Монтеґ їхав у метро.
«Я весь наче застиг,— думав він.— Коли це почалося? ; Коли застигло моє обличчя, моє тіло? Чи не тієї ночі, ко-: ли я зачепився ногою за пляшечку від таблеток, ніби за замасковану міну?
Це минеться. Не зразу, звичайно, потрібен певний часі Але я зроблю все, щоб це минуло, і Фабер допоможе мені. Хто-небудь поверне мені моє колишнє обличчя і колишні руки, вони стануть такими самими, якими були. А зараз навіть усмішка, моя обпалена вогнем усмішка покинула мене. Без неї я наче сам не сам».
Повз нього мчали кремові плитки і густа чорнота тунелю, цифри і знову чорнота, все мчало мимо, все складалося в якийсь незрозумілий підсумок.
Колись, у далекому дитинстві, одного спекотного літнього дня він сидів під блакитним небом серед жовтих дюн на морському узбережжі й намагався наповнити піском решето, бо двоюрідний брат підступно обманув його, сказавши: «Наповниш решето піском — матимеш десять центів». Але що швидше він накидав пісок’у решето, то швидше, з сухим гарячим шелестінням, пісок висипався крізь решето! Руки німіли, пісок обпікав їх, а решето все було порожнє. Монтеґ мовчки сидів на березі того липневого дня, і сльози котилися по його щоках.
Тепер, коли пневматичний поїзд мчав його, погойдуючи, порожніми підземними коридорами міста, він пригадав жорстоку логіку решета і, опустивши очі, побачив, що в нього в руках розкрита Біблія. В вагоні було повно людей, а він тримав Біблію,— і раптом у нього сяйнула безглузда думка: якщо читати швидко і все поспіль, може, в решеті затримається хоч трохи піску. Монтеґ почав читати, але слова висипалися в дірки, й він подумав, що через кілька годин він зустрінеться з Бітті й треба буде віддати йому книжку, отже, не можна пропускати жодного речення, слід запам’ятати кожен рядок. «Я мушу це зробити!» Він стиснув книгу. Радіорупори ревіли, мов сурми:
— Зубна паста «Денем»!
«Замовкніть,— подумав Монтеґ.— Погляньте на польові лілеї, як зростають вони,— не трудяться, ані прядуть...»
— Зубна паста «Денем»! «Не трудяться...»
— Зубна паста...
«Погляньте на польові лілеї, як зростають вони... Замовкніть, замовкніть нарешті!..»
— «Денем»!
Він знову розгорнув книжку, гарячково перегорнув кілька сторінок, обмацуючи їх, мов сліпий, не кліпаючи, вдивлявся в кожний рядок, у кожну літеру.
— «Денем». По літерах: д-е-н... : «Не трудяться, ані прядуть...»
Сухий шерех гарячого піску, що сиплеться крізь решето...
— «Денем» оздоровлює!.. «Погляньте на польові лілеї, лілеї, лілеї...»
— Зубний еліксир «Денем»!
— Замовкніть, замовкніть, замовкніть!..— це благання, цей крик з такою силою вихопився з грудей Монтеґа, що він сам незчувся, як скочив на рівні, а ошелешені пасажири галасливого вагона злякано сахнулися від чоловіка з божевільним виразом почервонілого обличчя, який щось белькотів смаглими вустами, стискаючи в руках книжку,— люди, які ще мить тому спокійно притупували ногами в такт вигукам «Зубна паста «Денем», зубний еліксир «Денем», зубна паста, паста...» — раз, два, три, раз, два, три, раз, два, раз; усі, хто щойно машинально бурмотів «зубна паста, зубна паста, зубна паста...». І наче щоб помститися на Монтеґові, радіо вивергнуло на нього тонни музики — брязкіт і дзвін бляхи, міді, срібла, бронзи... Люди, оглушені тим скреготом, заціпеніли; вони не тікали, бо нікуди було тікати: величезний пневматичний поїзд мчав тунелем глибоко під землею.
— Польові лілеї... — «Денем»!
— Я кажу, лілеї!
Люди зачудовано дивилися на нього.
— Покличте кондуктора...
— Він зсунувся з розуму!
— Станція «Нолл В’ю»! Засичавши, поїзд зупинився. :і
— «Нолл В’ю»! — голосно.
— «Денем»... — пошепки. Губи Монтеґа ледь ворушилися: «Лілеї...» ; Двері вагона із свистом розсунулися. Монтеґ стояв.
Зітхнувши, двері почали зачинятися. І лише тоді Монтеґ кинувся із безгучним криком вперед, розштовхуючи пасажирів, і вискочив на платформу крізь вузьку шпарину. Він біг між білими кахлями тунелю, не зважаючи на ескалатори, бо хотів відчути, що його ноги рухаються, руки розгойдуються в такт бігу, легені роздуваються і стискуються, а повітря обпікає горло. Навздогін линуло ревіння: «Денем», «Денем», «Денем»!» Поїзд засичав, наче змія, і згинув у чорній проймі тунелю.
— Хто там?
— Це я, Монтеґ.
— Що ви хочете? .
— Впустіть мене.
— Я нічого не зробив!
— Та я сам, не бійтеся!
— Присягніться!
