Насправді це сумна, печальна круговерть,
Нема любові в ній, ні втіх, ні співчуття;
Він — темне поле битв, поразок сум’яття,
Це бродять втікачі, що пережили смерть,
Де ми — як решта військ, в бою розбитих геть (1).
Місіс Фелпс ридала.
її приятельки дивилися на її сльози, на спотворене гримасою обличчя. Вони сиділи, не насмілюючись доторкнутися до неї, вражені таким незвичайним проявом почуттів. Місіс Фелпс ридала нестямно. Монтеґ сам був зворушений і приголомшений.
— Тихше, тихше, Кларо,— обізвалася Мілдред,— заспокойся, все гаразд, Кларо! Перестань! Кларо, що з тобою?
— Я... я...— схлипнула та,— не знаю...
Місіс Бауелс підвелась і грізно подивилась на Монтеґа.
— Бачите? Я ж знала наперед, що так буде! І вийшло на моє! Я завжди казала, що поезія — це сльози, поезія — це самогубства, істерики, погане самопочуття; поезія — це хвороба. Ви злий, містере Монтеґ, злий, злий!
«Ну, а тепер...» — прошепотів Фабер.
(1) Автор вірша — англійський поет XIX ст. Метью Арнольд.
Монтеґ слухняно повернувся, підійшов до каміна і просунув книжку крізь мідну решітку назустріч нетерплячому ВОГНЮ.
— Дурні слова, дурні слова, дурні слова, вони тільки ранять душу,— вела далі місіс Бауелс.— Чому люди прагнуть завдавати біль одне одному? Хіба й без того мало болю в світі? Таж ні, ще треба мучити людей такими нісенітницями!
— Кларо, заспокойся, Кларо! — благала Мілдред, смикаючи місіс Фелпс за руку.— Перестань! Ми зараз ввімкнемо «родичів», заспокойся. Візьми себе в руки! Ми сміятимемось і розважатимемось, нам буде добре! Та перестань же плакати, ми зараз влаштуємо бенкет.
— Ні,— відказала місіс Бауелс.— Я йду додому. Захочете відвідати мене й моїх «родичів» — ласкаво прошу. Але в цьому домі, в цього божевільного пожежника ноги моєї більше не буде!
— Ідіть геть! — спокійно сказав Монтеґ, дивлячись їй просто в вічі.— Ідіть додому й подумайте про свого першого чоловіка, якого ви покинули, про другого чоловіка, який розбився в реактивному автомобілі, про третього чоловіка, який теж незабаром розтрощить собі голову! Йдіть і подумайте про десятки зроблених вами абортів, про ваші кляті кесареві розтини, про ваших дітей, які вас глибоко ненавидять! Ідіть і подумайте, як це трапилось і чи ви намагалися зробити що-небудь, аби цього не було! Йдіть додому, йдіть! — Він уже кричав.— Ідіть, поки я вас не вдарив і не викинув геть!
Двері грюкнули — гості пішли. Монтеґ самотньо стояв у холодній тиші вітальні, де стіни нагадували брудний сніг.
У ванній кімнаті хлюпотіла вода. Він чув, як Мілдред торохтіла пляшечками з ліками, витрушуючи на долоню снодійні таблетки.
«Який ви дурень, Монтеґ, який ви несосвітенний дурень!..»
— Замовкніть! — Монтеґ висмикнув з вуха зеленаву кульку й кинув її в кишеню.
Монтеґ обшукав весь будинок і знайшов нарешті книжки за холодильником, куди їх засунула Мілдред. Кількох книжок бракувало, і Монтеґ збагнув, що Мілдред сама вже почала потроху викидати вибухівку зі свого дому. Але гнів його вже пересівся, нагадували про себе лише втома й подив: навіщо він усе це зробив?
Він виніс книжки на подвір’я і сховав у кущах біля паркану. Тільки на одну ніч, подумав, якщо Мілдред знов надумає їх палити.
Повернувшись назад, він пройшов через порожні кімнати й зупинився біля дверей темної спальні.
— Мілдред! — покликав.
Ніхто не відповів.
Монтеґ вийшов надвір, перетнув лужок і, намагаючись не помічати, яким темним і покинутим був тепер дім Кларіс Маклелен, рушив до станції метро.
Ідучи на роботу, він, опинившись наодинці зі своєю страшною помилкою, почував себе так жахливо, що йому нестерпно захотілося почути в нічній тиші слабкий, але сповнений дивовижного душевного тепла й сердечності Фаберів голос. Лише кілька годин минуло після розмови з Фабером, а здавалось, ніби він знав цього чоловіка все життя. Монтеґ відчував, що тепер у ньому живуть дві людини. Перша — він сам, Монтеґ, який нічого не знав, навіть не розумів усієї глибини свого неуцтва, хіба що здогадувався про це. Друга — цей старий, що розмовляв з ним, розмовляв весь час, поки пневматичний поїзд мчав його з одного кінця міста в інший. І протягом наступних днів, і протягом наступних безмісячних і осяяних яскравим світлом місяця ночей старий розмовлятиме з ним, ронитиме в його душу краплю за краплею, камінь за каменем, іскру за іскрою. І душа його нарешті переплавиться, і він перестане бути просто Монтеґом,— так казав йому старий, запевняв, обіцяв. Він стане Монтеґом і Фабером, вогнем і водою, а згодом, коли все перемішається, перекипить і заспокоїться,— не буде ні вогню, ні води, а буде вино. З двох окремих, протилежних речовин створюється нова, третя! І настане день, коли він, оглянувшись назад, зрозуміє, яким був дурнем. Навіть зараз він уже відчував, що цей довгий шлях почався, що він прощається зі своїм колишнім «я» і йде від нього.
Приємно було слухати гудіння джмеля, сонне комарине дзижчання, тонке філігранне бриніння старечого голосу! Спочатку він сварив Монтеґа, потім розраджував цієї глупої ночі, коли Монтеґ, вийшовши з душного тунелю метро, знову опинився в світі пожежників.
— Будьте поблажливі, Монтеґ, будьте поблажливі. Не беріть їх на кпини, не прискіпуйтесь,— адже донедавна й ви були таким самим. Вони ж бо певні, що так буде завжди. Але так не буде. Вони не знають,
