«Не слухайте його,— шепотів Фабер.— Він намагається заплутати вас. Він дуже слизький. Стережіться!»
(1) Сідні Філіп (1554-1586)-англійський письменник.
(2) Поп Александр (1688-1744)-англійський поет. Тут ідеться про його поему «Дослід про людину».
Бітті хихикнув.
— Ви відповіли мені цитатою: «Правда рано чи пізно виясниться; вбивства довго не можна приховувати!» Я ж доброзичливо вигукнув: «О боже, він і далі про свого коня! — Потім додав: — І диявол може іноді послатися на святе письмо». Ви кричали: «Ми краще думаєм про дурня в пишних шатах, аніж про мудреця, якщо він не з багатих!» А я лагідно шепотів: «Не терпить правда, коли кричать про неї». Ви ж волали: «В присутності убивці трупи кровоточать!» А я відповідав, поплескавши вас по плечу: «Невже я в вас збудив таку жадобу?» Ви надсаджувалися: «Знання — велика сила! Карлик на плечах велетня бачить далі за нього!» А я спокійнісінько завершив суперечку, промовивши: «Вважати метафору доказом, потік марнослів’я джерелом істини, а себе оракулом — ця помилка властива всім нам»,— як сказав колись містер Поль Валері (1).
Голова в Монтеґа запаморочилась. Йому здавалося, ніби його нещадно б’ють по голові, очах, обличчю, плечах, по руках, безпорадно підведених угору. Йому хотілося кричати: «Ні! Замовкніть, ви намагаєтеся все заплутати! Досить!»
Тонкі пальці Бітті схопили Монтеґове зап’ястя.
— Господи, який пульс! Добре я вас підкрутив, Монтеґ? Серце калатає, наче на другий день після війни. Не чути лише сурм і дзвонів! Поговорімо ще? Мені подобається ваш збентежений вигляд. Я можу з вами балакати мовою суахілі, хінді, англійською літературною! Але це схоже на розмову з німим, чи не так, містере Віллі Шекспір?
«Монтеґ, тримайтеся! — прошепотіла в вусі комашка.— Він каламутить воду».
(1) Валері Поль (1871-1945)-французький поет.
— Ач, як ви перелякалися! — сказав Бітті.— Я таки був жорстокий — використовував проти вас ті самі книжки, за які ви так чіплялися, використовував для того, щоб спростовувати вас на кожному кроці, на кожному слові! Книжки страшенно зрадливі! Ви думаєте, вони вас підтримають, а вони, навпаки, виступають проти вас. Інші теж можуть пустити в хід книжку — і ви вже вгрузли в трясовину, в страхітливу плутанину іменників, прикметників, дієслів. А закінчився мій сон тим, що я під’їхав до вас на «саламандрі» і запитав: «Нам по дорозі?» Ви сіли в машину, і ми помчали назад на пожежну станцію, тихо й мирно.
Бітті випустив Монтеґову руку, й вона, мов нежива, впала на стіл.
— Усе добре, що на добре виходить.
Запала тиша. Монтеґ сидів, наче біла кам’яна статуя. Луна останніх ударів повільно затихала десь у темних глибинах мозку; Фабер чекав, поки вона зовсім стихне. І коли, нарешті, вихор пилу, що здійнявся в свідомості Монтеґа, влігся, Фабер неголосно почав:
«Гаразд, він сказав усе, що хотів. Ви вислухали. А тепер, протягом кількох наступних годин, говоритиму я. Вам доведеться вислухати й це. Потім спробуйте розібратися і вирішити, з ким ви. Я хочу, щоб це було саме ваше рішення, а не моє, і не брандмейстера Бітті. Тільки не забувайте, що брандмейстер — один із найнебезпеч-ніших ворогів істини і свободи, він один із тупого, байдужого стада нашої більшості. О, ця жахлива тиранія більшості! Ми співаємо різні пісні. І від вас самого залежить, кого ви слухатимете».
Монтеґ хотів був відповісти Фаберові, але тут пролунали звуки пожежного дзвона і це врятувало його від непоправної помилки. Під стелею задзеленчав сигнал тривоги. В іншому кутку кімнати цокотів телетайп, записуючи адресу. Брандмейстер Бітті, тримаючи карти в рожевій руці, навмисно повільно підійшов До телетайпа і, коли той перестав цокотіти, відірвав стрічку. Побіжно глянув на адресу, поклав стрічку в кишеню і, повернувшись до столу, сів. Усі дивилися на нього.
— Це діло зажде ще рівно сорок секунд, бо саме стільки мені треба, щоб обіграти вас,— весело сказав Бітті.
Монтеґ поклав карти.
— Втомилися, Монтеґ? Виходите з гри?
— Так.
— Веселіше, Монтеґ! А втім, цю партію можна дограти, коли повернемося. Покладіть карти на стіл сорочкою догори. А тепер — ворушіться! Хутко беріть інстру-мент! — Бітті підвівся.
— Монтеґ, у вас поганий вигляд. Чи не надумали знову захворіти?
— Та ні, я здоровий, поїду,
— Отак і мусить бути. Це особливий випадок. Ну, вперед!
Вони стрибнули у прірву люка, міцно вхопившись за мідну жердину, наче то був єдиний порятунок од хвиль, що здіймалися внизу. Але жердина вкинула їх просто у вир, де вже пирхав, гарчав і кашляв, прокидаючись, бензиновий дракон.
— Ге-е-й!
Вони завернули за ріг — сирена ревіла, все гуркотіло, скреготали гальма, вищали шини, хлюпав гас у блискучому мідному череві «саламандри». Монтеґові пальці підскакували на сяючих поручнях, раз у раз зриваючись у холодну порожнечу; вітер рвав волосся, свистів у зубах, а Монтеґ весь час думав про трьох жінок у його вітальні, про пустих жінок, з яких неоновий вітер давно вже вимів останні крихти розуму, і про свою дурну затію — читати їм книжки. Це те саме, що намагатися загасити пожежу з водяного пістолета. Безглуздя, божевілля. Просто напад люті. Коли він нарешті візьме гору над цим безумством і стане спокійним, по-справжньому спокійним?
— Вперед!
Монтеґ відвів очі від поручнів. Звичайно Бітті не сідав за кермо, але сьогодні він правив «саламандрою», різко завертаючи на поворотах, нахилившись уперед на високому водійському троні; поли його важкого чорного плаща лопотіли й маяли; він був схожий на велетенського кажана, що мчав над
