По селу ліниво тинялися гайдуки Лентовського, про всякий випадок при зброї, але поводилися чинно, з достоїнством, як їм було суворо наказано. На ситий шлунок - гостинність шафлярців підкріплювалися речовими доказами - було не так уже й важко дотримуватися гідності, а тим гайдукам, у яких при зустрічі з місцевими пишногрудими дівками починав кукурікати в шароварах півень, їхні ж таки друзі радили глянути на рідню тієї дівки. Ті, кого діймали сумніви, йшли дивитися, якийсь час і справді розглядали привітних хлопців з бичачими шиями - вони сиділи на призьбі та вели неквапливі бесіди; гайдуки ляскали гуралів на прощання по плечах і йшли геть, потираючи забиту долоню. Після цього далі грайливих розмов, до яких дівки були вельми охочі, справа не йшла.
У дворі Зновальських повагом походжав його превелебність, послідовник святого Домініка єпископ Гембицький. Ченці, які приїхали з ним, посідали в ряд біля колодязя на винесеній із хати лаві й глухо перекаркувалися між собою та вертіли головами навсібіч, через що жах які були схожі на зграйку граків. Місцеві дітлахи - а вони ніколи не бачили священослужителів вищих за мандрівного ченця-пияка Макарія, котрий раз на рік забрідав у Шафляри, - збігалися до воріт подивитися на ксьондза у фіолетовій мантії. Дивилися, злякано хрестилися й тікали, чим дуже дратували його превелебність.
- Слухай-но, Яську, - горланив хтось із пацанів, на бігу смикаючи приятеля за вухо, - матуся казала, ніби це той самий ксьондзяка, котрий у Завої твою тітку спалив! Ти чуєш, що кажу?!
- Ну то й що? - байдуже одзивався веснянкуватий Ясько, родич спаленої. - Туди їй дорога, відьмі старій… Приїжджала, за чуба мене тягала - нехай горить, не шкода!
Чомусь таке схвалення його дій теж не приносило провінціалу задоволення.
- Киш, окаянні, - гримнув на шибеників лисий дід, котрий курив на колоді біля самих воріт. - Їхня святість Богу доповідає, що на землі та як, а ви дурники, репетуєте! Киш, кому сказано!
- Благослови тебе Господь, - Гембицький перехрестив діда хресним знаменням, пристав біля старого, непомітно скривився від їдкого диму. - Ти, сину мій, місцевий уродженець, як я розумію?
- Ні-і, - байдуже кинув «син» і глибоко затягся, ховаючись у сизій хмарі, що так і валувала. - Я, святий отче, під Остервою народився, недалеко, але не тут. А в Шафлярах давненько… Як на першій своїй одружився, так одразу й перебрався. Хата в них добра була, багата, не те що в мене, от і пішов у прийми. Ох і баба ж була, святий отче, першенька моя, ох і баба! Чисто Полуденниця! Раз, пам’ятаю, заблукали ми з нею аж на озера…
- Полуденниця? - лагідно посміхаючись, перепитав домініканець, а ченці на лаві заворушилися, немов зачули здобич. - Хто ж це така, сину мій?
- А Христова дочка, - нітрохи не спантеличився дід. - Та бачу, ти цього не відаєш, отче мій?
- Дочка?! - на мить сторопів Гембицький. - Яка дочка?!
- Молодшенька. Їх у нього багато, Боженька в цім ділі мастак: Веснянки, що по небу на блискавках літають, Зорниці, що росу кожного ранку сіють-висівають, потім Мавки, блудливиці лісові… Але Полуденниці найкращі, це я вам точно кажу, як на сповіді, святий отче!
- А… чим вони займаються, ті Полуденниці? - дідові теревені та його таке дивне розуміння Христової рідні збили єпископа з пуття. - Мабуть, ворожінням та лиходійством?
Останні слова здивували самого Гембицького. Було в них щось патріархальне, замшіле, аж ніяк не гідне князя церкви, який користається заслуженою повагою навіть у Римі, - таке питання личило скоріше тупому холопові, якби той казна-яким побитом начепив чернечу рясу, а проте з боязкою повагою слухає про поганські дурниці своїх предків.
- Де вже їм, сердешним, лиходійством займатися? - здивовано звів брови дід. - Ну ти, святий отче, й скажеш! Дочки Господа нашого, і раптом - лиходійниці! Чого вас тільки навчають у монастирях ваших?! Полуденниці святою справою займаються - розігрітих дівок у косовицю на траву кидають…
- Навіщо?
Дід довго хихикав, дрібненько здригаючись.
