якісь нетопирі, чи то якісь тіні… Його превелебність про всяк випадок перехрестився й швидко зашептав молитву, але на дивних тварин це ніяк не подіяло. Тоді Гембицький, трохи прискоривши ходу та відразу ж разів зо два спіткнувшись, наздогнав провідника, який ішов попереду, і торкнув його за плече.
- А скажи-но, сину мій, - ласкавий тон його превелебності не віщував нічого доброго, - чи не знаєш ти, що воно таке миготить над нами?
Гураль побіжно глянув угору, безтурботно скуйовдив чуприну п’ятерицею, але, глянувши на строге обличчя провінціала, нашвидку перехрестився.
- Певно що знаю, святий отче. Чого ж тут не знати? Бухруни то.
- Хто? - не зрозумів єпископ.
- Бухруни, кажу!
- І хто вони, ці… бухруни? Нечисті?
- Навряд… Під місяцем аж сяють - отже, чисті!
- Може, звірина яка? - припустив Гембицький. - Наче нетопирі?
- Ну, таке скажете! - впевнено спростував єпископове припущення провідник. - Бухруни й нетопирі! Сміх та й годі!
- І що ж твої бухруни роблять? - поцікавився провінціал з уїдливою посмішкою.
- Мої - нічого. А ці літають!
- Це я й сам бачу! - єпископ почав потроху втрачати рівновагу. - Шкоди вони якоїсь завдають?
- Звісна річ! - упевнено заявив пастух. - Заморочити можуть чи й зовсім звести… Хоча можуть і навести.
- Кого навести? - його превелебність явно був збитий з пантелику великою кількістю в цих горах невідомих йому досі істот: Веснянки, Блискавиці, Мавки, Полуденниці, а тепер ще й бухруни, котрих, як на те, довелося побачити на власні очі.
- Та кого завгодно! - недбало відказав гураль. - Оце зараз і нас наводять.
- Нас?! - до його превелебності не відразу дійшло, що це його, ставленика Ватикану, єпископа Гембицького, незрозуміло куди наводять невідомі бухруни!
А коли нарешті дійшло, й розлючений єпископ уже набрав у груди повітря, щоб висловити свою думку з приводу провідника, бухрунів і взагалі тутешніх порядків, то з’ясувалося, що правда цілковито була на боці пастуха, - бухруни таки навели, причому саме туди, куди треба: попереду, на тлі зоряного неба, проступили з темряви близькі силуети хрестів шафлярского цвинтаря.
6
Шість темних примар завмерли біля пагорба, вчепившися одна в одну, і єпископ не відразу втямив, що там відбувається. А коли нарешті роздивився, то мимоволі перехрестився й зашептав молитву: п’ятеро з останніх сил тримали шостого, а той, шостий, виривався, не по-людському звиваючись та смикаючись, мов припадочний, і було в його судомах щось моторошне, протиприродне. Руки-ноги людини згиналися під якимись неймовірними кутами, стогін відчаю час від часу проривався крізь щільно затиснуті в судомі, вкриті піною губи. І безупинно бігав навколо та підвивав великий рябий пес, не зважуючись наблизитися до сплетених в одне ціле людей.
- Диявол! Це сам диявол, святий отче! - шепотів поруч гайдук Лентовського і щиро хрестився та показував на постать, яка звивалася. На голові дивом тримався берет із півнячим пером.
