об’ємні. Вони кажуть вам, що ви повинні думати, і втовкмачують вам це в голову. Отож вам і починає здаватися, ніби це правильно. Ви починаєте вірити, що це правильно. Вас так настирливо підштовхують до певних висновків, що ваш розум не встигає обуритись: «Які дурниці!»
— Тільки «родичі» — живі люди.
— Даруйте, що ви сказали?
— Моя дружина твердить, що книжки не така реальність, як вони.
— І слава богу. Ви можете закрити книжку і сказати їй: «Почекай!» Ви її володар. Але хто вас вирве з пазурів, що хапають вас, коли ви вмикаєте телевізорну вітальню? Вона ліпить з вас що завгодно. Це «середовище» теж реальне, як і довколишній світ. Воно перетворюється в істину, воно і є істина. Книжку можна перемогти силою розуму. Але при всіх моїх знаннях і скептицизмі я ніколи не насмілювався змагатися з симфонічним оркестром із ста інструментів, який реве з кольорових об’ємних екранів наших страхітливих віталень. Бачите, моя вітальня — це чотири звичайні тиньковані стіни. А цим,— Фабер показав два маленькі гумові корки,— я затикаю вуха, коли їду в метро.
— Зубна паста «Денем»... «Вони не трудяться, не прядуть...» — сказав Монтеґ, заплющивши очі.— А що далі? Чи допоможуть нам книжки?
— Тільки за умови, що буде третя необхідна для вас річ. Перша, як я вже згадував,— це якість наших знань. Друга — дозвілля, щоб засвоїти ці знання. А третя — право діяти на основі того, про що ми дізнались із взаємодії двох перших. Але я не певен, чи один старезний чоловік та один розчарований пожежник зможуть зробити щось путнє, коли справа зайшла надто далеко...
— Я можу діставати книжки.
— Дуже ризиковано.
— Вмирущий має свої переваги: коли нема чого втрачати, не боїшся ризику.
— Знаєте,— засміявся Фабер,— ви сказали вельми цікаву річ, нізвідки її не вичитавши!
— А хіба в книжках пишуть про таке? Мені це просто спало на думку.
— Тим краще. Значить, ви це не придумували навмисне ні для мене, ні для когось іншого, чи хоч і для самого себе.
Монтеґ нахилився до Фабера.
— Сьогодні я подумав: якщо книжки справді такі цінні, чи не можна дістати друкарський верстат і надрукувати кілька примірників? Ми б...
— Ми?
— Так, я й ви.
— Е, ні! — Фабер випростався.
— Та ви хоч послухайте, що я надумав...
— Коли ви наполягатимете, я попрошу вас піти геть,
— Хіба вам це не цікаво?
— Ні, розмови, за які мене можуть спалити, мені не цікаві. Єдина пропозиція, котру, я, може, й вислухаю, це як спалити саму систему пожежників. От якби ви запропонували надрукувати кілька книжок і сховати їх у помешканнях пожежників, аби посіяти зерна сумніву серед самих паліїв, я сказав би вам: браво!
— Підкинути книжки, дати сигнал тривоги і дивитися, як горять будинки пожежників? Ви цього хочете?
Фабер звів брови й подивився на Монтеґа, наче вперше його побачив.
— Я пожартував.
— Ви вважаєте, що це діловий план? Якщо ви ручаєтесь, можна було б спробувати.
— Ніхто нічого не може гарантувати! Адже колись у нас було скільки хочеш книжок, а ми шукали найвищий бескид, аби зіскочити з нього. Тут безперечне тільки одне: нам справді треба дихати на повні груди. Нам справді потрібні знання. І, може, десь років через тисячу ми навчимося вибирати для стрибків нижчі бескиди. Книжки існують для того, щоб нагадувати нам, які ми дурні і вперті віслюки. Вони наче преторіанська охорона Цезаря, яка нашіптувала йому під час тріумфальних процесій: «Пам’ятай, Цезарю, що й ти смертний!» Більшість із нас не може всюди встигнути, з усіма побалакати, відвідати всі міста світу, нам бракує часу, грошей і відповідної кількості друзів. Все, що ви шукаєте, Монтеґ, існує, але звичайна людина може побачити на власні очі хіба що один відсоток, а решту дев’яносто дев’ять спізнає завдяки книжкам. Не вимагайте гарантій. І не чекайте порятунку від чогось одного — від людини, машини чи бібліотеки. Створюйте самотужки засоби порятунку,— і якщо втопитеся, то принаймні знатимете, що пливли до берега.
Фабер підвівся й почав ходити по кімнаті.
— Ну? — запитав Монтеґ.
— Ви це серйозно — про пожежників?
— Цілком.
— Підступний план, нічого не скажеш.— Фабер схвильовано глянув на двері спальні.— Бачити, як по всій країні палають будинки пожежників, гинуть ці розсадники зради! Саламандра пожирає свій власний хвіст! Це ж чудово!
— Я маю адреси всіх пожежників. Якщо ми створимо своєрідну підпільну...
— Людям не можна довіряти — ось що найжахливіше. Ви і я, хто ще?
— Хіба не залишилося таких професорів, як ото ви, колишніх письменників, істориків, мовознавців?