- Ох і пустун ти, отче, - нареготавшись, він погрозив єпископові кривим маслакуватим пальцем, - ох і пустун! Навіщо, питаєш? Ох і…
Не договоривши, дід знову зайшовся сміхом, ляскаючи себе по стегнах і трясучи лисою головою.
Трирічне хлоп’я придибало до діда й почало здиратися до нього на коліна.
- Онук? - запитав Гембицький, невдоволений, що взагалі встряв у розмову зі старим поганцем. Він не знав, як виплутатися. - Чи правнук?
- Правнук мій он де, - дід махнув рукою на здоровенного парубка, що слухав якісь розпорядження хазяїна будинку Зновальського. - А онук йому каже, щоб дах лагодити ліз, лобуряка…
Хазяїн Зновальський закінчив розмову з хлопцем, підійшов до діда й забрав од нього карапуза, не забувши поклонитися провінціалу.
- Зоська сказала - переодягти малого треба, - кинув Зновальський і пішов геть, примовляючи до дитини. - Ходімо, дядьку мій рідний, переодягнемося, будемо як люди…
- Отак у нас у Підгаллі, - гмикнув дід і знову запалив свою люльку. - Бачив, святий отче? Онук мій сина мого на руках носить! Дивовижні діла твої, Господи… А про Полуденниць - це ви здорово, святий отче! Навіщо, кажете?.. треба буде кульгавому Марцину розповісти, нехай теж нарегочется…
І потім ще довго кивав та хмикав, дивлячись на провінціала, котрий усе ще тинявся по двору.
Обпечений Мардула відлежувався в материній хаті під доглядом мами - Янтосі. Тіло розбійникові дбайливо змазали горіховим маслом, бабусі-знахарки збіглися й напували його відварами й шепотіли по кутках потрібні слова; валявся Мардула на прохолодних новеньких простирадлах, добровільно запропонованих сусідською дівкою зі свого приданого - дівка вже другий рік була не від того, щоб побачити юного розбійника на цих простирадлах, щоправда, у трохи іншій ролі, ніж зараз.
Михал тинявся навколо, соромився зайти й розпитати про Мардулине здоров’я. Сам воєвода постраждав не дуже: обпік долоні, і вподовж місяця Райцежу було б боляче не палаш - навіть лозину в руки взяти; та в голові й досі танцювали чорти після страшного удару об воду Гронча, коли падав туди, обійнявшись із Мардулою.
Попоходивши туди-сюди, Михал вертався додому, аби через годину-другу прийти знову.
Шафлярами без діла вештався Джош - він об’ївся й через те був схильний до меланхолії; а за Джошем вервечкою брели ледь не всі шафлярські собаки. Щойно на їхніх очах Мовчун примудрився поцупити в Хробака, величезного кошлатого пса, його улюблену баранячу лопатку - Хробак зарив її в землю й для певності влігся за два кроки від схрону; тож собачому захопленню не було меж, надто коли одновухий злодюга потягав-потягав кістку та й повернув ошарашеному Хробакові, який навіть не гаркнув на викрадача.
Дві сухорляві суки здивовано перезиралися й обгавкували Мовчуна, який ігнорував їхні блохасті принади.
Циганкуватий хлопець, приятель Мардули, ще спозаранку привів у село Беату й особисто провів її до Самуїлової хати. Михал кинувся до дружини, обняв, але зніяковів і кудись зник, тому щаслива Беата вмить потрапила під опіку Терези Івонич і порозумілася з нею надзвичайно швидко. Ще й години не минуло, як обидві жінки знай собі шушукалися в кутку двору, і Беата тільки те й робила, що дивувалася, слухаючи Терезині поради: ні, не такими вона уявляла собі краківських купчих, зовсім не такими! У Висничому подейкували, що купецькі жінки - як ті кролиці, і дітей купа, і мужиків у постелі, наче мурашів коло розлитого меду! А красуня-Тереза була надзвичайно совісна, щиросердечна, чоловіка називала не інакше як «хазяїн», потомство виховувала в строгості, і, слухаючи її, Беата душею відчувала: не бреше!
Справді така.
Беата Райцеж, у дівоцтві Сокаль, навіть кілька разів замислилася: чи не забагато сумління як на одну жінку?
Відповіді вона не знала.
Видно, Тереза щось відчула, бо урвала на півслові розповідь про дитячі болячки та методи боротьби з ними - і пильно глянула на Михалову дружину.
- Чоловік у мене гарний, - невлад заявила Тереза. - Добрий, розумний… чесний. А гендляреві з честю й совістю - сама морока. Ні купити, ні продати, ні обхитрити! От і доводиться…
Тереза не докінчила, покліпала довжелезними віями й повернулася до розмови про пітничку та здуті животики.
2
