Монтеґ нічого не сказав, лише стояв, розглядаючи обличчя жінок, як колись, ще в дитинстві, розглядав лики святих у якійсь церкві чужого віросповідання, куди він випадково забрів. Емальовані зображення тих істот нічого йому не говорили, хоч він і довго простояв у церкві, промовляючи до них, намагаючись зрозуміти, що це за релігія, перейнятися нею, вдихаючи запахи ладану, якогось особливого пилу, щоб зворушитися, збагнути значення тих чоловіків і жінок з порцеляновими очима і червоними, наче рубін, вустами. Але дарма! Так, ніби він зайшов у крамницю, де продавали за іншу валюту, і він нічого не міг купити за свої гроші; він залишився незворушним, навіть коли помацав святих — просто дерево, гіпс, глина. Отак і тепер він відчував себе у своїй власній вітальні, дивлячись на жінок, що неспокійно совалися в кріслах, курили сигарети, випускаючи хмари диму, поправляли своє фарбоване в сонячний колір волосся і вивчали свої яскраві, як вогонь, нігті, що ніби загорілися від його погляду. їхні обличчя були тужливі— тиша пригнічувала жінок. Коли Монтеґ, нарешті, проковтнув недоїдений шматок, жінки нахилилися вперед, дослухаючись до його гарячкового подиху. Три порожні стіни вітальні тепер були схожі на бліді чола велетнів, які спали без сновидінь. Монтеґові здавалося, що, коли торкнутися пальцями тих лобів, на пучках залишиться солоний піт. І чим далі, тим рясніше виступав той піт, напруженішою ставала тиша, нервовішим дрож, що стрясав повітря й тіла жінок, які згоряли від нетерплячки. Здавалося, ще хвилина — і вони, засичавши, вибухнуть. Монтеґ облизнув губи.
— Давайте поговоримо.
Жінки, здригнувшись, втупилися в нього.
— Як ваші діточки, пані Фелпс? — запитав Монтеґ.
— Ви ж знаєте, що в мене немає дітей! Та й хто, бувши при своєму розумі, захоче мати дітей? — вигукнула місіс Фелпс, не можучи збагнути, чому цей чоловік так її дратує.
— Ні, я з вами не згодна,— втрутилася місіс Бауелс.— У мене двоє дітей. Звісно, мені обидва рази робили кеса-Рів розтин. Хіба варто терпіти пологові муки через якусь там дитину? Однак люди мусять розмножуватися. Крім того, діти іноді бувають схожі на батьків, а це дуже кумедно. Отож два кесареві розтини — і ніяких проблем. Так, сер. Мій лікар казав — кесарів розтин можна не робити, у вас нормальна будова, але я наполягла.
— І все-таки діти — страшенна морока. Як ви тільки наважилися? — мовила місіс Фелпс.
— Дев’ять днів з десяти діти в школі. Зі мною вони лише тричі на місяць, коли приходять додому. Та й це не так уже страшно. Я їх заганяю до «вітальні», вмикаю стіни — і все. Як при пранні білизни — ви вкладаєте білизну в машину й закриваєте кришку.— Місіс Бауелс хихикнула.— їм і на думку не спадає поцілувати мене, скорше дадуть мені стусана! Ну і я, хвалити бога, ще можу їм відповісти тим самим!
Жінка зайшлася реготом.
Мілдред трохи посиділа мовчки, а тоді, завваживши, що Монтеґ не збирається йти, ляснула в долоні:
— Давайте, щоб потішити Гая, поговоримо про політику!
— Чудово,— сказала місіс Бауелс.— На минулих виборах я голосувала, як і всі. За Нобла, звісно. Це най-чарівніший чоловік з усіх президентів!
— Авжеж. А той, що його висунули проти...
— їв слід Ноблові ступити не вартий, чи не так? Маленький, миршавий, погано поголений і зачесаний хтозна-як!
— І хто це з опозиції надумав його висунути? Хіба можна висувати такого недомірка проти високого чоловіка? А він ще й мимрив. Я майже нічого не розчула з того, що він говорив. А що розчула, того не зрозуміла.
— До того ж він товстун і навіть не намагається замаскувати це одягом. То й не дивно, що більшість проголосували за Вінстона Нобла. Навіть їхні імена зіграли тут роль. Порівняйте: Вінстон Нобл і Гюберт Хоуг — хіба відповідь не ясна?
— А, хай йому грець!! Що ви знаєте про Нобла чи про Хоуга?
— Ну як же, ми ж їх обох бачили на стінах оцієї вітальні всього півроку тому. Один весь час длубався в носі, просто жах, дивитися гидко.
— Гаразд, містере Монтеґ, невже ви хочете, щоб ми голосували за таких чоловіків? — запитала місіс Фелпс.
Мілдред сяйнула усмішкою:
— Гаю, будь ласка, відійди від дверей і не дратуй нас!
Але Монтеґа вже не було; за хвилину він повернувся з книжкою в руках.
— Гаю!
— До дідька все! До дідька! До дідька!
— Що це? Невже книжка? А я вважала, що нині фахівців навчають за допомогою учбових фільмів.— Місіс Фелпс закліпала очима.— Ви читаєте теорію пожежної справи?
— Яка там у біса теорія? — крикнув Монтеґ.— Це поезія.
«Монтеґ!»
Це був шепіт Фабера.
— Дайте мені спокій! — Монтеґ відчував, що його наче засмоктує якийсь шалений, ревуч-ий вир.
«Монтеґ, тримайте себе в руках, схаменіться...»
— Ви чули їх? Чули, що ці чудовиська белькочуть про інших чудовиськ. Боже, що вони тільки кажуть про людей, про своїх власних дітей і самих себе! Що кажуть про своїх чоловіків і про війну, хай їм чорт! Я слухав і не вірив власним вухам!
— Дозвольте, я й словом не обмовилася про війну! — обурилася місіс Фелпс.
