишився в нас хоч один примірник Біблії?
— Це пастка! Я не можу з усякими розмовляти по телефону.
— А скільки залишилося книжок Шекспіра чи Пла-тона?
— Жодної! Ви знаєте це не гірше за мене. Жодної! Фабер кинув трубку.
Монтеґ теж поклав свою. Жодної книжки! Звичайно, він це знав із списків, що висіли на пожежній станції. Але йому хотілося почути підтвердження від самого Фабера.
У передпокої його зустріла Мілдред. Вона була збуджена, обличчя розпашіле.
— Знаєш, у нас сьогодні в гостях дами! Монтеґ показав їй книжку.
— Оце Ветхий і Новий завіт, і...
— Не починай все знову!
— Може, це останній примірник у нашій частині світу.
— Ти повинен сьогодні ж повернути її! Адже бранд-мейстер Бітті знає про цю книжку?
— Навряд чи він знає, яку саме книжку я взяв. Можна віддати іншу, але котру? Джефферсона?(1) Чи Торо?^ Яка з них цінніша? Коли ж Бітті знає, яку саме книжку я вкрав, а я підміню її, то він здогадається, що в нас тут ціла бібліотека!
У Мілдред почали тремтіти губи.
— Ну що ти робиш? Ти нас занапастиш! Що для тебе важливіше, я чи ця Біблія?
Вона знову пронизливо закричала, схожа на воскову ляльку, що розтавала від власного тепла.
Монтеґові почувся голос Бітті:
«Сідайте, Монтеґ. Дивіться. Обережно, ніби пелюстку квітки, беремо першу сторінку й підпалюємо. Потім другу. Вони стають ніби чорні метелики. Гарно, еге ж? Підпалюємо третю від другої, ланцюжком, розділ за розділом, усі дурниці, виражені словами, всі брехливі обіцянки, всі зношені ідеї й застарілу філософію».
Отак сидів Бітті, чоло якого зрошував піт, а підлога була всіяна роями чорних метеликів, що загинули в вогняному смерчі.
Мілдред перестала кричати так само раптово, як і почала. Монтеґ не звертав на неї уваги.
— Залишається тільки одне,— мовив він.— До вечора, коли треба буде віддавати книжку Бітті, зробити копію.
— Ти будеш удома, коли почнеться програма Білого клоуна? — крикнула Мілдред йому навздогін.
Не обертаючись, Монтеґ зупинився в дверях.
— Міллі! Тиша.
— Ну що?
— Міллі, Білий клоун тебе любить? Відповіді не було.
— Міллі...— Він облизнув губи.— Твої «родичі» люблять тебе? Люблять тебе віддано, всім серцем і душею, га, Міллі?
Він відчував, що вона, розгублено кліпаючи, дивиться йому в потилицю.
— Чого ти запитуєш про такі дурниці?
(1) Джефферсон Томас (1743-1826) — американський просвітитель, третій президент США, автор проекту Декларації незалежності.
(2) Тор о Генрі Девід (1817-1862)-американський письменник, мислитель.
Йому хотілося плакати, та губи були міцно стиснені, а на очах не було сліз.
— Якщо побачиш за дверима собаку, дай йому штурхана за мене,— сказала Мілдред.
Він, вагаючись, постояв перед дверима, а тоді прочинив їх і вийшов.
Дощ ущух, сонце хилилося до вечірнього пругу на безхмарному небі. Ні біля будинку, ні на лужку, ні на вулиці нікого не було. Монтеґ полегшено зітхнув і грюкнув дверима.