І ще ввижалося провінціалу, ніби якісь примарні тіні одна за одною вислизають із гурту зчеплених тіл і зникають у темряві ночі, полегшено зітхаючи, немов душі грішників, що вирвалися нарешті на волю…
А потім той, котрого переляканий гайдук назвав дияволом, неймовірним зусиллям вивільнився від рук, що його тримали, рвонувся вбік, збивши когось із ніг, - і завмер, дико озираючись навсібіч. Інші люди на пагорбі теж знесилено заклякли - тут усі й побачили, як тіло істоти в береті, лише зовні схожої на людину, зайнялося зсередини холодним зеленуватим світлом, яким світяться трухляки в нічному лісі. Світло це розгорялося, дедалі яскравішало, ось уже пасма зеленого полум’я танцюють навколо лиховісної постаті - породження Тьми, висвітивши виснажені обличчя людей, які дивилися на нього. І, немов відповідаючи на нечутний заклик, таким самим зеленим світлом засяяв неподалік старий тарантас разом із запряженою в нього конякою; світло ставало нестерпне, воно сліпило очі, і постать нібито людини, і тарантас, і коняка поступово роз’ятрювалися зсередини, наливаючись вогнем самого Пекла - і раптом із неголосним виляском людина (?!) зникла у хмарі сірчаного диму, разом із нею щез і тарантас, і кінь - одразу впала темрява, а єпископ, старий князь, ченці з гайдуками та вмить протверезілим пастухом стояли й дивилися на те місце, де щойно стояв посланець пекла, і достоту так само дивилися туди змучені люди з пагорба…
Першим заворушився, приходячи до тями, настоятель тинецького монастиря. Він озирнувся, швидше відчув, аніж побачив темні постаті
людей біля підніжжя цвинтарного пагорба, якимось шостим чуттям упізнав єпископа і запізніло мовив: «Apage, satanas!», здійнявши до неба руки.
- …Щиро вітаю вас, отче настоятелю! - це були перші слова єпископа. Він уже зійшов на пагорб, але не отямився остаточно.
А що ще міг він сказати?!
- Я на свої очі бачив, як боролися ви та оті благочестиві особи з ворогом роду людського, і як ганебно тікав до Геєни посоромлений, вигнаний вами диявол! Тепер я переконався: наклеп, неправда й облуда все, що мені про вас розповідали! Тільки істинно віруюча в Господа нашого й чиста душею людина здатна на таке! Тепер я особисто писатиму в Рим і клопотатимусь перед Його Святістю, щоб ваші заслуги перед Богом і Церквою були оцінені гідно!..
Єпископ говорив ще щось, а позаду в нього перешіптувалися гайдуки князя Лентовського:
- Живим, живим хотів диявола взяти! Ет, шкода, не втримав!
- А, може, воно й краще? У пеклі йому місце, проклятому, а не тут - от тинецький настоятель його туди й спровадив!
- Ніякий він не святий, братики, цей абат! Його превелебність он і за хрест хапався, і молитву проказував - а Сатані хоч би що! А той абат - врукопаш…
Певна річ, його превелебності, який добре чув, про що шепочуться гайдуки, їхні розмови аж ніяк не додавали настрою. Але він нічого не міг удіяти: свідків було хоч греблю гати, усе бачили не тільки його ченці, а й гайдуки, і п’яний пастух та й сам Лентовський, а вже князеві слова навряд чи в когось викличуть сумнів! Багато всілякого водилося за старим князем, але на неправді його ще ніхто ніколи не піймав… Та й приводу не було.
- Дякую вам, ваша превелебносте, - утомлено посміхнувся абат Ян і скромно схилив голову. - Але я лише виконував свій обов’язок перед Господом нашим і святою Церквою. І не один я став поперек дороги ворогові роду людського. Допомогла мені щира віра цих чесних християн, - настоятель кивнув на Михала, Марту, Терезу та Мардулу, котрі з’юрмилися позаду нього. - Інакше навіть не знаю, чи впорався б я віч-на- віч із Нечистим!
- Скромність завжди була вашою чеснотою, отче настоятелю, - сухо зауважив Гембицький. - А тепер давайте подякуємо Господові нашому за щасливий порятунок і за те, що дарував вам і цим «чесним християнам» сили для боротьби з дияволом.
Сперечатися з єпископом ніхто не посмів, і всі присутні стали навколішки.
- Ну а тепер чи не час нам іти, отче настоятелю? - зауважив Гембицький, закінчивши молитву та підводячись з колін.
- Дякую, ваша превелебносте, але я обіцяв батькові, що пробуду на його могилі до сходу сонця. А я звик дотримуватися своїх обіцянок, - твердо відповів отець Ян.
- Що ж, - стенув плечима провінціал. - Хай береже вас Господь.
Він повагом осінив хрестом тих, котрі залишалися… Супроводжуваний домініканцями, почав спускатися вниз.
Однак Лентовський із гайдуками не поспішали за його превелебністю. Старий князь стояв, руки в боки, і свердлив ненавидячим поглядом свого єдиного ока Михала, який знесилено обіперся на могильний хрест.
